«Війна – це досвід, який ти не можеш собі уявити», – Алі робить ковток кави і продовжує: «Ось чому ми майже не розмовляємо про війну, ніхто все одно не розуміє».

Ми зустрілися в турецькій кав’ярні в центрі Дрездену.

«Страшно було їхати?», – запитую я.

«Було страшно, але очі бояться, а руки роблять. Знаєш, ми всі постійно обираємо між життям і смертю, чи не так? Я вибрав життя».

І тоді я вмикаю диктофон.

Складний вибір брата

Я народився в маленькому містечку на півночі Сирії. У бідній родині. Майже одразу після мого народження помер батько. Нас було десятеро дітей. Десять ротів, які треба було годувати. Троє братів і семеро сестер. Звичайно, ми з братами пішли працювати, як тільки змогли! Ми мусили допомагати матері. Ми бралися за будь-яку роботу.

Після школи постало питання, чи зможу я вступити до університету. Мій старший брат вже рік навчався. Грошей на нас обох не вистачало. Один з нас повинен був працювати.  

Я пішов працювати і відкладав гроші. Через рік брат сказав: «Ти дуже талановитий, ти розумніший за мене». 

Він покинув університет. Я вивчився на технічного асистента і міг працювати в радіології. 

Я був кращим на курсі і отримав стипендію на безкоштовне навчання. Крім того, міг вчити медицину безкоштовно, у мене була професія в руках! Але ти ж розумієш, вчитися безкоштовно – це добре, але треба щось їсти і десь жити. Тому я працював і вчився одночасно. Не можу сказати, що я мріяв стати лікарем. Я не міг собі дозволити такої мрії. Але я знав, що повинен забезпечити свою сім’ю.

Я працював у вихідні, свята, весь час. Коли я не працював, я зубрив. Я знав, що не отримаю другого шансу, знав, що нічого не можна відкладати, та навіть спати не можна, треба робити! 

Навчання було важким, але в мене була мета. Я радий, що просто пережив той час. 

Я рідко бачився з родиною – Дамаск знаходився за 600 кілометрів від мого рідного міста.

З 18 років я жив самостійно.

Бувало важко, але я знав, що є тільки один шлях – вперед. Немає шляху назад, не існує проходу у минуле, ти просто йдеш, просто йдеш, і точно кудись потрапиш. 

У 2011 році почалася війна, я був ще студентом. Вчився а 3-му курсі університету. Мені на той момент треба було вчитися ще 3 роки. Було страшно залишатися в Дамаску, але не міг поїхати, поки не закінчу навчання! 

Другого такого шансу не буде.

Місто світла та російські військові

Уяви собі… 

Ще вчора Дамаск був містом світла. 

Люди виходили ввечері з квартир, ліниво розмовляли на вулиці, пили запашну каву, грали на гітарі, танцювали.. звідусіль музика, сміх, голоси!

Дамаск – був пульсуючим серцем Сирії.

А сьогодні – вже не так. Сьогодні – нездорова тиша – і раптом лунає гуркіт грому, але це не грім.

А потім – бум! Світ став іншим. Прийшла смерть. Ні, сирен не було. Хто б їх увімкнув? Це була громадянська війна. Не було кому захистити людей. Ти просто жив з усвідомленням того, що твоя історія може закінчитися в будь-який момент. 

Це було страшно. 

Пам’ятаю, як щось вибухнуло. 

Ти сидиш вдома, але треба виходити…

Минає півгодини, година, дві… Все, ти мусиш жити далі. Йти за хлібом, йти на роботу. Люди займаються своїми справами далі, ходять по завалах, іноді оминають шматки саморобних ракет… Звикаєш до постійного страху. Звикаєш до того, що плани можуть змінитися в будь-який момент.

Я міг з цим впоратися. Я жив сам з 18 років. Я звик до того, що життя складне.

Коли я отримав диплом, то почав думати про те, як мені виїхати. Я не хотів говорити мамі, поки не буду в безпеці, бо боявся, що вона буде мене відмовляти.

Я багато думав про те щоб поїхати. Непросте рішення. Було страшно їхати, але залишатися було б ще страшніше. Ракета дурна, їй все одно, в кого вона влучить. 

