Горе і лавандова кава: одеський парк посеред війни

Звичайний парк в одеському великому «спальнику». Тут нема легендарного колориту «Привозу» чи статечності Міського саду біля Дерибасівської. Звичайний парк з густою після квітневих дощів травою вище кісточок, зграйками рожевокомбінезонних дітлахів і смачною кавою, яку гарно пити на залитих сонцем дерев’яних лавках, мружачись у високе синє небо.

Сьогодні буде знову дощ, ще й з грозою: перші далекі, глухі тони грому вже чути між деревами. Я йду парком і вдивляюсь у людей. Думаю, що вони – зовсім не схожі на людей найбільшої після Другої світової війни в Європі.

«Схоже, вони зовсім забули, що у нас – страшна війна», – виринає в голові звична думка.

Попереду йде струнка невисока жінка в чорному спортивному костюмі. Коротке, гарно пофарбоване біляве волосся. Вона трохи повертає голову вбік і я бачу обриси молодого обличчя. Сонце неочікувано припекло після вчорашніх дощів і вона трохи спускає джинсову курточку з плечей. На спині її модного худі – гарно зроблений портрет. Це чоловік у військовій формі. Мені соромно спитати її, хто це. Чоловік? Брат? Коханий? Я знаю лиш, що живих і здорових людей на худі навряд чи зображають. І лиш тепер помічаю, яка безодня печалі в її гарно нафарбованих очах.

***

Я йду далі алейкою, вчасно поступаючись місцем якомусь малюкові, котрий несеться на самокаті вперед. За ним так само стрімголов мчить трохи старший хлопчина на невеличкому велосипеді.

«Ярчику, ану давай тихше! Куди ти полетів? Оно машина їде!» – гукає позаду жінка, намагаючись наздогнати малого, який вочевидь почувається цілком дорослим.

Він нарешті зупиняється, вона захекано робить йому зауваження:

«Ти у мене один тепер, розумієш? Куди мені без тебе? Маєш бути дуже обережним і слухатися», – промовляє вона.

Я не питаю, чому він у неї тепер один. Але вже майже розрізняю херсонську вимову і думаю, що вони – звідти. Можу помилятися, але їхню історію кожен додумає сам.

***

Попереду – ціла юрма підлітків. Безтурботні гучні голоси, вигуки, жарти. Напевно, вони б вразили тих, хто ще вчора бачив масовані обстріли і смерті. Вони виглядають максимально далекими від війни та будь-яких гірких турбот. Аж поки я не підходжу ближче і не помічаю юнака з пасмами зеленуватого волосся, який не без іронії вручає дівчині з сережкою у носі хмарку рожевої солодкої вати на паличці.

«От піду я на війну через пару років, а ти згадуватимеш, як я тобі солодку вату подарував. Аха-ха, ржака, та я пожартував», – миттєво починає награно сміятися він.

Завмерла на секунду дівчинка теж починає голосно сміятися. Та обоє розуміють, що цей жарт – зовсім несмішний.

***

«Як він там? Що Маша каже?» – питає сива жінка у в’язаному беретику у своєї подруги, з якою вони сидять на лавці подалі від людського гомону.

«Та що каже. Тяжко. Зараз на реабілітації. Намагається розробляти ногу, але лікарі кажуть, що все одно нормально ходити вже не буде. Але Маша щаслива, розумієш. Каже, спасибі, що живий повернувся. Ну я по очах бачу, як їй тяжко. І Володя геть інший став. Я боюся, щоб він з собою нічого не зробив. Тяжко йому,  страх тяжко. Щось в очах стоїть, навіть не знаю, як описати. Боже-Боже, змилуйся над нами, грішними», – хреститься жінка.

***

Я знову бачу того малого в спортивній курточці з самокатом. Тепер його «транспортний засіб» дбайливо складає у багажник чоловік у військовій формі. Поруч стоїть мама малюка, поправляючи йому шапочку. Її вираз обличчя западає в душу. Це якась надлюдська суміш щастя й відчаю одночасно.

«Мам, ми додому?» – питає хлоп’я.

«Додому, додому, зайчику», – каже вона, і її голос чомусь тремтить.

***

«А молодість не вернеться, не вернеться вона», – лунає далі.

На алейці стоїть жінка з гітарою. Її сиве волосся зібране в акуратний «хвостик», а обличчя вже встигло якимось дивом трохи засмагнути на нечастому весняному сонці. Біля ніг стоїть розхристаний чохол для гітари з кількома пом’ятими гривнями. Люди заклопотано йдуть повз неї, проходячи наскрізь через слова пісні.

«… Там три верби схилилися, Мов журяться вони…».

Вони тримаються за руки так міцно, що я відчуваю тепло їхніх пальців на відстані. У неї на зап’ястку пов’язаний червоно-чорний ремінець,  на маленькому шкіряному наплічнику – синьо-жовта стрічка. Вони йдуть непоспіхом, мовчки. Він трохи кульгає, спираючись на одну милицю. Промінчик сонця виривається з сірої хмари над нами буквально на мить і пронизує наскрізь парк – зверху донизу. Я бачу металевий блиск трохи нижче штанини, там, де мала б початися нога. Пара йде далі, я – теж.

***

Оминаю гарно підстрижені кущі, які от-от зацвітуть дрібними біленькими квіточками і будуть пахнути пів літа. Наштовхуюся на якусь нематеріальну стіну і зупиняюся. Кілька секунд – і повертаюся назад, обираючи інший шлях. Перед тією лавкою боляче стояти. Я встигаю побачити чоловіка у військовій формі, без кашкета, з коротко стриженим сивим волоссям. І жінку з чорною пов’язкою на голові. Вони мовчать. Але замість них через ці зелені кущики беззвучно кричить її горе.

***

Малий просить у мами морозиво трохи далі.

«Ще рано, котику, холодно. Дочекаємося літа», – вмовляє жінка у велюровому спортивному костюмі з короною на спині, що викладена яскравими стразами.

Такі були модні кілька років тому.

«А ми поїдемо додому?» – з надією питає малий.

«І там ти купиш морозиво, да?» – продовжує він.

«Куплю», – швидко говорить вона і тягне його за руку повз кіоск з шоколадом, морозивом і кавою на лавандовому молоці.

Ані вона, ані він, ані я – випадкова перехожа – не віримо у її слова. І судячи з її тону, дому у них, напевно, більше нема.

Парк оживає після зими і холодного березня. В Одесі вже відцвітають перші тюльпани – ті, які найяскравіші, червоні, великі, що аж палають на сонці. Сонця, правда, цього квітня у нас мало. Але вони все одно палають.

Євгенія Генова, Одеса
спеціально для Infopost.Media

Рекомендуємо прочитати авторські колонки інших авторів для нашого видання

* Текст є авторською колонкою, відтак у ньому представлені, перш за все, думки автора матеріалу, які можуть не збігатися з позицією редакції InfoPost. Ми публікуємо авторські колонки насамперед заради дискусії на важливі теми, бо віримо в силу публічного діалогу. Якщо ви маєте бажання написати для нас авторську колонку, напишіть нам на editor.infopost@gmail.com