Нам потрібні іммігранти. Але чи готові ми до цього?

Одеська компанія, яка взялась пофарбувати мій будинок після утеплення, мала гарну репутацію і гарантувала швидкі терміни виконання робіт. Ми про все домовились, все порахували, я передала ключі виконробу і сама поїхала на роботу. 

А коли повернулась ввечері, побачила у своєму дворі молодих чорнявих хлопців, які майже закінчували фарбувати стіни. 

А що ви знаєте про Туркменістан?

Мої фарбувальники стін виявились студентами Одеського медичного університету, родом із Туркменістану. На літні канікули ці студенти не поїхали додому, а залишились в Одесі, щоб заробити грошей.

І треба ж було такому статися, що я на той час пару тижнів як повернулась з Туркменістану, де працювала за контрактом однієї міжнародної організації. Це страшенно здивувало туркменів- одеських студентів. 

– Ви – друга людина, яку ми тут зустріли і яка була в Туркменістані! Перша – наша вахтерка в гуртожитку. Але у неї чоловік – колишній військовий, і він там давно ніс службу. І вона, схоже, не любить Туркменістан. А як вам наша країна?

Країна красива, сказала я їм. Бо я там таки трохи поїздила – наскільки можливо поїздити по закритій країні диктаторського типу. Але людям там жити тяжко, теж сказала. 

Хлопці не дуже охоче підтримували розмову на цю тему. Але хлопці-туркмени охоче розмовляли про Одесу. «Тут як в раю», – сказав один із них. І примружив очі: – МОРЕ!

– А люди як вам? Чи комфортно вам тут, у нас? Не ображають?

– Люди хороші. А на поганих ми не звертаємо увагу, — дипломатично відповіли. — Та і нас часто за узбеків сприймають. Схоже, що про Туркменістан у вас тут мало знають. Ну ще «чурками», буває, називають. Але так всіх азіатів називають. Ми не звертаємо уваги. Чогось серйозного не було. 

Мене зачепила фраза, що у нас тут мало знають про Туркменістан. І, коли через пів року я знову летіла в Ашґабад, попросила знайомих телевізійників зробити бліц-опитування на вулицях Одеси. Питання було одне: що ви знаєте про Туркменістан?

Відповіді здивували. Бо там було все – від «чурок» і до «їздять на верблюдах», від «у них багато дружин» і до «це десь в Афганістані?», від «погано розвиненої нації» і до «антисанітарії на вулицях та бруду в кишлаках».

Правда, були й інші відповіді – здебільшого про туркменський газ.  Але все інше – стереотипи і ще раз стереотипи. 

«Нас може бути 40 мільйонів. Але шляхом потужної імміграції. Ми готові до неї?»

Осінь 2017 року. Закрита експертна група. Тема – трудова міграція. З країни їдуть люди. Експерти озвучують невтішний демографічний прогноз — до 2050 року населення України зменшиться на 5,5 млн осіб — до 36 мільйонів. Для того, щоб зберегти тодішню чисельність населення, Україна мала б щорічно приймати 300 тисяч трудових мігрантів. 

Війна змінила всі ці прогнози. Вірніше, перекреслила повністю. В Україні.

Окрім вимушеного відтоку людей через війну ми маємо і проблеми, пов’язані з демографічною кризою. А це означає, що ситуація з населенням вже катастрофічна. 

Зрозуміло, що до нас навряд чи поїдуть масово експати з благополучних країн. Скоріш за все, це будуть люди з країн, які бідніші, аніж наша. Скоріш за все, це можуть бути в масі своїй люди з країн Центральної Азії. Україна після перемоги та випробувань може бути країною-прихистком для таких іммігрантів. 

І ці нові іммігранти можуть мати інший колір шкіри та інший розріз очей. Чи готові ми до цього? 

Держава, окрім необхідності воювати, захищати, обороняти, наступати, відвойовувати захоплені території, має паралельно пророблювати масштабну роботу – і по поверненню наших громадян після війни, і по залученню нових іммігрантів для відбудови та розвитку країни. 