Коли почалася війна, я брав участь у протестах проти диктатури Асада, але швидко припинив. Мого однокласника заарештували. Його били так, що він помер від черепно-мозкової травми. Я зрозумів, що це не гра. Автомат не зупиниш словом. 

Ракеті байдуже, чи маєш ти освіту, дітей, мрії. 

Вони ж стерли з лиця землі цілі міста! У Гуті, біля Дамаска, вони застосували хімічну зброю в 2013 році! Зарін. Вони  вбили тисячі людей. Просто так, всіх одразу. Звичайно, це було б неможливо без російської підтримки. 

Там скрізь були російські військові. Що вони там робили? Якого біса?

Страшно!  А ти всього лише людина, ти хочеш жити і жити мирно, жити добре!

Більше п’яти мільйонів сирійців були змушені тікати. У Німеччині понад 600 000 сирійських біженців. Цей шлях  настільки важкий, що багато людей вмирали по дорозі або не наважувалися.

Тепер у мене є маленький син. Я не можу собі уявити, що візьму його в таку подорож!

Втеча. Гумовий човен з одним двигуном

Я закінчив навчання у 2014 році. Моя мама поїхала до брата в Саудівську Аравію. Вона хотіла побачити мене перед від’їздом. У місті, де вона жила, не було мобільного зв’язку. Вона зателефонувала мені, коли під’їжджала до Дамаска, але в той день я їхав на північ, щоб перетнути турецький кордон. Звичайно, я не сказав їй цього, бо вона б спробувала мене відмовити. Тому я збрехав, сказав, що був на роботі і не можу зустрітися. 

Я не знав, коли побачу її наступного разу.

Зі мною був лише маленький рюкзак. Мої документи мав надіслати друг, як тільки я напишу йому, що я в безпеці. 

Деякі сирійці отримували візу і летіли до Німеччини літаком з Лівану. Але на візу треба було чекати роками, а для цього потрібен був мовний тест, запрошення від роботодавця або знайомих і – ще, і це дуже важливо – 8 000 євро на банківському рахунку. Боже мій, де я міг взяти такі гроші?

У мене не було іншого виходу – я повинен був перетнути турецький кордон і сподіватися, що мене не посадять до в’язниці. Це було нелегально, тому що Туреччина не приймала біженців. Але коли ти вже опинявся на території Німеччини, вони не могли тебе вислати. 

Туреччина не давала соціальних виплат, я не міг там залишитися. Тому я одразу ж шукав спосіб дістатися Греції на човні.

Була зима, шторм. Ми відклали поїздку на 24 години через погоду. 

І ось ми на морі. Гумовий човен з одним двигуном. 

37 осіб. 

Ми пливемо. 

Ніч. 

Тиша. 

Всі бояться, всі мовчать.

Дитина спить на руках у жінки. 

…А потім двигун замовкає, і човен перестає рухатися. 

Ми дрейфуємо. 

Три години. 

Ця страшна тиша. 

Виє вітер.

А потім раптове усвідомлення – і навіть не страх, а тваринна паніка. Дитина прокидається і кричить, потім кричить жінка і, можливо, я теж кричу, точно не пам’ятаю. 

Час зупинився. 

Якимось дивом ми дісталися берега. Я думав, що ми все ще в Туреччині, ми не зайшли так далеко. 

Але на світанку ми побачили грецькі літери на вивісці.

Так ми опинилися в Греції.

Далі я йшов пішки. 

Ні, волонтерів не було, і ніхто не хотів нас підвезти автостопом. А в дорозі не було ні безкоштовного житла, ані їжі. Ти що, живеш в країні мрій? Ми були брудні, смердючі, люди не хотіли нам допомагати. Ніхто не знав, що з нами робити. Через кілька місяців я дістався Німеччини і вирішив залишитися. 

Це не було планом, я просто не міг рухатися далі. Я жив у таборі для біженців біля Зенфтенберга близько півроку. 

Весь цей час ми були в підвішеному стані – було незрозуміло, отримаємо ми документи, чи ні. Їжа, ліжко і менше п’ятдесяти євро кишенькових грошей – це все, на що ми могли розраховувати. Ніяких курсів німецької мови не було, поки не було прийнято рішення. Ми залишаємося чи нас висилають? 

У мене був приятель, стоматолог, ми хотіли, щоб нашу підготовку визнали, і знайшли організацію, яка підтримує лікарів. Але тільки тих, хто живе в Берліні. Там працював німець, який нам дуже допоміг. 

