fbpx
03 Березня, 2023

Перша річ

Перша річ

Я пам’ятаю першу річ, яка спала мені на думку вранці 24 лютого, коли почула ракетні удари.

За цю думку мені й соромно, й не соромно водночас.

Я подумала: «Дякую, Боже, що це почалося вночі».

У лютому минулого року я щотижня мала по чотири заняття з дітьми: два у п’ятницю в Центральній бібліотеці ім. Тараса Шевченка для дітей міста Києва, а ще два – у суботу в Лісовій школі містечка Боярка, де я виросла. Найбільше у ті дні я боялася, що велика війна почнеться вдень, коли я буду з дітьми. Звісно, я багато разів перечитала правила дій у таких ситуаціях, але це не зменшило страху.

Img 20210413 115804 098 (1) (1) (1)

Коли востаннє заняття у бібліотеці були офлайн, у небі над Києвом засвітилася велика веселка. Першими її помітили діти, бо я стояла спиною до вікна.

 


Видовище було неймовірне: яскрава райдуга у лютому на тлі синього неба, яке вже вечоріє. Це просто-таки магічне явище чомусь мене переконало, що війни не буде. Не знаю уже й чому.


 

Коли війна почалася, я заходила у соціальних мережах на профілі батьків усіх дітей, яким я викладала і яких знала раніше із попередніх творчих проєктів. Хотіла переконатися, що вони у безпеці, що батьки їх вивезли з Києва та Київщини, часом писала приватні повідомлення. Більшість дітей їхні родини таки евакуювали. Я спершу раділа, а потім розплакалась. Частково з егоїстичних міркувань.

Ось із яких. Увесь час локальної війни – я маю на увазі період від Майдану до повномасштабного вторгнення – став часом розвитку київського середовища творчої освіти. Я викладала за цей час у кількох проєктах, у багатьох школах бувала в гостях зі своїми книжками. Було неймовірно цікаво брати участь у цьому процесі, разом із командою простору української дитячої літератури «БараБука» долучатися до оновлення шкільних програм, до створення навчальних матеріалів акції #ЖивіПисьменники, стежити за великими змінами… А тепер цей світ розбився на друзки. Мені було прикро і боляче не лише тому, що діти, в яких українські вчителі так багато вкладали, роз’їхалися-розпорошилися по всьому світу. А насамперед тому, що замість першого покоління, позбавленого постколоніальних травм (так його ми хотіли бачити), ми тепер маємо покоління дітей із глибокими травами війни, й у всіх вони різні.

Наступні місяці оприявнили сотні недитячих дитячих історій про евакуацію і життя в окупації, про перебування під обстрілами і в таких обставинах, про які, дізнавшись, підсвідомо намагаєшся забути. Діти, вивезені до країни-окупанта. Діти, котрі осиротіли. І ті – нестерпний наш біль – котрі загинули. Щоразу після згадки про них ціпенію на кілька секунд або плачу, гублю всі слова…

***

Якщо задуматися глибше, то, може, велике щастя, що ми мали ці вісім років розвитку. Звісно, ніщо не минає марно. Безперечно, поколінню сучасних дітей та підлітків випала надзвичайно складна життєва місія проживання війни та участі у відновленні й відбудові. І, звісно ж, ми, покоління попереднє, завжди будемо поруч і – як зуміємо – будемо допомагати й підтримувати. Я думаю про тисячі вчителів, які протягом року вели уроки через зум із бомбосховищ і коридорів, із вулиці (усі, здається, бачили відео з цією вчителькою), з городу на приватній садибі, адже тільки там є гарний інтернет (знаю особисто таку історію). Не кажучи про ті драматичні випадки, коли з іншими вчителями ставалося саме те, чого особисто я боялася перед великою війною…

 


І хай би що відбувалося з вами та з вашою родиною, коли приходиш до дітей (онлайн чи наживо), маєш бути осередком спокою і надійності. Навіть якщо… У кожного своє якщо.


 

У моєму випадку це була новина про те, що на тлі війни моя родина розпалася, і я вже ніколи не зможу повернутися у свій дім, з якого виїхала. Але як би не було чорно на душі, є таке правило: ти – осередок спокою і надійності. І не тому, що звідкись знаєш майбутню дату перемоги чи маєш якийсь привід для радості. Зовсім ні, навіть навпаки.

Ця сама засада тримає літературу для дітей. Чимало було свідчень про те, що дорослі перестали читати. Доросла література ніби не витримала натиску війни, не раз я чула думку: глибока проблемна література – це розвага для здорової, не травмованої психіки. Натомість дитяча література не піддалася. Вже у березні минулого року стало зрозуміло, наскільки потрібні дитячі книжки в бомбосховищах, в евакуації, в еміграції. І вони з’явилися у вільному доступі онлайн, цілі полички з українськими книжками для дітей та підлітків облаштувалися у багатьох бібліотеках світу (і ми, письменниці за кордоном, як могли, долучилися і долучаємося до багатьох таких ініціатив), іноземні видавництва друкували дитячі книжки українською… Зі свідчень самих юних читачів знаю, як їх у багатьох ситуаціях психологічно рятувала книжка. Часом абсолютно «дурненька», несерйозна, наївна, повна фантазії. Саме вона бувала потрібна як ніколи.

Про себе я часом жартую, що війни не витримав мій шлюб, але витримав мій Опівнічний Пожирака, саме він був зі мною завжди поруч. Тобто я постійно зустрічала дітей, які люблять мою книжку «Білка Квасоля та Опівнічний Пожирака» і розповідають свої про неї враження.

Дитяча література, хоч які б серйозні проблеми вона порушувала (звісно ж, далеко не всі книжки для дітей – смішні та «дурненькі»), усе-таки завжди дає надію. Саме тому чимало дорослих минулого року перечитували дитячі книжки.

Саме з цієї причини і ці мої записи виходять, сподіваюся, життєствердними. І це не тому, що я бачу в нашій трагічній ситуації якийсь поважний привід для радості. Просто професійна звичка.

 

Галина Ткачук спеціально для Infopost.Media
Фото: posestry.eu

 

Рекомендуємо прочитати колонки інших авторів для нашого видання

 

* «Воєнний стан» – онлайн-антологія есеїв українських інтелектуалів та інтелектуалок про війну від Meridian Czernowitz. Сто авторів – у ста текстах – розкажуть про власні враження, спостереження й почуття. Створення антології відбувається у межах проєкту «Поглиблення внутрішнього культурного діалогу в Україні».

** Текст є авторською колонкою, відтак у ньому представлені, перш за все, думки автора матеріалу, які можуть не збігатися з позицією редакції InfoPost. Ми публікуємо авторські колонки насамперед заради дискусії на важливі теми, бо віримо в силу публічного діалогу. Якщо ви маєте бажання написати для нас авторську колонку, напишіть нам на editor.infopost@gmail.com


Що таке Infopost.Media?

Це суспільно-політичне видання, яке розповідає українській аудиторії про національні меншини, а їм – про сучасну Україну. Ціль Infopost.Media – посилити національний діалог та згуртованість, протидіяти дезінформації та маніпуляціям, а також повернути Україну в її рідний дім – вільну спільну мультикультурну Європу.

Коментарі