«Без дому»: Саша з Харцизька

Я – Саша. 

Народилася у місті Харцизьк, Донецької області.

8 квітня 1991 року. 

Вчилась у українській гімназії, батько був патріотом, належав до політичної партії «Народний рух України», певний час працював в Маріуполі на заводі Азовсталь.

 

---

«Зачекай, – кажу я, – забудь, що це інтерв’ю, розкажи свою історію». 

Ми були знайомі з Сашею до того. Раз на місяць – на книжковому клубі. Ми ніколи не спілкувалися про особисте, але говорили про книги. Я бачила, як вона впізнавала місцевість в «Інтернаті» Жадана і як плакала коли «Мієчка» приїхала до бабусі, до свого літнього шатлу. Я знала до бісу багато, хоча ми ніколи не були наодинці. Чомусь я була впевнена, що її історія варта уваги.

І Саша розповіла.

---

 

Пам’ятаю, що батько потрапив у аварію, він довго лежав у лікарні, а потім як вийшов – то почав займатися комерцією (як казали на той час). Ми жили у Макіївці, у прабабусі. Часто лишалися з нею удвох. У прабаби були великі підвіконня. Я любила сидіти там, дивитися на малі перчики, які росли у вазоні та слухати як робили котлети з лабуди, коли вона була мала, як не було чого їсти і сусіди мерли з голоду. Я дивилася на ці перчики і слухала її.

Не знаю, як це працює, але це щось змінювало у мені. 

Потім батько придбав будинок. Ми довго робили ремонт. У мене була кімната – темна і пуста, посередині стояла коробка з іграшками. 

Будинок швидко потеплішав. До нас приїздили родичі, пізніше прабабуся переїхала до Харцизька і жила з нами. 

У нас був город, свині, я саджала картоплю і помідори, ми грали з братом у малинових хащах і думали, що це джунглі. 

Я любила роботу з землею. Пам’ятаю як вперше заробила гроші. Мені було десять. У нас росла крута абрикоса, я зібрала чотири відра або навіть більше і поїхала продавати на ринок. Сусід, він був старший за мене, погодився допомогти. За пиво. Я приїхала на ринок, сама домовилася за місце. Треба було дати грошей, я заробила спочатку, а потім виплатила. Бабуся з дідусем працювали на Харцизькому трубному заводі, вони пишалися мною. Батько також. Сказав: з такою донькою і помирати не страшно. Я заробила 50 гривень! Тоді – шалені гроші!

Вчилася я добре. Цікавий факт. Пам’ятаю, що в нашій гімназії у 5-му класі були батьківські збори. Я вчилась в українській гімназії, мали додати російську як предмет, але батьки не хотіли, в атестаті її не було. Хоча вдома говорили російською. Потім вчилася у Харкові.

Часто приїздила. На всі свята. 

Особливо весною. Готували окрошки, обов’язково шашлики на дворі, борщ, сало, м’ясо… Домашнє м’ясо… Я знаю, що це таке. Повертатися додому було тепло, смачно. 

Я жила у Харкові 7 років. Закінчила університет, познайомилась із першим чоловіком, завагітніла.

Коли дитині виповнився рік — ми розлучилися. Треба було повертатися до батьків.

На дворі був 2013-й рік.

***

Я повернулась до Харцизька. Жили з батьками добре, я намагалась переварити, що тепер розлучена. 

Земля пішла з під ніг. 

Я закінчувала магістратуру за фахом менеджмент зовнішньо-економічної діяльності. Сил працювати і вчитися не було, я намагалась зрозуміти, що робити далі. Коли почався Майдан, я відчувала, що щось насувається, але не розуміла, що саме. Це було як у тумані. Коли я жила у батьків, познайомилась з хлопцем, він працював у Москві. Він добре ставився до мене, до дитини. Слухай, я хочу бути з тобою чесною. Він мені сподобався. Я була рада, що в нього є робота, він сказав, я вас заберу у Москву. Ми зустрічалися не так довго, я не знала, що йому сказати. Потім він кинув там роботу і ми почали жити разом. 