Спочатку ми навіть не зрозуміли. Він нас вислухав, а потім надіслав листа, що нас прийняли на мовні курси. Інтенсивні, хороші. Тільки потім я дізнався, що він сам заплатив за ці курси. 

Я дуже йому вдячний!

Так я почав вивчати німецьку мову. Я повністю присвятив себе вивченню німецької мови, за рік у мене був майже B2, я отримав  документи і почав шукати місце, де можна було б влаштуватися. 

Я відправив своє резюме в клініку в Зенфтенберзі і отримав запрошення на 2-тижневе стажування в хірургії. 

З усіх сил я намагався показати, що хочу там працювати і зроблю все можливе, але начальник одразу сказав, що вакансій немає. А мені потрібно було місце роботи! Щоб подати заявку на визнання диплому, потрібно мати B2 (мовний рівень) і контракт або згоду роботодавця. Інакше просто не приймуть документи на отримання професійної ліцензії і не призначать термін здачі іспиту. Це так тупо! Бо без ліцензії жоден роботодавець не дасть своєї згоди. Це замкнене коло. Шеф хірургії сказав, що немає місць! Я був у відчаї. Я не уявляв, що робити далі. Що, якщо мене ніхто не візьме на роботу? Невже немає шансів?

Відчай і нове життя

В останній день стажування я пішов до їдальні, я ніколи раніше там не їв,  намагався використовувати кожну вільну хвилину, щоб набратися досвіду. 

Досі пам’ятаю цей момент.

Я сидів,опустивши голову на руки, навіть не торкаючись до їжі. 

До мене підійшли два лікарі. Я підняв голову і побачив бейджики на халатах лікарів. Головний лікар психіатричної клініки та завідувачка відділення.

– «Привіт, ви тут новенький? Звідки ви, в якому відділенні працюєте?» – спитав шеф.

І я розповів йому все, я просто розповів йому, не підіймаючи очей, бо я був у відчаї.

І шеф сказав:

«У нас є вільна ставка, приходьте завтра в секретаріат».

Так я отримав свій перший контракт на роботу лікарем в Німеччині. 

Це було неймовірно, це було диво. 

Він врятував мене.

Звичайно, перший рік роботи мені було дуже важко, незважаючи на підтримку. 

У психіатрії доводиться багато говорити, багато писати. Це допомогло мені в майбутньому, але тоді було нелегко. 

Ти працюєш, а паралельно маєш готуватися до іспиту. Це майже той самий іспит, який складають німецькі студенти після закінчення навчання. 

Терапія, хірургія і третій предмет, який ти вивчаєш за один місяць….

Було дуже складно.

Я два роки  пропрацював у психіатрії, а потім перейшов до неврології. 

Мені дуже допоміг головний психіатр, і я боявся моменту коли треба буде піти. Я прийшов до нього і сказав: «Я завжди буду вам вдячний, але це не моя мрія». 

Так я опинився в неврології. Це був хороший вибір, і мені допоміг мій досвід у психіатрії.

Зараз я очолюю відділення неврології. Також працюю лікарем швидкої. 

У мене є прекрасна дружина, з якою я познайомився давно на курсах німецької мови, і маленький син.

Я щасливий. Я став лікарем у Німеччині, мій син буде рости у вільній і безпечній країні. 

Я не хочу, щоб він знав, що життя – це постійна боротьба. Я досягнув всього, чого хотів. 

Тепер ставлю перед собою нову мету: хочу переїхати у велике місто.

***

Людині потрібні цілі в житті. 

Щоб навіть коли посеред моря у твого човна відмовляє двигун, тебе несли хвилі до потрібного берега.

***

* «Без дому» – цикл літературних інтерв’ю і фоторепортажів з вимушеними переселенцями з різних країн (зокрема з України).

***

Infopost.Media

** Текст є авторською колонкою, відтак у ньому представлені, перш за все, думки автора матеріалу, які можуть не збігатися з позицією редакції InfoPost. Ми публікуємо авторські колонки насамперед заради дискусії на важливі теми, бо віримо в силу публічного діалогу. Якщо ви маєте бажання написати для нас авторську колонку, напишіть нам на editor.infopost@gmail.com