Ми зустрілися з Семере на Алаунштрасе.  Віра взяла фотоапарат, я — ноутбук, Семера — друга. Його звали Х.

«Він допоможе з перекладом, я хочу, щоб ми розуміли одне одного».

Насправді Семере добре розмовляє німецькою, але іноді через хвилювання забуває слова. 

Тоді ми переходимо на англійську.

Коли закінчується і англійська, Семере переходить на тигринью.

А Х. перекладає. 

Так ми розмовляємо. 

Понад дві години. 

Ми сидимо на терасі кафе, і п’ємо лимонад з огірком і базиліком.

Спекотно, як у пеклі. 

«А звідки ти, до речі?» – запитує Х.

Х. теж з Еритреї. Він не хоче розповідати свою історію і відмовляється від знимкування.

Я розумію, чому. 

Х. так добре розмовляє німецькою, що мені важко повірити, що він не носій мови. 

Він мріє стати соціальним працівником, але проблема в тому, що він не закінчив школу. В Еритреї учнів призивають на військову службу з 8-го класу. 

«Так звідки ти?» – питає Х.

«З України», – відповідаю я.

«О, чули новину? Еритрея тепер найкращий друг Росії», – гірко посміхається Х.

«Так, диктатори повинні триматися разом», – кажу я.

Ми сміємося. Я помічаю, яка гарна посмішка у Семере.

«Що я можу розповісти про себе? – запитує Семере. – Я нормальний хлопець, 36 років, християнин, маю дружину і трьох синів. 2, 3 і 8 років. Працюю кур’єром на Amazon. Воджу машину, мені це подобається». 

А ще Семере мріє фотографувати. 

«Як і ти, — він показує на Віру, — я живу в Німеччині з 2014 року».

У своїй біографії Семере не бачить нічого особливого. Сприймає все, що з ним сталося, як належне. Ну так, було небезпечно тікати з Еритреї. 

«Я не боявся, – каже він, — я чув від знайомих, від солдатів, що є інше життя. Я в це не вірив, але я це знав».

«Давайте почнемо спочатку. Давай повернемося в 1991 рік», – пропоную я.

Семере киває, заплющує очі і переходить на Тигринью.

***

Автомат з 8 класу

Мені було чотири роки, коли почалася війна за незалежність Еритреї. Мій батько служив в ефіопській армії. Він зник у 1991 році, і я більше ніколи про нього не чув. Нас із братом виховувала мама. Це було важко. Ми жили в маленькому селі, мама доїла корів. 

Що? Чи було там світло? Вода?

Ти що жартуєш? У маленькому селі?! Ніхто там ніколи не чув про електрику. 

Електрика! Ми навіть не знали, що в нас її немає. У великих містах не було ні води, ані світла, а ми виросли в маленькому селі. У мене не так багато спогадів про дитинство. 

Я завжди був голодний. Раз на рік було свято. Велике свято. Там була їжа, питво і танці. Що ще? Я ходив до школи. До восьмого класу. Там ми вивчали англійську мову, я дуже старався, це мені дуже допомогло в житті.

Після 8-го класу всі хлопці та дівчата повинні йти в армію. Через кілька років можна перервати службу, щоб вивчити якусь професію, але робота не звільняє від військового обов’язку. Мій молодший брат — вчитель, але вночі йому все одно доводиться патрулювати район з автоматом. Я пішов в армію в 2006 році і служив до 2010 року. Я б служив до пенсії, як і всі, але вирішив виїхати з країни. Інформації було небагато, інтернету в країні майже нема. Хіба що в спеціальних інтернет-кафе, але вони були тільки у великих містах. 

Я не стріляв!

Деякий час я перебував біля кордону з Ефіопією. Так я дізнався, що можна втекти, тому що одним із моїх завдань було стріляти в тих, хто намагався перетнути кордон. 

Я цього не робив, клянусь.

Я знаю солдатів, яким вдалося втекти — в Судан, Ефіопію, Єгипет, Ізраїль.

У мене були родичі в Європі. Я постійно думав про те, щоб втекти, але не знав як. Потім мене направили в містечко Мендефера працювати у відділі кадрів. 

Я був далеко від кордону і майже втратив надію. Але потім з’явилася можливість. 

У  2009-му році наш підрозділ відправили на навчання в Хашферай, біля суданського кордону.  4 000 осіб. 

Ми були там кілька місяців. Я вже знав, що збираюся втекти, тому щодня робив нотатки і вивчав місцевість. 

Ми планували втечу втрьох. 

Я і двоє моїх найкращих друзів. 

Ми довіряли один одному, як самим собі.

 Я нікому не розповідав про свої плани. 

В останній день всіх перерахували, і дивізія повернулася назад.

 Але ми втекли. 

Сховалися в горах. 

Вночі йшли пішки, вдень спали на деревах. 

Як ми знали, в якому напрямку рухатися, якщо в нас не було інтернету? Без Google Maps? Ну, знаєш, Ірино, у мене була географія в школі. Я знав, що Судан знаходиться на сході, і оскільки сонце сходить на сході, ми знали, в якому напрямку йти. 

