Кримський лютий: боротьба не скінчилася

Десять років початку великої війни росії проти України — і десять років спротиву російській окупації, який постійно ведуть тисячі й мільйони людей, кожен — там, де може і як може. І вже девʼять років ми згадуємо події 26 лютого 2014-го, коли тисячі кримців вийшли на захист України під стіни місцевого парламенту у Сімферополі.

З плином часу і нашаровуванням сотень трагічних подій люди схильні забувати про минуле, навіть нещодавнє, і це зрозуміло. Але важливо ніколи не забувати про тих сміливців, які виходили на площі в Криму, Донецькій і Луганській областях, боролися до останнього і ризикували життям уже тоді — ще на початку 2014 року.

***

– Початок 2014 року я зі своїми однодумцями зустріла на кримському Майдані у Сімферополі. Ми виходили щодня. Так, на жаль, нас було небагато, але й ризики у людей були значними: нас переслідували не тільки силовики, а й місцеві проросійські діячі, відверті бандити, які могли зробити з людьми що завгодно. Я була під будівлею нашого парламенту 26 лютого. Ми стояли там дуже довго, з українськими й кримськотатарськими прапорами, бо не могли допустити голосування за так званий референдум.

Коли стало зрозуміло, що голосування в цей день не буде, лідери почали нас просити розходитися. Я не хотіла йти. Нам треба було там ночувати, а ще краще — ламати двері, заходити до будівлі Верховної Ради Криму, не давати їм відбирати наш Крим. Але ми послухали і пішли. А на ранок було пізно… Проти нас, до речі, тоді навіть не місцеві російські «казаки» стояли, а краснодарські. Їх навмисне завозили нас бити. Я їх миттєво за вимовою вирахувала. Наші боялися, — зі спогадів учасниці подій Заріне Сеїтхалілова (Амет).

***

– 26 лютого був день спротиву проти «зелених чоловічків» і захоплення влади у Криму. Це був переможний день, після якого люди розійшлися на прохання керівників Меджлісу. Молодь не хотіла розходитись. Усі ці роки я згадую ті події й думаю: а що, якби не розійшлися? З одного боку, тоді, можливо, вдалося б відстояти Крим. З другого, тепер я розумію, що беззбройних людей могли б там розстріляти. Тоді мені в це не вірилося, а нині, після 24 лютого 2022 року, я розумію, що так, росіяни запросто могли б убити сотні неозброєних людей.

Наші військові частини не знали, що робити.

Хлопці, кримські татари, привозили туди продукти, казали військовим: «Тримайтеся», бо розуміли, що їм не можна виходити з Криму. Багато, дуже багато хлопців були готові воювати, зі зброєю в руках захищати Крим. Але зброї не було.

– Це нині легко говорити: «А чому кримські татари не захищали Крим?» Перепрошую, чим захищати? Так кажуть хіба ті люди, які вірять, як вірили росіяни в Криму у 1990-х, що ми приїхали з кривими шаблями в руках і вбиватимемо їхніх дітей. У городах кримських татар не було закопаних автоматів. Як їх не було і в городах українців. Тож час припинити вірити російській пропаганді й нав’язаним нею стереотипам.

Зрештою українські військові вийшли з Криму, й мій народ залишився беззахисним перед монстром, який шматує його вже триста років. Чверть мільйона без зброї  проти всієї військової машини російської федерації, а надворі — 2014 рік, а світова спільнота каже нам: «Не переживайте. Якось воно буде».  Тепер усі добре бачать, як саме воно є, — згадує Мєрʼєм Джелілова, кримськотатарська активістка.

***

– Насправді фактично завжди неозброєним оком було видно, що в Криму керують сепаратисти, які явно чогось домагаються. Наприкінці 2023 року Константинов, голова Ради Криму, почав відверто говорити, що нам треба «повертатися» до Росії. Я не розуміла, чому українська влада на це ніяк не реагує. Ми всі, мої друзі, знайомі, родичі, почали усвідомлювати, що просто втрачаємо Крим, що ми — в небезпеці. Тоді я багато спілкувалася зі своїми друзями, співаками, артистами з Києва та інших міст, казала про свої тривоги, однак мене всі заспокоювали, мовляв, не переживай, ваших місцевих царків обов’язково покарають. Я не дуже вірила, якщо чесно.

