Колонки 28 Грудня 09:06

«Хочу жить»

«”Ле-Монд” вирішив не друкувати наш репортаж із колонії для російських військовополонених, написав мені журналіст у приватні повідомлення. — Вони посилаються на те, що не можна випускати інтерв’ю з людьми у неволі».

Ці французькі журналісти дуже просилися поїхати в табір для російських військовополонених. І не тільки вони. Продюсер відомого американського каналу підходив до мене двічі, щоб його пустили до колонії. Але туди було дозволено зайти тільки за спеціальним списком, узгодженим у міністерстві, і продюсер не мав жодних шансів. Йому було зась. 

Tn Img 485 Petro Yatsenko Meni Tsikavo Pysaty Pro Vsyu Ukrayinu Ale Z Pevnoyu Lvivskoyu Spetsyfikoyu

Чому так багато людей хотіли б потрапити сюди, за ці високі непривітні стіни з колючим дротом і камерами нагорі?

Тут можна було побачити справжніх російських військових. Тих, які пробивали стіни танками і скидали бомби з літаків, стріляли зі справжніх автоматів Калашникова. Серед них могли бути ті, які вбивали у потилицю і ґвалтували. Вони виносили унітази і випорожнювалися на білі простирадла, але вони були щасливі: їм пощастило вижити.

За цими стінами з колючим дротом і камерами нагорі є на що подивитися. Там порох від кремлівської імперської ідеї, ракової пухлини завбільшки з три тайги. У цьому важко собі зізнатися, але видається, що інтерес до російських полонених дуже схожий на інтерес до шоу з хижаками, коли дресирувальник кладе голову в їхню пащу. Та без російського телевізора вони безпечні, хоч і зберігають про нього пам’ять. Там, за парканом іконка з російським написом у кімнаті для IP-телефонії, а ще греко-католицький храм. 

Звісно, на росіян було цікаво подивитися. Як вони тепер виглядають, коли їх узято в полон? Ходять коротко стрижені, у синій формі зі старим написом «виправна колонія», дивляться в землю і тримають руки за спиною. В їхніх охоронців немає навіть вогнепальної зброї лише гумові кийки. 

Ці полонені росіяни щоранку прокидаються під гімн України, яку вони зневажали, і в реальність якої відмовлялися вірити, їдять її продукти, їдять хліб із зерна, яке вони хотіли вкрасти. 

Окремо ці люди не становлять загрози іншим, але разом вони є знаряддям цієї загрози. Вони тримають свої мозолисті пальці на кнопках запуску ядерних ракет, націлених на світові столиці. І все одно й далі вірять, що вони найкращі і в них більше прав на життя і споживання цих продуктів, а їхня мова та їхній гімн варті того, щоб мати можливість померти, захоплюючи чужу територію.

Журналісти хотіли подивитися, що можуть зробити з людьми Ідея, Приниження, Пропаганда, Несвобода, Тотальна Влада. 

У момент, коли ці люди не такі страшні, вони можуть викликати жалість у цьому їхня прекрасність. Вони не інопланетяни, вони не бридкі, вони так само думають, але коли вони об’єднуються і обирають собі вождя, то стають наче сараною, диким жорстоким натовпом, сповненим люті й жадібності силою, яка руйнує. 

І навіть у такій начебто однозначній ситуації полонені росіяни ладні пояснювати все конспірологією: нас тут не б’ють не тому, що українці добрі, а тому, що за ними спостерігають камери ЄС, ми програємо війну, бо це не війна з якимись смішними українцями, колишнім шматком імперії, який вирішив не підкоритися, а війна безпосередньо з блоком НАТО. Вони тут перебувають у місці, якого, на їхню думку, не має існувати, бо України не існує. 

Журналіст «Нью-Йорк Таймс» сказав, що побував у десятках тюрем в усьому світі, і ця видається йому однією з найкращих: «Тут багато сонячного світла, тут нічого не пригнічує».

Але переважна більшість полонених хоче повернутися додому. Майже ніхто не бажає лишатися. 

Один чоловік із Росії дзвонив на державну лінію добровільної здачі в полон «Хочу жить» і плакав, казав, що хоче стати українцем. Для пересічного росіянина це майже як змінити стать. 

Оператор американського каналу знімав, як полонений на милицях шкутильгає високими сходами, останній у колоні, що вирушила на обід. Він сказав, що йому боляче на це дивитися. Я запитав:

«Ви бачили підсмажені голі тіла українських жінок, яких російські солдати ґвалтували, потім убили і хотіли спалити?..».

«Нам потрібен бурят. Нам потрібно поговорити з вагнерівцем. Ми б хотіли військового льотчика».

Але тут, у медсанчастині, медійників зустрічав двадцятирічний хлопець, який стояв на колінах. У буквальному сенсі на колінах, бо в нього нижче не було ніг. І йому набридало весь час лежати.

«Він стоїть на колінах, бо йому соромно перед Україною», сказав мені хтось, але це була неправда.

Він навряд чи відчував сором. Час від часу можна було вловити колючі погляди в’язнів війни з-під синіх кашкетів. І він стояв тут загалом тому, що, як і мільйони його співвітчизників, не вийшов боротися проти фальсифікації виборів у росії.

***
Коли їх готують на обмін, то викликають із шеренги, вони роблять крок уперед. Їх везуть до східних кордонів, де представник українського командування роздає їм маленькі візитівки. На них написано: «Хочу жить» – і номер телефону. 

«Ви знаєте, як там, у нашому полоні, говорить він. Якщо ваша велика в’язниця знову змусить вас іти воювати, ви знатимете, що робити далі. Запам’ятайте цей номер. Наш табір чекає. Він не такий великий, як ваша країна, але в ньому дають їсти, не б’ють, а український гімн і пісню про Бандеру ви вже й так вивчили напам’ять».

P. S. Американцям їхнє керівництво теж не дозволило зробити репортаж із відзнятого матеріалу. Юристи вважали, що можуть виникнути проблеми, коли ти береш інтерв’ю в полоненого. Хоча мені видається, що за такою логікою не варто також брати інтерв’ю в людей, приміром, у Москві. Волі в них там не більше, ніж тут, у таборі.

 

Петро Яценко, український письменник
спеціально для Infopost.Media
фото Max Pflegel / PEN Ukraine

 

Рекомендуємо прочитати колонки інших авторів для нашого видання

 

* «Воєнний стан» – онлайн-антологія есеїв українських інтелектуалів та інтелектуалок про війну від Meridian Czernowitz. Сто авторів – у ста текстах – розкажуть про власні враження, спостереження й почуття. Створення антології відбувається у межах проєкту «Поглиблення внутрішнього культурного діалогу в Україні».

** Текст є авторською колонкою, відтак у ньому представлені, перш за все, думки автора матеріалу, які можуть не збігатися з позицією редакції InfoPost. Ми публікуємо авторські колонки насамперед заради дискусії на важливі теми, бо віримо в силу публічного діалогу. Якщо ви маєте бажання написати для нас авторську колонку, напишіть нам на editor.infopost@gmail.com


Що таке Infopost.Media?

Це суспільно-політичне видання, яке розповідає українській аудиторії про національні меншини, а їм – про сучасну Україну. Ціль Infopost.Media – посилити національний діалог та згуртованість, протидіяти дезінформації та маніпуляціям, а також повернути Україну в її рідний дім – вільну спільну мультикультурну Європу.

Коментарі