Закарпатець на східному фронті: моє прикордоння інше
26 Вересня, 2024
«За смачнотурівськими столами, накритими гагаузами, болгарами, липованами, албанцями, молдаванами, лунали конструктивні дискусії про майбутнє їхньої спільної з подолянами, слобожанами, поліщуками, волинянами України», – Оксана Левкова.
Я давно і з величезним зацікавленням спостерігаю за діяльністю пані Оксани. І мені завжди було цікаво, чому вона вирішила переїхати зі столиці з її вражаючими можливостями в невідому для більшості Бессарабію? Чому жінка, яка могла б мати блискучу наукову кар’єру, зокрема й за кордоном, займалася всіма тими ініціативами, які не приносили ні матеріального зиску, ні державних нагород чи визнання, ні великої популярності. Саме з цього ми і розпочали нашу розмову.
О, ви починаєте за царя Гороха, але це дійсно важливо зауважити. Я насправді досліджувала свою тему скрупульозно, по-правильному, так як це має бути – на високому науковому рівні. Їздила і в Московський державний університет імені Ломоносова, працювала в білоруських архівах, звісно ж, і в Україні вивчала тисячі джерел, і в бібліотеці Конгресу США багато знайшла цікавого, у Нідерландах, Франції, Австрії, Німеччині. Написала, як на мене, достойну дисертацію, за яку мені точно не соромно. Можна було б навіть кудись балотуватися, на якісь високі державні посади, тому що в плагіаті мене аж ніяк не можна звинуватити, у цьому впевнена.
Далі Оксана розповідає про свій переїзд спочатку до столиці зі Львова, де була студенткою факультету журналістики. Бо Вчена рада з соціальних комунікацій, де вона мала б захищатися, працювала саме в Києві. І знайомство з громадською організацією «Не будь байдужим!», куди у 2006-му долучилася спочатку на посаду прес-секретаря, а вже через рік-півтора стала виконавчою директоркою, та звідти вже й не виходила, хоч і пробувала поєднувати громадську діяльність із викладанням у Вінницькому державному університеті імені Коцюбинського. Де викладала авторські курси «Постколоніальна культура та журналістика» і «Практична журналістика». Керівництво вишу, на жаль, належно не оцінило літературно-просвітницький проєкт «С.Е.К.С.» («Сучасне Епатажне Креативне Слово»), який Оксана створила спільно зі своїми студентами й реалізовувала в школах України. А коли виявилося, що вона ще й була співорганізаторкою мітингів проти тодішнього міністра освіти Дмитра Табачника, то припинило з нею співпрацю.
Тому, завершивши викладацьку кар’єру, пані Оксана змогла повністю зануритися у діяльність громадської організації, де ніхто не заважав креативити й творити. З того часу було проведено сотні різних акцій на історичні, культурні, літературні, мовні та освітні теми. Найвідомішими, окрім згаданого вище, стали «Мазепа. Made in Ukraine», «Зроби подарунок Україні! Переходь на українську!», «Займіться ділом, а не язиком!», антипремія «Гнилий кабак», реп-перформенси про Тараса Шевченка.
До акцій громадської організації Оксані та її колегам удалося залучити популярні українські рок- і фолк-гурти «Бумбокс», «Тартак», «Танок на майдані Конго», Юрія Андруховича, Оксану Забужко, Сергія Жадана, Ірен Роздобудько, Ларису Денисенко, Тараса Прохаська, Ірену Карпу, спортсменів, дизайнерів одягу, журналістів.
«Ми проводили безліч рок-концертів на підтримку мови. У районних і обласних центрах усієї України, серед іншого – в Севастополі (!). Ми називали їх рок-дійствами (це поняття – ширше), бо крім співів, там були дуже важливі для формування національної ідентичності 40-хвилинні розмови фронтментів гуртів «ФлайzZzа», «Ot Vinta!», «Мандри», «Гайдамаки», «Мотор’ролла» із залом. Про минуле і майбутнє України, про мовну ситуацію, про культуру та освіту, про важливість пізнання свого… Усе це робилося під гаслом «Ні Малоросії! Зробимо країну Україною!». Йдеться про 2006-2008 роки.
