Етнічна різноманітність Одещини як виклик і перевага

Чому тема етнічності стоїть так гостро на українському порядку денному? Є два важливі чинники.

По-перше – задля фізичного виживання України вкрай необхідна консолідація усіх її громадян, а подальша реалізація прав національних меншин сприятимуть цьому. 

По-друге – одним із важливих пунктів порядку денного політичного діалогу між Україною і ЄС, ба більше – чіткою умовою нашого вступу до ЄС, є  забезпечення прав національних спільнот, досягнення рівності між особами, які належать до національних меншин, та особами, які належать до більшості населення. Вимагаючи виконання Копенгагенських стандартів від нових членів співдружності, країни ЄС ставлять певні запобіжники, щоб непорозуміння на міжетнічному ґрунті, подібні югославській кризі та війні з етнічними чистками, геноцидними практиками, не могли повторились.

Розповідаючи про Одещину, я екстраполюватиму свої думки і на загальноукраїнський контекст, щоб, з одного боку, показати включеність регіону  в загальноукраїнські процеси, а з іншого – підкреслити регіональні особливості.

Отже, Одеська область, вигляд якої сформувався остаточно у 1954 році, має найбільшу площу з усіх областей України. Вона відповідає територіям таких європейських країн, як Бельгія чи Нідерланди. При цьому за кількістю населення вона перебуває на 4 місці. Тут, за даними перепису населення 2001 року, проживало 2 377 230 осіб. В області значно переважає міське населення. І ця тенденція до широкомасштабної війни продовжувала зберігатись, якщо й не збільшуватись. 

Ми – прикордонна область, що входить до Дунайського макрорегіону, розміщена в зоні динамічних геополітичних протистоянь між державами, що прагнули домінувати в Середземномор’ї та Причорномор’ї, на перетині торгових шляхів, що межує з Румунією, Республікою Молдовою та з її нестабільним Придністров’ям і автономією Гагауз Єри, має морські кордони з Туреччиною та Болгарією.

Безсумнівно, що Одеська область є однією з найбільш поліетнічних. За даними останнього перепису, співвідношення між представниками титульного етносу і національних меншин складає 62,8% до 37,2%. Лише Закарпаття та Чернівецька області можуть посперечатись з подібним етнічним багатством.

Екскурс в історію для розуміння особливостей розвитку Одещини

Яким же чином Одещина набула такої специфіки, такого різноманіття? Якими є основні суспільно-етнічні координати, в яких ми зараз знаходимось? 

Дослідники виділяють три історико-географічні мікрорегіони, що формують сучасну Одещину:

• північ (Поділля)
• центр (Одеса та прилегла територія)
• південь (Буджак, Бессарабія). 

Читай також 👇
Дунайська Україна: півострів Буджак / Володимир Півторак

На момент підписання Яської мирної угоди між Російською та Османською імперіями, межі сучасної Одещини відносились до Речі Посполитої (північ – Брацлавське воєводство) та контрольованого Османською імперією Кримського Ханства, у васальній залежності якого знаходилася Єдисанська орда, що займала південні степи між пониззям Дніпра, Південним Бугом і Дністром, від узбережжя Чорного моря до річки Кодими (південь і центр).

Від 1791 до 1917 років – землі сучасної Одещини належали Російській імперії, яка, враховуючи значну за масштабами стихійну українську козацько-селянську колонізацію в центрі та на півдні регіону, «міксувала» населення й робила ставку на залучення колоністів з різних країн – німців, французів, голландців, швейцарців, австрійців тощо. 

Згодом утворились місця компактного проживання представників української, болгарської, гагаузької, молдовської, албанської, ромської спільнот – справжня багатоетнічна мозаїка, що й до цього часу є ще однією специфічною рисою півдня Одещини. 

Таким чином, значна частина населення мешкала у бі- та поліетнічному середовищі сільських та міських поселень, що ставали контактними зонами. Поступово ці міжкультурні контакти призвели до появи значної кількості запозичень із культури сусідів – як окремих фольклорних і обрядових традицій, так і суто матеріальних комплексів господарювання, наприклад, городництва з болгарського досвіду, розведення кукурудзи – з молдовського, рибальства – з українського та російського тощо. 