У нас були різні погляди, він ходив голосувати за ДНР, я була за цілісну Україну. Ми сварилися, але були разом. 

А потім – вибухнуло. 

7 км від Харцизька.

Дуже страшно. 

Я з малим вдома, з нами ще молодша сестра, мама на заводі. Сестра раптом почала відрами виносити з підвалу воду. Швидше, швидше, може прилетіти, треба сховатися! Хлопця не було вдома, я дзвонила, писала йому: «треба їхати». Ми приїхали на вокзал у Донецьку, це був передостанній потяг, наступного дня був останній. 

Поїхали у Крим. 

Син ніби нічого не розумів, був ще маленький, але потім ще довго боявся феєрверків. 

Ми поїхали до Феодосії, я хотіла додому, дні йшли і краще не ставало. 

Жили у родичів. 

Біля моря. 

Роботи не було. 

Батьки залишилися у Харцизьку, батько допомогав людям виїжджати, там були активні бойові дії, це біля Дебальцева. Кожен день читали новини, тоді ще у групах ВК. Я читала усе поспіль – російські, українські групи. Було складно зрозуміти, що до чого, але я знала точно, що мені боляче і що моя країна має бути цілісною. 

У Криму було тихо, але нервово, дитина хворіла і ми не знали, що робити далі. У якийсь момент полетіли в Москву. Хлопець знайшов роботу. Ми жили усі разом у маленькій хаті. Я, його колишня дружина з дитиною, сестра з дитиною і ми. Ми усі намагалися підтримувати один одного, бо розуміли, що опинилися у складній ситуації. Я була залежна від нього, він дуже допоміг нам з малим, ніколи його не ображав. Потім ми вже винайняли хату побільше. 

Дуже хвилювалась за батьків, вони на якийсь час переїхали до Маріуполя, бо там було тихіше. 

Я розуміла, що треба думати що ж робити далі.

 В Москві було одиноко. Врятувала мене випадковість. У Харцизьку була дівчина, ми дружили у школі. Якось я йшла з банку, підіймаю очі і бачу знайоме обличчя. Я зустріла ту зі свого дитинства у Москві, ми опинилися у однаковій ситуації. У неї померли усі родичі – батьки, сестра, майже одночасно. Вона приїхала зі своєю дитиною і чоловіком померлої сестри. Він працював разом із моїм хлопцем. Ми допомагали одна одній. Я прибирала хати, щоб хоч якось заробляти, потім у пекарні — продавала пиріжки. Так, я вчилась 6 років в універі, але що робити?

Так я прожила рік.

***

Потім зрозуміла, що треба вирішувати, де жити, треба побачитися з мамою, захворіла бабуся…

Треба було повертатися до Харцизька попри страх.

Ми поїхали спочатку до Харкова, робити дитині закордонний паспорт. Батько приїхав за нами на машині. Він відвіз нас додому.

Був дуже яскравий момент. 

На блокпості я побачила наших українських військових, вони подивилися паспорти і я пам’ятаю як мені було страшно, а потім військовий нахилився і сказав щось втішне. Стало легше. Згодом ми побачили військових ДНР, вони були зовсім інші…

 «Шо там, батя, отлей бензина». 

Батько каже:

 «Я на газу».

Їдемо далі.

***

У Харцизьку люди стали інші – це була ДНР, люди боялися, люди ховалися, я зрозуміла, що не можу там жити.

Але і до Москви повертатися не хотіла. Бо то не моє. Не рідне.

Я мала поїхати до Харкова забрати диплом. Добиралася через Краматорськ.  Син залишився з батьками у Харцизьку. Я залишилась у подруги і  вона запросила мене на концерт ЗСУ, грав духовий оркестр.

Коли виконували гімн України, я раптом зрозуміла, що стою і плачу.

Раптом зрозуміла, що дуже хочу жити у своїй країні.

Я знала від подруги, що Донецька обласна державна адміністрація переїхала до Краматорська, знала, що людей не вистачало і вирішила спробувати.  