Чи існує така візія на рівні держави та державних інституцій? Я розумію, що зараз всі думки, зусилля, ресурси спрямовані на війну. Але важливо розуміти, що нам, як країні і як суспільству, не просто потрібно виграти війну, нам ще потрібно не програти мир. 

«Особа без громадянства», «казах, який підтримує Україну» чи «громадянин України, який зі зброєю в руках боронить нашу країну»?

Є у мене хороший товариш. Він чеченець. Воює з перших днів повномасштабного вторгнення в складі батальйону імені Шейха Мансура. В батальйоні, в тому числі воюють чеченці, які в різні часи виїхали з росії. Для багатьох із них Україна стала другою батьківщиною, країною, яку вони пішли захищати, і готові жертвувати собою заради перемоги, незалежності та свободи.  

Мій товариш не може отримати українське громадянство. Ви знали, що отримати українське громадянство майже неможливо? В таких от випадках – точно.

Медійною стала історія бійця ЗСУ Жасулана Дуйсембіна – «казаха, який підтримує Україну», так він себе називає. Він – колишній «чорний берет» морської піхоти Казахстану. З осені 2021 року – боєць ЗСУ з казахським паспортом, має нагороди й поранення, вивчив українську мову, одружився з українкою та виховує двох дітей. І він не має громадянства України, попри обіцянки і президента Петра Порошенка, і президента Володимира Зеленського про те, що всі, хто захищають Україну, мають право отримати громадянство. 

Жасулан був свого часу проросійськи налаштований, не сприймав Майдан. Але він вирішив з усім розібратися самостійно, і в 2015 році вперше приїхав в Україну. Він змінював свій світогляд, розбираючись тут, у нас, з російською пропагандою, дурними наративами та існуючими упередженнями. І, в результаті, пішов захищати нашу країну, яку полюбив всім серцем. 

До речі, на своїй батьківщині Дуйсембіну загрожує в’язниця як «найманцю». 

Інша, але подібна історія Михайла Денисенка, який народився в Казахстані, підлітком переїхав з батьками в Україну. Батьки відмовились від громадянства Казахстану та отримали українське. А Михайло в момент переїзду був неповнолітнім. Зараз йому 42 роки, він в ЗСУ і він – «особа без громадянства». До речі, він мав труднощі зі вступом до лав ЗСУ, бо без громадянства. Його епопея з отриманням документів тягнеться роками. 

Подібні ситуації з тими, хто допомагає нам боронитися від ворога, виглядають як нонсенс. Якщо герої нашої визвольної війни в такому становищі, то що вже говорити про невійськові середовища?

Система страшенно заскорузла. І, скоріше за все, вона виникла не через чийсь злий намір. А тому, що всі процедури вкрай забюрократизовані та не переглядались роками. А побоювання навали росіян взагалі зіграли злий жарт — щоб застрахуватися, все просто заборонили.

Нам треба впорядковувати реалії. Нам треба прогнозувати й моделювати наше найближче майбутнє. Враховувати ризики, думати над викликами, комунікувати з різноманітними середовищами, включати експертне середовище, вивчати існуючі у світі практики. 

Повернення наших людей додому після перемоги й візія щодо інтеграції інших та інакших – це домашнє завдання владі, інституціям і нам з вами. Ми маємо почати хоча б думати над його виконанням. 

Зоя Казанжи, Одеса
для Infopost.media

* Цей текст є авторською колонкою, відтак у ньому представлені, перш за все, думки автора матеріалу, які можуть не збігатися з позицією редакції InfoPost. Ми публікуємо авторські колонки, насамперед, заради дискусії на важливі теми, бо віримо в силу публічного діалогу. Якщо ви маєте бажання написати для нас авторську колонку, напишіть нам на editor.infopost@gmail.com

** Матеріал підготовлено в рамках проєкту Re:Open Ukraine, що реалізується за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».