А згадайте, як планувалась розбудова міста Одеса. Голландець Франсуа Деволан, який був автором планувальної структури міста, передбачав поселення представників різних народів, для яких формувались місця розселення навколо 8 площ з церквами в різних частинах міста. 

Відомі архітектори Одеси – італійці Боффо, Фраполлі, швейцарець Торічеллі, поляки – Гонсіоровський, Домбровський, Влодек. Перші очільники Одеси – іспанець де Рібас, француз де Рішельє, згодом грек Маразлі. Тут розмовляли 20 мовами і сповідували з десяток релігій, видавали «Journal d’Odessa» французькою та російською мовами. Ось такою була  характеристика тодішньої Одеси. 

Ці території входили до сумнозвісної «смуги єврейської осілості». Відлік історії єврейського населення міста, що зростало з кожним роком, можна розпочинати 1793 року – моменту заснування єврейського кладовища чи побудови першої синагоги на вулиці Балківській в 1795 році. 

Поступово збільшується й кількість окремої етноконфесійної групи поляків-католиків, а також протестантів – німців і швейцарців. Згодом Одеса стає центром національно-визвольної боротьби греків, болгар, сербів, поляків. У 1882 році поляком Костянтином Володковичем було створено перше католицьке доброчинне товариство, діяльність якого значною мірою сприяла національному піднесенню польської громади. 

Починають функціонувати товариство «Ческа беседа», «Одеське товариство караїмів для поширення освіти і взаємної допомоги», болгарські, вірменські товариства, «Грецьке благодійне товариство», що допомагало переселенню представників цього етносу та грецька організація борців за визволення Греції «Філікі Етерія», яка зіграла вирішальну роль в отриманні Грецією незалежності.

Потягом другої половини ХІХ та початку ХХ століть уряд починає здійснювати активні заходи з уніфікації соціально-економічного становища  представників різних національностей і одночасно формує різні культурно-освітянські умови для них. Так, на відміну від болгар і німців, «тридцятимільйонне українське море» (за висловом одесита, лідера сіоністського руху Зеєва-Жаботинського) не мало можливості розвивати власну культуру. Певні перестороги існували й по відношенню до поляків, що марили революційними ідеями. Загострюється проблема антисемітизму, що впливає й на Одесу, де за всеімперським переписом населення 1897 року, вже проживало 35 відсотків євреїв.

Революційні події, історичні реалії радянської доби засвідчили новий етап у формуванні етнічної карти Одещини. Але національна політика, здійснювана радянським урядом в етнодемографічній, мовно-культурній, етнорегіональній сферах, мала багато спільного з політикою царату.

Зокрема, йдеться про втручання у природні процеси етногенези і націотворення, через терор голодом, що став зброєю масового біологічного знищення українців,  й завезення переселенців з Росії та Білорусії.

25 жовтня 1933 року вийшла секретна постанова Ради народних комісарів СРСР «Про переселення на Україну 21 тисячі сімей колгоспників». Згідно неї до Донецької (тоді поширювалася і на територію нинішньої Луганської області), Дніпропетровської (до якої частково належала і нинішня Запорізька область) і Харківської областей мали бути переселені колгоспники з Росії. А до Одеської (тоді поширювалася і на територію нинішніх Миколаївської та Херсонської областей) — із Білорусі та Росії. 

На їхнє переселення було виділено 15 мільйонів 500 тисяч рублів. До кінця 1933 року із Західної області РРФСР до Дніпропетровщини було відправлено 109 ешелонів з переселенцями та їхнім крамом, з Центрально-чорноземної області Росії до Харківської області — 80 ешелонів, з Іванівської до Донецької — 44 ешелони, водночас із Білоруської РСР до Одеської області направили 61 ешелон, з Горьківської області – 35 ешелонів з людьми.

А ще ж були взаємний «добровільно-примусовий» обмін населенням між Українською РСР та Польщею, депортації, «вимивання» з України етнічних українців внаслідок оргнаборів на радянські будови тощо. 

Але був період 1920- 30-х років, коли радянська влада, після утворення унітарної держави і фактичної ліквідації міжнародної правосуб’єктності національних республік, змушена була проголосити (у 1923 році на XII з’їзді РКП (б)) у національному питанні політичну та культурну кампанію «коренізації», що мала згладити протиріччя між центральною владою та корінним населенням національних республік СРСР. 