А ще їздили з проєктом «Remix 482» нічними клубами Донецька, Одеси, Харкова, Києва. Це коли найкращі українські діджеї відтворювали пісні лише україномовних виконавців. Ці сети були насиченими, довгими, чим, звісно, епатували тоді російськомовну молодь, переконану на 100% у тому, що «у природі загалом української музики – мало». Усі ці наші рухи вздовж і впоперек України, до речі, супроводжувалися доправленням тисяч україномовних книжок: класичних, сучасних, non-fiction, художніх, тонн компакт-дисків з різними патріотичними фільмами.
У нас був проєкт «Альтернативні уроки історії». Ми ходили школами, роздавали CD з відеозаписами, які самі ж створили за участі знакових українських істориків. Мої ноги особисто фізично пройшли понад 3000 шкіл в Україні. Також поширювали наш зі студією «Диваки-продакшн» 26-хвилинний документальний фільм про Холодний Яр, до створення якого долучились відомий історик з Кропивницького Юрій Митрофаненко, історик із Дніпра Олег Репан, композитор із Харкова Борис Севастьянов.
У 2010-2013 рр ми з активістами ходили в центр Києва на постійні мітинги – проти українофобських ініціатив Табачника і Януковича. Усе, що стосувалося мови в музиці, освіті, кіно, на медіаринку було сферою нашої персональної чутливості. Потім розпочався інший етап: спочатку Євромайдан, а потім і війна. Ми почали їздити прямо в окопи до наших бійців, знову тонни паперової літератури возили. І вона буквально рятувала хлопців. Маємо історію про те, як книга Оксани Забужко зі штампом нашої громадської організації допомогла бійцю з Житомирської області пережити полон у підвалах Луганщини, де його катували, а також спогад згаданого вище історика Олега Репана, моральний дух на війні якому підняла якраз наша книга в одній з бібліотек Луганщини, де він керував військовим підрозділом.
Оксана багато і з захватом розказує про численні проєкти, які вони здійснювали ще тоді, коли це не було мейнстримом, коли ще треба було переконувати людей, що їм це потрібно. Мене ж цікавить питання, як сталося так, що після яскравих і вражаючих «видовищ» вона таки вирішила дати людям ще й «хліба», як з’явився проєкт з гастротурами, як була обрана південна Бессарабія, яка їй тоді була не знана, як відбулося залюблення в край, адже без цього, на моє переконання, нічого б не вдалося.
Коли я об’їздила абсолютно всі регіони України станом на 2018-й рік, то вирішила, що краще обрати якесь складне місце для постійного проживання і працювати там щоденно з мізками людей. Донецьку область і Луганську області я навіть не розглядала, бо туди на той момент поїхало багато громадських активістів працювати. Більше думала про Південь: Херсонщину і Миколаївщину. Також я добре знала, що таке Придністров’я і ті райони Одещини, які з ним межують. Бо там проживають мої родичі за бабусиною лінією. Усвідомлювала, що з Придністров’я теоретично можуть зайти «зелёные человечки», і це було ключове, що змусило мене закрити всі свої проєкти по Україні, зачинити свою київську квартиру і поїхати фактично в невідомість.
Оксанині друзі порадили зупинити свій вибір на саме на Ізмаїлі, побоюючись, що Кілія, Вилкове чи Болград після Києва не відповідатимуть її інфраструктурним вимогам. Оскільки жодної підтримки від фондів чи ґрантових програм не було, а за щось потрібно було купувати для шкіл Бессарабії мапи й атласи (це саме те, чим держава зазвичай не забезпечує школи України), Оксана почала шукати джерела для фінансування своєї діяльності. Познайомилася з Іриною Польшаковою, очільницею європейського проєкту «Дороги вина і смаку Української Бессарабії», яка почала відкривати для пані Оксани світ крафтових виробництв, етнічних ресторанів, зелених садиб. І саме пані Ірина, перепрошуючи за правду і враховуючи бекграунд Оксани, наголосила, що кіноклуби, презентації й обговорення книжок та інші інтелектуальні проєкти в Бессарабії без великих вкладень не підуть. Занадто строкатий і полікультурний регіон, де панує російська мова і російські уявлення про світ. І порадила робити те, що лежить на поверхні й може стати дієвим і успішним пізнанням краю через різноманіття смаків, адже Бессарабія – це фермерський край, невідомий для більшості українців. А в Оксани є численні друзі, колеги й підписники, яким це точно було б цікаво.