Час від часу ми зустрічали пастухів і перекидалися з ними кількома реченнями, щоб зрозуміти, де ми знаходимося. 

У Судані, однак, також розмовляють мовою тигринья. 

Нам пощастило, через 3 дні ми перетнули кордон.

 Привіт, місто Хафір! 

Ми пішли прямо до поліцейської дільниці, щоб дізнатися, де знаходиться центр прийому біженців. Там було повно людей і не було навіть матраців. 

Я пробув там три дні, а потім знайшов роботу. Я садив насіння помідорів. 10 місяців поспіль. А потім припинив і  поїхав до Картума, столиці Судану. Я влаштувався рикшею, і два роки в Картумі пролетіли непомітно. 

Одного разу я підвозив дівчину, виявилося, що вона з Еритреї. Так я познайомився з Хелен  Ксен-Афе, матір’ю моїх дітей.

 Вона втекла з Еритреї через Ефіопію. 

Ми з Хелен хотіли виїхати і шукали можливість. 

Коли в 2013 році почалася війна в Лівії, ми зрозуміли, що це наш шанс!

Я вирішив поїхати першим, щоб оцінити ситуацію. Коли я перетнув кордон, мене заарештували і кинули до в’язниці.

 Я провів там майже пів року. З восьмого травня по двадцять восьме листопада 2013 р. 

Там було жахливо. Я рахував дні! Шістдесят людей. Переповнена камера. За кожну провину — батіг Поки я був у в’язниці, я не мав жодного контакту з Хеленою. 

Через пів року нас звільнили. 

Я досі не зовсім розумію, як це сталося. Інші ув’язнені підкупили охоронців, але у мене самого грошей не було, тому я думаю, що мене просто відпустили разом з іншими. Мені пощастило. 

Втеча на човні

Коли я опинився на волі, то пішов шукати «човнярів», щоб дізнатися, скільки коштує поїхати в Італію. Там був великий табір для тих, хто хотів виїхати. На одному човні було по 200-300 людей. Я блукав навколо, намагаючись дізнатися більше, коли одного разу раптом побачив у натовпі Хелен. Вона довго чекала на мене, але ж не було ніякого зв’язку і тоді вона  вирішила сама поїхати до Лівії…

 Ми знову були разом!

Подорож на човні коштувала близько 2 тисяч євро — величезна сума, адже зарплата солдата в Еритреї становить трохи більше ніж 30 доларів на місяць. 

Ми почали шукати гроші, обдзвонили всіх родичів і знайомих, хотіли позичити гроші. Нам вдалося зібрати суму для Хелени. Вона була першою. 

Через кілька місяців у нас було достатньо грошей і для мене. Я поїхав на великому дерев’яному рибальському човні. Нас було близько 300 осіб. Це зайняло 11 годин. Я не думав про те виживемо ми, чи ні. Я думав лише про те, щоб дістатися до іншого берега. 

Нова батьківщина

З Італії ми приїхали до Німеччини. Мені тут дуже подобається. Ми живемо тут вже дев’ять років. Тут народилися мої сини. Вони вже розмовляють німецькою! Вчора у мого середнього сина був день народження. Подивись, ось фотографія. Бачиш? Красиві повітряні кульки! Діти були в захваті! В мене таких не було у дитинстві…

Я тут щасливий, шкода тільки, що моя мама не може бачити своїх онуків…

Я не сумую за домом, я тішуся, що опинився тут. Але я сумую за мамою і братом. Давай на цьому закінчимо, добре? Мені завтра на зміну. Я багато працюю, хочу, щоб мої діти мали все, що їм треба.

***

Ми виходимо з кафе-морозива і йдемо у «Двір митців» (Kunsthofpassage), щоб зробити кілька фотографій.

Х. йде з нами.

Я кажу їм, що мене вразила історія, яку розповів  Семере.

«Знаєш, про твоє життя можна було б зняти серіал», – кажу я, поки Віра шукає ідеальну цегляну стіну для портрета.

«Безумовно, — сміється Семере, — так само як і про життя всіх інших еритрейців».  

Так воно і є насправді.

Кожен еритреєць має за плечима історію своєї особистої війни за незалежність.  

Коли ти не бачив нічого, окрім диктатури, не маєш доступу до інтернету, йдеш до армії після 8-го класу, завжди голодний і не знаєш, чи прокинешся вранці, важко відрізнити свої думки від думок інших. 

Але коли відрізняєш — страх вже не володарює над тобою.

Боятися чого? Смерті?

Жити у неволі страшніше, ніж померти.

Це вам скаже будь-який еритреєць.

***

* «Без дому» – цикл літературних інтерв’ю і фоторепортажів з вимушеними переселенцями з різних країн (зокрема з України).

***

Infopost.Media

** Текст є авторською колонкою, відтак у ньому представлені, перш за все, думки автора матеріалу, які можуть не збігатися з позицією редакції InfoPost. Ми публікуємо авторські колонки насамперед заради дискусії на важливі теми, бо віримо в силу публічного діалогу. Якщо ви маєте бажання написати для нас авторську колонку, напишіть нам на editor.infopost@gmail.com