Станом на 1931 рік, поруч зі створенням Автономної Молдовської СРР, в Радянській Україні існувало 25 національних райони: 8 російських, 7 німецьких, 3 болгарські, 3 грецькі, 3 єврейські, 1 польський. 

На теренах Одещини свої національні сільські, селищні ради, а також національні райони отримали болгари, німці, росіяни, молдавани, поляки, греки. По губернії ж загалом на той час було створено 85 національних сільських рад (серед них 9 – болгарських). Діяло понад 4 тисячі національних середніх шкіл.

Найбільша чисельність депутатів, обраних від представників етнічних меншин до рад усіх рівнів, була зафіксована на території Одещини. 

У 1925 році до Одеської міської ради було обрано 35 відсотків депутатів від етнічних громад. Головами сільрад у 1925 році лише у Велико-Буялицькому районі стали 8 депутатів болгарського походження. В ході виборів 1927 року кількість болгарських сільрад зросла до 45.

А потім прийшли криваві 30-ті роки. І репресіям були піддані не лише окремі лідери національних рухів, але й цілі народи.   

Трагічні наслідки мала й Друга світова війна, під час якої загинули мільйони українців та представників інших національностей, цинічно нищились євреї та цигани. 

У повоєнні часи за рахунок посилення урбанізаційних, міграційних та русифікаційних процесів традиційне розселення етнічних груп ще дещо змінилось  та зменшилась його етнічна виразність.

Відповідним чином змінюється і кількість носіїв рідних мов – державної мови та мов національних меншин.

Іноземні громадяни після тривалого перебування на території України отримують громадянство, створюють національно-культурні осередки, стають досить стабільним елементом етнонаціональної структури суспільства. Так на території області вже протягом десятків років здійснюють свою діяльність нігерійське, туркменське товариство, узбецьке, афганське, китайське, в’єтнамське земляцтво. 

Поліконфесійність як збереження самобутності та консолідуючий фактор

Разом з цим на цих територіях особливо впадає у вічі роль ще одного важливого свідомісного фактора – релігії. Бо чинник поліетнічності тісно пов’язаний з поліконфесійністю, і вони підсилюють один одного. Фактично в умовах проживання в межах етноконтактної зони, побутує етноконфесійна свідомість, коли людину сприймають одразу на двох рівнях – конфесійному та етнічному. Комплекс етноконфесійних стереотипів, що продовжують функціонувати протягом всього життя, не дає індивідууму втратити свою етнічність повністю й повністю асимілюватися.

Ще на один цікавий факт звертають увагу краєзнавці, досліджучи конфесійну ситуацію на теренах Одещини – релігійні громади, які відносяться до світових релігій, поступово пристосовують до своєї практики звичаї й традиції етнічних спільнот Одещини, стаючи засобом і формою задоволення потреб у національному, земляцькому чи сімейному спілкуванні. А це, в свою чергу, сприяє збереженню самобутності етнічних меншин.

До прикладу, римсько-католицький костьол на вулиці Гаванній в місті Одесі став місцем тяжіння польської громади. Мусульманські громади чітко розділились на афганську, осетинську, арабську, азербайджанську. 

Цю етноконсолідуючу функцію релігії можна простежити й вивчаючи історію представників гагаузького етносу, кількість яких на Одещині за переписом населення 2001 року сягає понад 27 600 осіб.  Мова цього народу, який переселився 200 років тому на південь сучасної України, надзвичайно близька до турецької. Однак, на відміну від турків, гагаузи є православними християнами. І, хоча й до цього часу точаться суперечки про походження гагаузів, видається, що саме поєднання мовно-релігійних особливостей сприяло формуванню їх як окремого етносу й дo цього часу підживлює їх окремішність.

Саме на основі етнорелігійної тотожності, в умовах іноетнічного оточення, впродовж першої половини ХIХ століття утворюється, cтабілізується й укорінюється в межах регіону діаспорне об’єднання росіян – некрасівці-липовани. Вони створюють низку багатодвірних поселень-общин, хуторів та окремих кварталів у містах регіону. Вже в кінці ХІХ століття у всій Бессарабії, по обидва кордони Османської та Російської імперій, жило майже 30 000 старообрядців. 