Так спочатку моє близьке коло знайомих банкірів, айтішників, адвокатів, журналістів, музейників, краєзнавців, вчителів, які люблять Україну, і для яких дуже важливе питання соціальної згуртованості й укладання місточків між регіонами України, руйнування шкідливих взаємних стереотипів, які часто є в медіа щодо того чи іншого регіону, стали проситися на Бессарабію. Був запит на розробку маршруту. Ну, і я це зробила. Але цьому передувала справжня революція в моїй голові. Бо ж мені треба було ходити й знайомитись з равликами, хоча перед тим я була впевнена, що викладатиму в хороших університетах зі світовим іменем, чи підтягувати українські до світового рівня, займаючись постколоніальними студіями.
Так з’явився триденний #смачнотурдлясвоїх. Саме так Оксана назвала свій проєкт поїздок Бессарабією, який за кілька років відвідало багато сотень успішних людей. Оксана на своїй сторінці у Фейсбуці, де в неї тоді, у 2018-2019 роках, було понад 11 тисяч читачів, ретельно описувала свої мандри краєм, відвідини крафтовиків і ресторанів, викладала мальовничі й екзотичні для багатьох фото. Охочих побачити це все на власні очі й скуштувати місцеві смаколики ставало дедалі більше. У ціну туру була закладена маржа, за яку Оксана у Державному підприємстві «Картографія» таки змогла купувати необхідні мапи та атласи, книги, яких не вистачало в школах краю.
Попри все, неочікувано, це таки вийшов класний ідеологічний проєкт. Давайте по-чесному: сюди приїжджали люди, які вважали південні (і східні) терени переважно відсталими, вони ніколи в житті південніше Затоки і Кароліно-Бугазу і не були. У цих успішних киян і львів’ян, харків’ян і дніпрян (я називаю ті міста, які давали мені найбільшу кількість туристів) була установка, що Кіпр і Швейцарія – це висококласні місця для відпочинку, а Одещина – ну це такий поблажливий реверанс в бік патріотизму й натужна спроба підсилення соціальної згуртованості України.
Вони ж очікували, що це буде суто совок, а тут красивенні, зі смаком оформлені заклади харчування, професійні виробники-крафтовики, які стажувалися за кордоном. Вони собі думали, що Буджак – Богом забутий, нецивілізований півострів між Дністром, Дунаєм і Чорним морем. Дарма що за пару кілометрів від Ізмаїла – Румунія, тобто Європейський Союз, і не впливати на Бессарабію це не може. Знали про подібність до Закарпаття, але ж їх навіть порівнювати не можна, бо Закарпаття вже давно приймає тисячами туристів, а Буджак, попри свою традиційну гостинність, туристів бачив зовсім мало. От звідси і ці стереотипи.
Упродовж 2019, 2020 і 2021 років я показувала френдам таку красу, від якої вони були в захваті. Найбільше дивувалися тому, що Ізмаїл – це місто тисяч моряків, які працюють по усьому світі під іноземними прапорами й привозять гроші сюди. Своєю платоспроможністю вони піднімають ціни на все: прайси на все часто такі самі, як у Києві, а то й вищі.
Задля передружування одних регіонів з іншими Оксані потрібно було, щоб і її гості з різних областей України «заводили» свої теми в Одещину: про російсько-українську війну, про українську мову, про сучасну українську літературу, кухню, кіно… За її смачнотурівськими столами, накритими гагаузами, болгарами, липованами, албанцями, молдаванами, лунали конструктивні дискусії про майбутнє їхньої спільної з подолянами, слобожанами, поліщуками, волинянами України.
Коли ми приїжджали в Білгород-Дністровську фортецю, екскурсію для моїх груп всі екскурсоводи проводили українською, і видно було, що то їм важкувато давалося. Мої позитивно налаштовані гості підбадьорювали їх, мотивували не покидати справу вдосконалення української. Якось було, що мої туристи, уродженці Львова і Києва, наприклад, розповідали їм, що у фортеці бував не тільки Олександр Пушкін, а ще й Леся Українка, і дуже просили гідів доповнити й розширити свої розповіді фактами саме з її життя. Також під упливом моїх френдів і підписників почала говорити українською українська болгарка, власниця сироварні «Щедра околиця» Галина Курдова (с. Табаки Болградської міської громади Болградського району Одеської області). Це зараз дуже допомагає їй у роботі і в житті.