На початку 2014 року стало зрозуміло, що це точно не жарти. Деяких кримськотатарських чоловіків почали затримувати.

– Тоді ми, кримськотатарські жінки, почали об’єднуватися, брали участь у живому ланцюзі від Євпаторії до Сімферополя. Багато хто підтримував, але чимало було й тих, хто насміхався й казав, що в нас нічого не вийде.

Я пам’ятаю, яким холодним був березень 2014 року. Як було страшно. Наші військові з частини біля Євпаторії забарикадувалися, щоб не пускати росіян, ми їм носили їжу. І чекали, що українська влада почне активні дії, були готові допомагати усім, чим би могли. Але підтримка не прийшла. Було дуже прикро, до останнього не вірилося. Але ми програли. Довелося виїздити з Криму, шукати інше місце проживання. Чи зможемо ми виграти тепер? – ділиться спогадами Гульсум Тамак (Мемтова), кримськотатарська оперна співачка, активістка.

***

–  На Новий рік-2014 я був у Криму. У лютому ситуація була вкрай незрозумілою. Це нині, через роки, я бачу ніби збоку, що там тоді було. А коли ти всередині — охопити всю ситуацію важко. Не вірилося до останнього, попри те, що насправді ми відчували ці загрози всі роки. Сталося захоплення Верховної Ради Криму, Ради міністрів Криму «зеленими чоловічками».

Ця історія трохи нагадувала кримським татарам події початку 1990-х, коли була так звана «мєшковщина».

– Однак тоді це закінчилося погано для Мєшкова, Крим встояв, тому ми сподівалися, що й цього разу все обійдеться. Хотіли думати принаймні, певно, як і всі люди, які завжди хочуть вірити в щось хороше. Гадали, що за кілька тижнів це закінчиться, наче страшний сон.

Я пам’ятаю початок березня, коли між Севастополем і Бахчисараєм запустили вагони «РЖД» — «російських желєзних дорог». Для мене це була історія про початок окупації. Я не знаю, де вони взяли ті вагони, може, заздалегідь приготували, але в мене накотилися сльози від усвідомлення окупації. Я мусив поїхати, а батьки залишилися в Криму. Бо в кримських татар є приказка Qırımda yaşa!, тобто «Живи в Криму!».

Кримські татари — це як бумеранг: куди б нас доля не закидала, ми постійно повертаємось додому. Після років депортації було важливо залишатися, зробити все, щоб не поїхати, щоб у наші будинки знову не заселилися чужинці. Цей страх депортації, виселення був дуже сильний. Бо це була колективна величезна травма, страшна трагедія, і ми знову опинилися перед загрозою її повторення. Власне, вона повторилася, просто у форматі ХХІ століття. Тепер, після окупації 2014-го, з Криму фактично депортували всю активну молодь, інтелектуалів, бізнесменів, митців, — усі вони, хто не може жити в імперії, — мусили покинути Крим, — розповідає активіст, заступник директора Українського інституту Алім Алієв. 

Спогадів тих, хто був на площі перед кримським парламентом, — нині тисячі. Багато кримчан, які  були тоді там 26 лютого, згодом вимушено виїхали з окупованого півострову, багато хто став частиною збройного спротиву російській навалі, а хтось, на жаль, віддав своє життя за вільну Україну і Крим, очищений від насильницької трьохсотрічної русифікації.

А хтось і нині допомагає звільненню Криму, перебуваючи на півострові і поводячи дуже небезпечну й ускладнену як географією, так і загальним окупаційним режимом, партизанську діяльність. І всі вони вірять, що доживуть до того моменту, коли над тією самою будівлею в Сімферополі, як і на всіх інших, знову здіймуться український і кримськотатарський прапори.

Євгенія Генова для Infopost.media
У колонці використано фрагменти з книги “Кримськотатарські родини” 

* Цей текст є авторською колонкою, відтак у ньому представлені, перш за все, думки автора матеріалу, які можуть не збігатися з позицією редакції InfoPost. Ми публікуємо авторські колонки, насамперед, заради дискусії на важливі теми, бо віримо в силу публічного діалогу. Якщо ви маєте бажання написати для нас авторську колонку, напишіть нам на editor.infopost@gmail.com