Було місце в управлінні зовнішньої політики. Я прийшла влаштовуватися на роботу в драних джинсах,  а мені кажуть – за декілька годин у вас зустріч із заступником губернатора Донецької області.

Я вийшла на вулицю і зрозуміла, шо це «не альо» у такому вигляді кудись перти. У мене були останні 600 гривень, я купила «приличные брюки» і пішла на співбесіду. 

Мені дали тестове завдання, я не спала всю ніч, зранку віддала свої графіки – і мене взяли.

Я прийняла рішення, що переїжджаю до Краматорська. Місто не обстрілювали. Я знала, що з малим там все буде добре. Поговорила з мамою і вона дуже мене підтримала.

Я сказала, що дуже боюся залишитися сама з дитиною.

Мама сказала, що я  завжди можу повернутися.

Але я знала, що ні.

Бо коли я прийняла присягу, я вже не мала права туди їхати.

***

Батьки приїздили до мене.

Так почалося моє нове життя і моє становлення як особистості. 

Мені було 23 роки. 

Дитина пішла у садочок. 

Я опинилась в департаменті інформаційної і внутрішньої політики. Це дуже крутий досвід. Працювала там до 2022-го. 

У Краматорську зустріла другого чоловіка, народила другу дитину і купила власну квартиру.

Я мріяла про свій дім і ми це здійснили. 

Купили квартиру у  2020 році. Встигли пожити там два роки.  

У Краматорську я відчула, що я щаслива людина. 

Я видихнула. 

Я дуже вдячна своєму досвіду, бо змогла зрозуміти, що щастя – це внутрішній стан. 

Ми з чоловіком думали, що проживемо там усе життя. Думали, може у нас ще буде дівчинка, а потім колись – онуки. 

Відчуття дому дуже довго не було у моєму житті.

Тому у цей раз було важче.

За 3 місяці до початку повномасштабного вторгнення був такий період, це тривало декілька тижнів. Я просиналась, заводила машину, дивилась у дзеркало заднього виду і говорила «спасибі, боже, що це все в мене є».

А зараз я загубилась…

***

Десь 14 лютого ми опинилися з обидвома дітьми у лікарні. Навколо відчувалась напруга, але ми не вірили до останнього. 20-го лютого ми виписалися з лікарні і одразу захворів чоловік. 

Ми були разом вдома. Усі. 

Було добре.

Я спекла пиріг, приготувала чай, це була моя кухня…

Так, ми зібрали тривожні валізки, але я не вірила. 

24-го ми прокинулися від вибухів.

Чоловіку подзвонили з роботи, він мав терміново їхати. Я відвезла його на роботу і повернулася  додому, щоб машина залишилася мені на випадок, якщо треба рятувати дітей.

Я швидко повернулась, діти ще спали.

Я пішла вигуляти собаку, а потім побачила просто у небі ракету, яка летіла у напрямку краматорського аеродрому. 

Мене охопила паніка, я бігла і кричала. Мені треба було додому, до дітей. Ми жили далеко від аеродрому, але все одно. Я зрозуміла, що я не можу нікуди їхати у такому стані.  

Чоловік сказав чекати на нього. 

Мені подзвонили друзі чоловіка, які жили поряд з аеродромом.  Звісно,  що ми запросили їх перебратися до нас. Так ми жили десь до 3-го березня. 

Ми вирішили залишатися. 

На той час було дуже моторошно, але прильотів майже не було. Кожного разу як були тривоги – ми спускалися у підвал. 

Ми почали звикати.

Але 3-го березня мені пришло повідомлення.

Написала колишня свекруха. 

Батько мого Марка. 

Мій колишній чоловік.

Загинув.

Тупо прильот у будинок. 

У Харкові.

Вони з дівчиною мали наступного дня їхати, але не встигли. 

Його мати просила вислати копії документів, бо все згоріло. 

Коли я розповіла про це своєму чоловікові,  він сказав: «збирай речі, треба їхати».

Я дуже довго не знала як сказати дитині. 

Сказала вже коли ми були у Дрездені. 