Оксана пішла ще далі і в якийсь момент почала популяризувати й передавати унікальний продукт з Бессарабії усім охочим… Звісно ж, ідеться про вилківську дунайку (чорноморсько-азовський оселедець). Так на столах українців з усіх куточків країни з’явився південний смаколик, а разом із ним і новий для багатьох топонім – Вилкове. На моє захоплення масштабністю цієї, здавалося б, авантюрної ідеї Оксана відповідає самоіронічно, навіть певною мірою знецінюючи свій вклад у цю дієву справу. Розказує, що попросили її про це самі рибалки, яким ніколи й нікуди реалізовувати продукцію, а вона їм просто допомогла.
Та це було досить просто, адже продукт говорить сам за себе, він же унікальний. Мої маркетингові навички там особливо і не знадобилися, бо мені нічого не треба було вигадувати, у цій рибі справді величезна кількість омега-3, жирність набагато вища ніж в інших. Та й тисячі людей в різних областях України знали про дунаєчку, просто вона була для них не доступна через відсутність алгоритму транспортування (завдяки Новій пошті він віднедавна є). Ексклюзивність продукту ще й у тому, що його сезон – лише три місяці, і тому його треба швидко вхопити, бо ж потім вже не буде, бажано і швидко з’їсти, щоб не тримати довго в морозилці. Мені ніяково від того, що всі журналісти, які вболівають за правильне позиціонування Одещини, плескають мені за це в долоні, а споживачі уклінно дякують. Адже в моєму житті були набагато більш трудомісткі й важливі проєкти (і тоді ніхто не плескав). А з дунайкою – просто загальний хайп, і суб’єкт його творення – не я.
Так чи інакше, але дунайка певною мірою об’єднала людей і додала зацікавлених відвідати як Вилкове зокрема, так і південну Бессарабію загалом. Проте ані карантинні обмеження, ані тим більше повномасштабне вторгнення, звісно, цьому не сприяє. І #смачнотурдлясвоїх як проєкт наразі заморожений. На моє запитання про те, що варто зробити, аби українці тримали в голові Бессарабію як місце для відпочинку й пізнання свого краю, чую таке.
Перш за все потрібно позбутися вузького горлечка (я про пункти пропуску Маяки-Удобне-Паланка), через яке наразі можна потрапити в цей край, потрібно пускати все-таки туди й чоловіків, щоб могли з родинами поїхати і відпочити. Варто відмовитися від концепції концтабору і не нападати на нормальних хлопців. Одразу зазначу, що в мене абсолютно всі родичі-чоловіки воюють, навіть батько, якому 67 років.
Дуже потрібні спільні проєкти різних регіонів. Необхідні висадки десантами таких, як я, громадських активістів, а також гранти на такі фестивалі, які зараз ініціюють і проводять два потужні діячі: Сергій Гнєзділов з м. Вилкове і Тетяна Станєва з с. Криничне. Але перш за все, звісно, потрібно, щоб закінчилася війна. Адже люди виснажені, і найбільші суми йдуть саме на неї. Для пізнання краю дійсно потрібні і гастротури, і дуже різні ретельно продумані програми позитивних людей, потрібні дуже добре пропрацьовані обмінні програми. На південні терени мають приїжджати люди не тільки розумні, а ще й позитивно налаштовані (до мене, до речі, саме такі й притягувались).
Ну, і зараз люди все-таки не їдуть, бо бояться обстрілів. Для себе я знайшла вихід: туди готові їздити люди, травмовані війною, наприклад, мами й дружини полонених, загиблих, закатованих до смерті в полоні, зниклих безвісти.
Але про цей надзвичайно важливий проєкт пані Оксани, пов’язаний з Бессарабією, розкажемо вам у наступних матеріалах уже найближчим часом. Тож не пропустіть!
Світлана Бондар для Infopost.media
фото зі сторінки Оксани Левкової у Facebook, титульне фото: Марія Шевців
* Текст є авторською колонкою, відтак у ньому представлені, перш за все, думки автора матеріалу, які можуть не збігатися з позицією редакції InfoPost. Ми публікуємо авторські колонки насамперед заради дискусії на важливі теми, бо віримо в силу публічного діалогу. Якщо ви маєте бажання написати для нас авторську колонку, напишіть нам на editor.infopost@gmail.com
** Матеріал підготовлено в рамках проєкту Re:Open Ukraine, що реалізується за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».
