Моє перше кохання говорило угорською і мало японські очі. Колонка режисера Антоніо Лукіча

Що може бути більш захоплюючим, сумним та безнадійним ніж перше кохання?

Хтось закохується вже в дитячому садочку, хтось в школі, хтось ще пізніше. «Кохання бігало в садок, кохання бавилось в пісок», як в пісні «Сосни» гурту Океан Ельзи. Але моє кохання не бавилось в пісок, воно рятувало планету від загарбників та мало чорну мачку з зображенням місяця на лобі. Її звали «Сейлор Мун», і познайомилися ми задовго до появи Нетфліксу, а саме — на угорському ТБ. 

Через нестачу дитячого контенту, хиже дитяче око ловило будь-що схоже на анімацію по телебаченню, і яке щастя, що я народився в Ужгороді, бо в Ужгороді тоді звичайна антена ловила телеканали RTL, STV та інші… Сейлор Мун подобалась мені всім чим може подобатись жінка — вона перетворювалась в принцесу, казала «тешік» і била посохом. І за іронією долі, я не розумів жодного її слова. Але вона мені так сильно подобалася, що мені було байдуже… Я готовий був вчитися. 

Читай також 👇
Розмова про добросусідство та стереотипи: чому ми мало знаємо про угорців та словаків і навпаки

Мене зовсім не дивувало її ім’я Усагі Цукіно, адже у дворі у нас бігав хлопчик якого звали Корчі. Тому творцям «Драгон Бол З» та іншим вражаючим дитячу фантазію аніме варто було ще постаратись, аби вигадати щось оригінальне. Мені зараз 32, і я досі не знаю, «Корчі» – це Крістіан? Корнелій? Чи Карл?

Моє перше кохання говорило угорською, і мало японські очі.

Як зараз пам’ятаю свій сон, коли ми посварились з нею, вона сказала мені «віс лат», і пішла в захід сонця разом з подругами по команді, а я лишився лежати з астмою в дитячій лікарні, де зазвичай мені і снилися найприємніші сновидіння. Я дивився так багато цього серіалу, що коли пізніше, років в 8 ми поїхали в Ньіредьхазу на басейни, я вже міг сказати пару слів в Теско, та запитати «де тут продається сирочок «Медве»?

Я пишу цей текст за пропозицією мого колеги Андрія Любки, який попрохав поставити в заголовок тему «Як етнічне різноманіття Закарпаття вплинули на мене як на режисера?».

Насправді дуже сильно. Адже всі мої історії, здається, досліджують одну і ту саму тему – і це кордони. Кордони. Мабуть, найважливіше слово в розмові не тільки про Закарпаття, а й про сьогодення. Існують різні кордони – кордони держав, кордони економік, кордони свідомості, кордони моральності, кордони щедрості. Ну і, звичайно, особисті кордони теж, які є для мене найцікавішими.

Ужгород – моє рідне місто. Для когось близькість кордону — це чудові можливості для бізнесу, як великого, так і дрібного. Сьогодні легально з’їздити в Теско можна дуже швидко, на площі Корятовича знайдеться з десяток точок де продають «Туро Руді» та чіпош. Для когось ця близькість — це можливість відвідати фірмові басейни в Кішварді. 

А для мене… а я не знаю що це для мене. Для мене стик різних культур і близькість кордону – це завжди дивне відчуття себе, як чужинця, в будь-якій реальності. Де б ти не знаходився, ти одночасно почуваєшся і як вдома, і як в гостях… Колись я з подивом дивився на тих, хто казав, що до Будапешту тут ближче, ніж до Києва, і їхав вчитися не за 1000 кілометрів, а за 200.  В школі, в якій я вчився, історично були присутні і вірмени, і словаки, і азербайджанці, і угорці, і етнічні росіяни. Але коли між цими групами відбувалися бійки – всі говорили однією мовою. Мовою гормонів, авторитету, погроз та сленгу з фільму «Бумер». Тобі погрожували російською, але обіцяли прокатати в багажнику німецької машини, на словацьких номерах з українськими правами. Найкраща мова, яку поважали всі, нажаль, була мовою сили. Цікаво, чи змінилося це сьогодні? 

Я б хотів, аби в Ужгороді ось це етнічне різноманіття знайшло своє здорове продовження не тільки хаотичній потворній забудові, спільних ринках і магазинах, які сьогодні по праву є культурними осередками, а й у відносинах людей. Аби домінантою цих відносин була не лише нижня сходинка піраміди цінностей, а ще й певна надмета. Щоб не тільки похід в «Дастор» (який я щиро обожнюю) визначав подію в житті, а іноді і похід в кінотеатр теж. 

Неможливо народитись в такому місті як Ужгород, і не мати при цьому почуття гумору. Я обожнюю всі ці відбитки, які історія дбайливо накладає на моє рідне місто – угорський імперіалізм, чеський модернізм, радянський бруталізм, барокко нульових…  

Цікаво, який відбиток ми залишимо на Ужгороді по собі?

Антоніо Лукіч, режисер
спеціально для Infopost.Media
фото зі сторінки автора

Рекомендуємо прочитати колонки інших авторів для нашого видання