Це абсолютно незабутнє явище – коли імперія падає

Хто зруйнував імперію зла? Подібну книжку могли написати також поляки або литовці. І росіяни могли б, але чомусь не написали. Це як ефект доміно, коли все починає падати, одна кісточка доміно валить іншу. Всі ці чинники – економічні фактори, динаміка суспільних настроїв – проявлялися в різних конфігураціях та місцях. Якщо починаєш оглядати все панорамним поглядом, то розумієш, що це абсолютно незабутнє явище – коли імперія падає.

Люди в Москві придумали собі, що без України Російська імперія – не імперія, СРСР не СРСР. І це стосувалося всіх без винятку. Михайло Горбачов, Борис Єльцин, шеф КДБ Володимир Крючков не вірили в існування СРСР без України з різних причин. Одні хотіли володіти цією європейською ідентичністю, про що прямо говорить Віталій Портников: «без України СРСР – це азійська країна, із нею – європейська». Інші розуміли, що СРСР без України не буде існувати ні економічно, ні геополітично.

Фестиваль «Червона рута» – це фантастична історія музичної декларації української незалежності до того, як була прийнята політична. Деякі з пісень, що тоді звучали, не втратили своєї актуальності до нині. Треба було бачити, наскільки те, про що співали зі сцени, було суголосне настроям людей. На фестивалі звучала музика, яка раніше не транслювалася на радіо чи телебаченні: Сестричка Віка, «Кому вниз».  У Чернівцях Василь Жданкін, Едуард Драч і Віктор Морозов заспівали «Ще не вмерла Україна». Це було вперше, коли національне телебачення транслювало гімн України. «Червона рута» визначила основні жанрові речі в українській музиці на наступні 25 років.

Якщо ми повернемося у 1991 рік, то варто згадати, що на той час у США існували стереотипи про українців як генетичних антисемітів. Це і робота радянської пропаганди, і пам’ять про справу вбивці Петлюри Шварцбарда тощо. Ключовий момент був не стільки пов’язаний з тим, що тут відбувалося у ставленні до прав меншості, скільки в уявленні світу, що тут відбувалося. Якщо говорити про єврейську меншину в СРСР, то очевидно, що вона була переслідуваною, і в Україні в тому числі. Це була загальна політика Союзу. Ці уявлення про Україну та українців створювали фон, який зрештою вилився у перелік умов від США щодо визнання української незалежності. Так, однією з них було дотримання прав національних меншин. 

Від цієї спадщини СРСР в Україні багатьом хотілося звільнитися. Відчував це й Леонід Кравчук. На чергових роковинах трагічних подій у Бабиному Яру в 1991 році він попросив вибачення на їдиші. Кульмінацією стало підписання Декларації прав національних меншин і голосування Верховною Радою, що, по суті, остаточно зняло це питання з порядку денного. Українська нація – це нація всіх, і це робить нас цікавішими одне до одного. 

За цей час українське суспільство виплекало абсолютно інший рівень національної ідентичності. Наше переосмислення трагічного травматичного досвіду минулого лягло в фундамент формули української незламності, завдяки якій став неможливим сценарій «Київ за три дні». Цей процес усвідомлення зробив українців сильнішими. 

Сьогоднішня війна – це війна минулого з майбутнім. А минуле ніколи не вигравало в такій боротьбі. 

Для перемоги нам треба мобілізовуватися в усіх сенсах цього слова. Ми ще не виграли, але Путін уже програв. У них і далі не вистачатиме ресурсів. Як історик, я не знаю прикладів, коли країни, які програли бліцкриг, потім вигравали війну. Оця втома від війни є не тільки в нас, але й у них. Українцям зараз потрібна емоційна мобілізація. Нас очікує ще багато поту, крові й сліз. Але це не означає, що ми маємо здаватися.

Олександр Зінченко, історик
для Infopost.media

* Цей текст є авторською колонкою, відтак у ньому представлені, перш за все, думки автора матеріалу, які можуть не збігатися з позицією редакції InfoPost. Ми публікуємо авторські колонки, насамперед, заради дискусії на важливі теми, бо віримо в силу публічного діалогу. Якщо ви маєте бажання написати для нас авторську колонку, напишіть нам на editor.infopost@gmail.com

** Матеріал підготовлено в рамках проєкту Re:Open Ukraine, що реалізується за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».