Син плакав, попросив поїхати у Харків, як закінчиться війна. Покласти квіти.

Часу було обмаль, я відчувала, що треба їхати. Терміново. Подзвонила знайомій волонтерці, яка працювала на вокзалі, вона сказала, що за півгодини буде потяг. 

Ми мали швидко приймати рішення. І ми поїхали. До Івано-Франківська. З нами – ще подруга з дітьми. 

Це було за місяць до трагедії на вокзалі.  

Наш потяг затримався на 3 години, ми їхали у забитому вагоні, утрьох на верхній полиці. Не було де стати, люди лежали на підлозі. Хворі, з тваринами, з немовлятами.

У Франківську не було знайомих, але нам допомогла волонтерка, це була незнайома жінка, яка привезла нас до себе, нагодувала борщем і запропонувала залишитися на певний час. Потім ми поїхали до Кишинева, бо мали де зупинитися, але вирішили їхати далі – не було відчуття безпеки. 

Мені було страшно, аж допоки ми не опинилися у Німеччині. Весь час здавалося, що занадто близько. У мене не було нікого у Європі, але у 2018-му році я була у Дрездені. Я відкрила карту, побачила знайому назву і подумала: «ну, тут я хоча б була». Мене вразила історія Дрездена, те, як відбудували місто, хоча воно було зруйноване вщент.

Схоже на мене.

Їхали автобусом з Кишинева через Румунію. Загалом, нормально їхали, на кордоні нас не тримали дуже довго, але тільки висадили нас чомусь не на вокзалі, а деінде. Вже була ніч, пів на дванадцяту, а ми десь на заправці біля Дрездена. Діти голодні, хочуть спати, плачуть, ми не розуміємо, що робити далі.

Тут я бачу… Вже зачинений, світло вимкнули. Але ж Макдрайв…

Я постукала.

Підійшла жінка, німкеня, сказала, що не може допомогти. 

А я сказала, що ми приїхали з України. 

Вона одразу відчинила, щось там робила, вмикала якісь прибори, нагодувала безкоштовно дітей… Сказала почекати, поки вона закінчить, потім відвезла нас на своїй машині до вокзалу, знайшла волонтерів. Нас поселили у спортзалі. 

Я зрозуміла, що усе, що я чула або знала про німців – неправда. Ми відчували стільки підтримки! Усюди.

Так почалось моє нове життя. 

Знову.

***

З’ясувалося, що у Дрездені вже була наша знайома, вона розповіла про нас волонтерам, які їй допомагали. Вони як раз шукали маму з дітьми для родини німців, що була готова поселити у себе. 

Так ми там і жили, поки не розібралися з документами. 

Потім ми з’їхали, а коли минув рік війни, вони просто написали нам: «як ви себе почуваєте у цей день?»

Я загубилась…

Але добрі люди – це світло, яке допомагає знайти шлях.

Через місяць після того, як ми опинилися у Дрездені, мені написала знайома, що з Макіївки їде автобус до Німеччини. 

Можливо це цікаво моїм ріднім?

За три дні.

Я купила квитки і сказала батькам: «ви їдете, я не можу так, я не можу знову переживати це все одна».

Вони сказали, що не поїдуть.

Але в останній момент погодилися.

Вперше з 2014-го майже уся моя родина разом.

Я дуже хочу додому і тому – будую дім з того, що у мене є.

Бо я завжди мріяла, що у мого Марка буде своя кімната і жодна клята війна цьому не завадить.

 

***

* «Без дому» – цикл літературних інтерв’ю і фоторепортажів з вимушеними переселенцями з різних країн (зокрема з України).

***

Infopost.Media

** Текст є авторською колонкою, відтак у ньому представлені, перш за все, думки автора матеріалу, які можуть не збігатися з позицією редакції InfoPost. Ми публікуємо авторські колонки насамперед заради дискусії на важливі теми, бо віримо в силу публічного діалогу. Якщо ви маєте бажання написати для нас авторську колонку, напишіть нам на editor.infopost@gmail.com