Характерно, що на півдні Одещини і нині суттєву роль відіграють Російська православна старообрядницька церква, Руська православна церква закордоном та Російська істинно-православна церква. Крім цього складовою частиною релігійної мережі Одещини є релігійні організації етноконфесійних меншин: вірменської апостольської церкви, чеської євангельської церкви, Німецької євангелічно-лютеранської та іудейські. Загалом на Одещині майже 50 релігійних громад є етноконфесійними утвореннями.

Така поліетнічність та поліконфесійність викликала побоювання у експертів в процесі здійснення децентралізації. Зрештою на півдні Одещини вона дійсно затягувалась до останнього. А в результаті ми маємо ще одну специфічну особливість Одещини – найбільшу кількість утворених територіальних громад – 91!

Які  позитивні фактори впливають на формування етнічної взаємодії? 

Перший. Для Одещини є характерним високий рівень самоорганізації національних меншин й активна діяльність національно-культурних та культурно-просвітницьких товариств. За офіційними даними, на початок 2024 року діють понад 190 товариств різного рівня, що досить потужно представляють етнічну палітру українського суспільства. 

Другий. Для Одещини нехарактерні прояви загострення міжетнічних відносин. Але це не константа, це постійна, часто непомітна для широкого загалу робота з гармонізації стосунків між різними етносами. 

Третій. Одещина була першою з областей, де почали коштами обласного бюджету серйозно підтримувати розвиток національних меншин та діяльність національно-культурних товариств:

тут була прийнята перша відповідна програма;

тут у 1999 році почала діяти одна з перших на Україні  Рада представників національно-культурних товариств Одеської області;

тут було побудовано перший пам’ятник пам’яті жертв ромського Калітрашу;

тут у 1999 році створено музей Голокосту;

тут підтримувалась розгалужені мережа національних шкіл недільного типу;

тут з 1996 по 2019 фінансувались газетні видання «Роден край» (Всеукраїнський державний культурно-просвітницький вісник болгар України), «Лучаферул» (газета Всеукраїнської національно-культурної молдовської асоціації з загальнодержавною сферою розповсюдження),  «Вірменський вісник» (газета Одеської обласної вірменської общини  та громадської організації «Спілка вірмен України»), «Одіссос» (газета Одеської обласної громади греків ім. Г. Г. Маразлі), «Българите вчера, днес, утре» (обласний культурно-просвітницький вісник болгар України)  і щомісяця протягом кількох років видавалась газета «Одещина багатонаціональна»;

тут на обласному телебаченні та радіо діяли редакції національного мовлення;

тут з 1996 року розбудовувалась мережа Центрів національних культур, що підтримувались з обласного бюджету: Одеський обласний центр української культури, обласний центр болгарської культури в місті Болград; обласний центр національних культур в Ізмаїлі,  обласний центр національних культур в Ренійському районі, обласний центр гагаузької культури у селі Виноградівка Болградського району;

тут діяла налагоджена вертикаль органів державної влади та місцевого самоврядування, що працювали з національними питаннями. 

Що це все дало в результаті? 

Завдяки всій цій багаторічній роботі, були налагоджені канали діалогу між представниками різних національних спільнот, а також між державними органами та громадськими організаціями національних спільнот. 

Це дало змогу, незважаючи на суттєві політичні ризики щодо можливості політизації етнічності в регіоні, вчасно реагувати на всі виклики та вистояти під пропагандистськими ударами й провокаціями російської федерації.

Продовження дослідження Ярослави Різникової про те, як росія ще з 2014 року «нагрівала» ситуацію в Україні та Одещині зокрема можна прочитати у матеріалі «Чому і як Одещина вистояла під пропагандистськими ударами».

Ярослава Різникова, заступниця начальника управління –
заступник директора Департаменту –
начальник управління культури, національностей та релігій
Департаменту культури, національностей, релігій та охорони об’єктів культурної спадщини
Одеської облдержадміністрації
для Infopost.media

Рекомендуємо прочитати авторські колонки інших авторів для нашого видання

* Цей текст є авторською колонкою, відтак у ньому представлені, перш за все, думки автора матеріалу, які можуть не збігатися з позицією редакції InfoPost. Ми публікуємо авторські колонки, насамперед, заради дискусії на важливі теми, бо віримо в силу публічного діалогу. Якщо ви маєте бажання написати для нас авторську колонку, напишіть нам на editor.infopost@gmail.com

** Матеріал підготовлено в рамках проєкту Re:Open Ukraine, що реалізується за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».