Півострів Бессарабія – як не повторити долю Криму?

Моїх друзів, які в перші дні повномасштабного вторгнення були змушені зупинитися у своїх родичів за кілька кілометрів від Румунії, шокувало те, що попри весь жах подій лютого 2022 року, мешканці прикордонних сіл Бессарабії продовжували дивитися й обговорювати лише російські канали. Тобто попри війну, яка на той момент тривала в нашій країні вже 8 років, люди повністю перебували в інформаційному просторі ворога.

Влітку через рік вони приїхали туди знову. Місцевість активно обстрілювали ракетами й дронами, навколо палали пожежі й гинули люди, але значна кількість мешканців так і не змінила своїх звичок і продовжувала транслювати й відтворювати ворожі наративи. Та й сьогодні, як з’ясувалося, їхні супутникові тарілки налаштовані на країну агресора, а в телефонах повно каналів-помийниць.

На жаль, на півдні Одещини та в прикордонних із Придністров’ям районах можна спостерігати певні успіхи російської пропаганди. Складається враження, що офіційному Києву (та власне й обласному центру) ці регіони не болять, а те, що там відбувається з інформаційною безпекою, не дуже й цікаво. А регіон специфічний і потребує таки особливої уваги. Принаймні потрібно весь час тримати руку на пульсі, бо той пульс усе важче й важче вловлювати.

Так чим же Південна Бессарабія така особлива? 

Ну, по-перше, пам’ятаймо, що Одеська область – найбільша в Україні, Ізмаїльщина офіційно була приєднана ще в радянські часи, проте південна частина області – Бессарабія – завжди мала своє окреме інакше життя. Позначалася віддаленість і до обласного центру, і до столиці. Вкрай погані дороги теж не сприяли зближенню. А після того, як росіяни успішно почали реалізовували свій план із відокремлення півдня області зруйнуванням мосту через Дністровський лиман у Затоці – потрапити в регіон і поготів стало важче, адже одну з двох артерій перебили. Інший шлях  значно довший, частина його взагалі проходить через молдавські території, що суттєво збільшує час на подолання відстані. Та й далеко не всі можуть перетнути блокпости на шляху до Бессарабії. Залізничне сполучення теж понад два роки як відсутнє. Регіон наразі виглядає майже відрізаним і тільки тоненькою цівкою пов’язаний з «великою землею».

Відомо, що подібний план із відокремлення в росіян був ще в 2014 році. Тоді вони планували відрізати Бессарабію від країни, підірвавши одразу  обидва мости. А так звані зелені чоловічки мали набігти сюди  з території Придністров’я й захопити – так, як вони це провернули в Криму. Тим більше, що ґрунт був підготовлений. На той момент більшість населення регіону споживала інформацію винятково з російських джерел. Так у квітні 2015 року була спроба запустити проєкт «Бессарабська народна республіка», який мав складатися з дев’яти південно-західних районів Одеської області. Тоді їм це не вдалося, але від регіону, як видно, вони не відмовилися і продовжують активно закидати туди, крім реальних, ще й інформаційні бомби.

По-друге, своєрідність Бессарабії ще й у тому, що це етнічно найстрокатіший регіон країни, де за тривалий час спільного проживання навчилися мирно співіснувати представники понад десяти етнічних спільнот. Цікаво, що етнічних українців тут – менше, ніж половина населення, але жодна нацспільнота тут не має більшості. Багато на території регіону проживає болгар, молдован, є й гагаузи; щодо росіян, то зазвичай це старообрядці; також є етнічні албанці та роми. 

По-третє, не секрет, що сотні тисяч (!) бессарабців, окрім українського, мають у запасі  ще один паспорт – румунський чи болгарський. І держава довгі 15 років удає, що не знає й не бачить цього. Відповідно люди, які мають фактично перепустку до ЄС і проживають поблизу кордону, почуваються значно «сміливішими й вільнішими». 

По-четверте, мова міжетнічного спілкування тут досі не державна, а масово російська, що тягне за собою відповідно й перебування людей у російському інфопросторі, а звідти й у картині світу ворога.  

По-п’яте, у Бессарабії досі вельми впливовою залишається УПЦ МП, що кардинально позначається на настроях населення, з усіма очікуваними наслідками. Нагадую, що це та сама церква, яка благословляє військо агресора й освячує ракети, які летять на регіон. 

По-шосте, ностальгійні настрої за спочилим у бозі понад 30 років тому  радянським союзом тут дуже відчутні. Дивує також і те, що такі настрої часто можна почути й від молодих людей, які ніколи не жили в цій «прекрасній» країні. Цілком зрозуміло, звідки ростуть ноги й чиї вуха стирчать. Адже за відверту проросійську позицію наразі можна і у вухо отримати, а от плакатися за Союзом «дозволяється». 

