Серед закордонних лідерів, які першими привітали турецького президента Реджепа Тайїпа Ердогана із перемогою на виборах, можна було помітити політиків, для яких цей успіх є моделлю їхнього власного політичного виживання.

Ердогану вдалося якісно змінити політичну систему Туреччини. Його правління практично поставило крапку у історії військових переворотів, що визначали розвиток країни всі повоєнні десятиліття. І, здавалося б, мало стати періодом тріумфу демократії — багатопартійної системи, конкуренції ідей, вільних медіа. Як бачимо, у Туреччині все це є: коли майже половина виборців голосує проти незмінного лідера – це не жарт, уявіть такі вибори, наприклад, у Росії. Але є і контроль над суспільством, і нагнітання популізму, і опозиційні політики та незалежні журналісти у в’язницях. У сучасній Туреччині демократія та авторитарні методи співіснують ось уже не перший рік, я б сказав – не перше десятиліття.

І саме ця модель виявляється привабливою для таких політиків, як угорський прем’єр-міністр Віктор Орбан, сербський президент Александар Вучич, колишній багаторічний словацький прем’єр Роберт Фіцо, що прагне повернення до влади. І Орбан, і Вучич, і Фіцо – електоральні політики. Це вам не Путін та Лукашенко, звісно. Вони вміють все те саме, що й лідери «традиційних» демократій – збирати мітинги на свою підтримку, давати концептуальні інтерв’ю, сперечатися із конкурентами. Вони не вміють одного – програвати. Тому вони зацікавлені у демократії, але у такій демократії, яка б гарантувала їхнє перебування при владі, яких би помилок вони не робили.

Якби Ердоган зараз програв – а він, що вже там сумніватися, був близьким до поразки і в будь-якій країні із менш відбудованою системою контролю над суспільними настроями втратив би владу – це означало б, що система не працює. І це стало б чорним днем таких політиків, як Віктор Орбан.

Доходить навіть до анекдотів, між іншим. Серед лідерів, які першими привітали Ердогана, виявився президент Республіки Сербської у складі Боснії Мілорад Додік. Ердоган – улюбленець боснійських мусульман, Туреччина Ердогана – не просто друг, а й покровитель єдиної Боснії та Герцеговини. Додік прокидається і засинає з думкою про відокремлення боснійських сербів. Але у своїй маленькій республіці Додік хоче правити саме як Ердоган. Саме як Ердоган, а не як Путін, до якого він постійно мандрує. Тому що Додік – теж електоральний політик, який не боїться конкуренції. Але такої конкуренції, яка не завершиться його поразкою.

Перемога Ердогана продемонструвала, що тепер у нас є принаймні три демократії

Класична демократія зі змінністю влади у цивілізованому світі. «Керована демократія» Путіна та більшої частини пострадянського простору – коли імітуються електоральні процедури, але немає навіть натяку на конкуренцію. І маніпуляційна демократія Ердогана, Орбана, Вучича – коли конкуренція існує, опозиція та критика є, а зміни влади не буває.

Україна часів Леоніда Кучми, до речі, була справжньою маніпуляційною демократією. Янукович намагався перетворити Україну на країну «керованої демократії» – але програв. Кожен Майдан повертав Україну до моделі класичної демократії – за всіх можливостей кланів та олігархів. І саме зараз Україна знову перебуває у стадії вибору між класичною та маніпуляційною демократією. Від того, яка модель переможе, залежить саме майбутнє держави, її здатність стати сучасною країною чи довготривала маргіналізація, вічне «застрягання» між Заходом та навіть вже не Росією, а, як це не парадоксально це зараз прозвучить — між Заходом і Туреччиною.

Рекомендуємо прочитати авторські колонки Віталія Портникова для нашого видання