«“Ле-Монд” вирішив не друкувати наш репортаж із колонії для російських військовополонених, – написав мені журналіст у приватні повідомлення. — Вони посилаються на те, що не можна випускати інтерв’ю з людьми у неволі».

Ці французькі журналісти дуже просилися поїхати в табір для російських військовополонених. І не тільки вони. Продюсер відомого американського каналу підходив до мене двічі, щоб його пустили до колонії. Але туди було дозволено зайти тільки за спеціальним списком, узгодженим у міністерстві, і продюсер не мав жодних шансів. Йому було зась.

Чому так багато людей хотіли б потрапити сюди, за ці високі непривітні стіни з колючим дротом і камерами нагорі?

Тут можна було побачити справжніх російських військових. Тих, які пробивали стіни танками і скидали бомби з літаків, стріляли зі справжніх автоматів Калашникова. Серед них могли бути ті, які вбивали у потилицю і ґвалтували. Вони виносили унітази і випорожнювалися на білі простирадла, але вони були щасливі: їм пощастило вижити.

За цими стінами з колючим дротом і камерами нагорі є на що подивитися. Там порох від кремлівської імперської ідеї, ракової пухлини завбільшки з три тайги. У цьому важко собі зізнатися, але видається, що інтерес до російських полонених дуже схожий на інтерес до шоу з хижаками, коли дресирувальник кладе голову в їхню пащу. Та без російського телевізора вони безпечні, хоч і зберігають про нього пам’ять. Там, за парканом – іконка з російським написом у кімнаті для IP-телефонії, а ще – греко-католицький храм.

Звісно, на росіян було цікаво подивитися. Як вони тепер виглядають, коли їх узято в полон? Ходять коротко стрижені, у синій формі зі старим написом «виправна колонія», дивляться в землю і тримають руки за спиною. В їхніх охоронців немає навіть вогнепальної зброї – лише гумові кийки.

Ці полонені росіяни щоранку прокидаються під гімн України, яку вони зневажали, і в реальність якої відмовлялися вірити, їдять її продукти, їдять хліб із зерна, яке вони хотіли вкрасти.

Окремо ці люди не становлять загрози іншим, але разом вони є знаряддям цієї загрози. Вони тримають свої мозолисті пальці на кнопках запуску ядерних ракет, націлених на світові столиці. І все одно й далі вірять, що вони найкращі і в них більше прав на життя і споживання цих продуктів, а їхня мова та їхній гімн варті того, щоб мати можливість померти, захоплюючи чужу територію.

Журналісти хотіли подивитися, що можуть зробити з людьми Ідея, Приниження, Пропаганда, Несвобода, Тотальна Влада.

У момент, коли ці люди не такі страшні, вони можуть викликати жалість – у цьому їхня прекрасність. Вони не інопланетяни, вони не бридкі, вони так само думають, але коли вони об’єднуються і обирають собі вождя, то стають наче сараною, диким жорстоким натовпом, сповненим люті й жадібності – силою, яка руйнує.

І навіть у такій начебто однозначній ситуації полонені росіяни ладні пояснювати все конспірологією: нас тут не б’ють не тому, що українці добрі, а тому, що за ними спостерігають камери ЄС, ми програємо війну, бо це не війна з якимись смішними українцями, колишнім шматком імперії, який вирішив не підкоритися, а війна безпосередньо з блоком НАТО. Вони тут перебувають у місці, якого, на їхню думку, не має існувати, бо України не існує.

Журналіст «Нью-Йорк Таймс» сказав, що побував у десятках тюрем в усьому світі, і ця видається йому однією з найкращих: «Тут багато сонячного світла, тут нічого не пригнічує».

Але переважна більшість полонених хоче повернутися додому. Майже ніхто не бажає лишатися.

Один чоловік із Росії дзвонив на державну лінію добровільної здачі в полон «Хочу жить» і плакав, казав, що хоче стати українцем. Для пересічного росіянина це майже як змінити стать.

Оператор американського каналу знімав, як полонений на милицях шкутильгає високими сходами, останній у колоні, що вирушила на обід. Він сказав, що йому боляче на це дивитися.

Я запитав:

«Ви бачили підсмажені голі тіла українських жінок, яких російські солдати ґвалтували, потім убили і хотіли спалити?..».

«Нам потрібен бурят. Нам потрібно поговорити з вагнерівцем. Ми б хотіли військового льотчика».

Але тут, у медсанчастині, медійників зустрічав двадцятирічний хлопець, який стояв на колінах. У буквальному сенсі на колінах, бо в нього нижче не було ніг. І йому набридало весь час лежати.

«Він стоїть на колінах, бо йому соромно перед Україною», – сказав мені хтось, але це була неправда.

Він навряд чи відчував сором. Час від часу можна було вловити колючі погляди в’язнів війни з-під синіх кашкетів. І він стояв тут загалом тому, що, як і мільйони його співвітчизників, не вийшов боротися проти фальсифікації виборів у росії.

***

Коли їх готують на обмін, то викликають із шеренги, вони роблять крок уперед. Їх везуть до східних кордонів, де представник українського командування роздає їм маленькі візитівки. На них написано: «Хочу жить» – і номер телефону.

«Ви знаєте, як там, у нашому полоні, – говорить він. – Якщо ваша велика в’язниця знову змусить вас іти воювати, ви знатимете, що робити далі. Запам’ятайте цей номер. Наш табір чекає. Він не такий великий, як ваша країна, але в ньому дають їсти, не б’ють, а український гімн і пісню про Бандеру ви вже й так вивчили напам’ять».

P. S.  Американцям їхнє керівництво теж не дозволило зробити репортаж із відзнятого матеріалу. Юристи вважали, що можуть виникнути проблеми, коли ти береш інтерв’ю в полоненого. Хоча мені видається, що за такою логікою не варто також брати інтерв’ю в людей, приміром, у Москві. Волі в них там не більше, ніж тут, у таборі.

Петро Яценко, український письменник
спеціально для Infopost.Media
фото Max Pflegel / PEN Ukraine

Рекомендуємо прочитати колонки інших авторів для нашого видання

* «Воєнний стан» – онлайн-антологія есеїв українських інтелектуалів та інтелектуалок про війну від Meridian Czernowitz. Сто авторів – у ста текстах – розкажуть про власні враження, спостереження й почуття. Створення антології відбувається у межах проєкту «Поглиблення внутрішнього культурного діалогу в Україні».

** Текст є авторською колонкою, відтак у ньому представлені, перш за все, думки автора матеріалу, які можуть не збігатися з позицією редакції InfoPost. Ми публікуємо авторські колонки насамперед заради дискусії на важливі теми, бо віримо в силу публічного діалогу. Якщо ви маєте бажання написати для нас авторську колонку, напишіть нам на editor.infopost@gmail.com

Що таке Infopost.Media?

Це суспільно-політичне видання, яке розповідає українській аудиторії про національні меншини, а їм – про сучасну Україну. Ціль Infopost.Media – посилити національний діалог та згуртованість, протидіяти дезінформації та маніпуляціям, а також повернути Україну в її рідний дім – вільну спільну мультикультурну Європу.