І мімікрувати місцеві можновладці навчилися добре, бо мають досвід. Так, 2014 року з вихідців уже аутсайдерської на той момент «Партії регіонів» була утворена найчисленніша в Бессарабії партія «Наш край». Фактично це були ті ж яйця, тільки в профіль. Але державі знадобилося аж цілих 10 років, щоб у червні 2024 таки заборонити її й визнати діяльність партії проросійською та антидержавницькою; визнати, що керівники та члени партії та її осередків поширювали антиукраїнську пропаганду, закликали до насильницького повалення конституційного ладу. У причетності до співпраці з Росією СБУ підозрює багатьох представників регіональних осередків

Отже, підстав для особливої уваги до регіону щодо інформаційної безпеки предостатньо. Що ж мала б зробити держава, щоб успішно відбити тут усі інформаційні атаки ворога?

Як мінімум, щоб якісно протистояти інформаційним атакам ворога, потрібно передовсім прибрати доступ до ворожих каналів. Держава запізно, але все-таки вилучила з кабельного телебачення в регіоні російські телеканали, які за дослідженнями 2017 року були чи не в кожному обійсті Бессарабії. Потім закрили доступ до російських соцмереж — «ВКонтакті», «Однокласники». Що позитивно, звісно, вплинуло, проте створило вакуум, який треба було дуже швидко заповнити.

Варто зазначити, що попри заборону, наразі тут багато сімей мають супутникове телебачення, завдяки якому продовжують дивитися російський контент. І держава тут безсила. Це особистий вибір кожного. Так, після похорону своїх молодих земляків, які повернулися в село на щиті, випивши за упокій їхньої душі, люди повертаються у свої домівки й вмикають раша-тв: продовжують слухати Сімоньян зі Скабєєвою чи дивитися «Слово пацана», щоб на наступному похороні обговорити нову серію.

Бо прибрати ворожі канали замало, потрібно забезпечити людей крутими українськими, і бажано, щоб вони були першими за замовчуванням, без зайвих рухів. А з цим, попри певні потуги влади протягом кількох десятиліть, досі не все гаразд: є проблеми з покриттям у деяких селах Болградського району, у Тарутинській громаді, у Ренійській і Вилківській міських громадах. Ще 2014 року влада рапортувала про те, що 95 % населення області отримали можливість цілодобово безкоштовно приймати 3 загальнонаціональні й місцеві канали. Особливо це стосується радіосигналу.  Якщо їхатимете на авто поблизу кордону, то навіть не мрійте почути хоч щось із радіоприймача українською. І так було завжди, попри те, що офіційно ще з того ж таки 2014 року «територія області на 99,8 % охоплена радіопрограмами Одеської обласної державної радіокомпанії». От тільки як так виходить, що дороги, якими мандрують подорожні Бессарабією, весь час потрапляють у ті зловісні 0,2%?

Дивно й те, що через 10 років – у  2024 – знову чуємо від влади: «тривають роботи зі встановлення додаткових телекомунікаційних веж, щоб забезпечити повне покриття області – передусім прикордоння — сигналом українського цифрового телебачення», і обіцяють, що найближчим часом якість українського сигналу значно покращиться, а МХ-7 стане важливим джерелом достовірної інформації. 

І так, я чудово розумію, що проблема з покриттям уже майже не актуальна, адже змінилися як звички споживання новин, так і сам медіапростір:  медіадослідженням ОПОРА зафіксовано, що  72 % реципієнтів сьогодні беруть інформацію з Telegram каналів, де її ніхто не контролює й не перевіряє. Популярним серед населення став і «позитивний і розважальний» контент із платформи ТікТок, яку наразі російська пропаганда теж активно використовує задля просування своїх наративів. 

Але загальна довіра населення до будь-яких медіа досить низька – лише половина їм довіряє. А найвищий рівень довіри традиційно залишається за  інформацією, що надходить від родини (82%) та друзів (75%). 

Донині українське якісне кіно на великому екрані в Бессарабії не доступне. Книгарень майже немає. У бібліотеках бракує сучасної актуальної літератури. Сюди вкрай рідко доїжджають із виступами популярні артисти й письменники. Гастролі провідних театрів відсутні як явище взагалі.  Можливо саме тому місцеві обирають те, що їм звичне і зрозуміле? 

Також, задля уникнення безпекової загрози, окрім ефективних заборон ворожого контенту й створення якісного свого, влада має бути зацікавлена в підвищенні рівня критичного мислення й медіаосвіті. Окремі міжнародні й громадські організації зрозуміли це раніше й активно працюють із громадами в регіоні. Але цього замало. 

Має підключатися держава на всіх рівнях. Тільки ж як до неї достукатися?

Світлана Бондар для Infopost.media

* Матеріал підготовлено в рамках проєкту Re:Open Ukraine, що реалізується за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».