Ми з Ксенією домовилися зустрітися для інтерв’ю під час книжкового ярмарку. На українському стенді. Вона презентувала там свій журнал «Gel[:b]lau».  Білінгвальний українсько-німецький журнал про культуру, який Ксенія створила разом з однодумцями у 2016-му році. Наразі вийшло вже 28 випусків.

Коли я підійшла, вона якраз обіймала видавця дитячих книжок, який розповідав про свою новинку — дитячу книжку про супрематизм «Ти і Малевич». Українською та німецькою. Йому також довелося переїхати до Німеччини через війну. Має дітей: трьох своїх і сотні книжкових. Книжкових довелось зачинити у кімнаті разом із планами й рятувати своїх.  Здавалося, що Ксенія знає всіх. 

Тендітна, але галаслива, вона випромінювала світло і скорботу водночас.

Якийсь німецький блогер брав у неї інтерв’ю. Дівчина з лейпцизької української громади привітно їй помахала. Тільки повернулась із презентації нової книжки в Україні, а вже планує виставку у Штутгарті. Дивним чином, Ксенія встигала за контекстом одночасно у двох реальностях: українській та німецькій. 

Можливо, тому що живе у Німеччині понад 15 років, можливо, тому, що ніде не почуває себе собою. Можливо, тому що дім завжди з нею, як у равлика. Коли ти равлик неважливо яка країна навкруги, важливо яка всередині,  бо м’який, але сильний молюск живе попри всі зовнішні обставини.

– Ти переїхала по своїй волі, — сказала я, — це, мабуть, не так боляче?

– Все одно боляче, я переїхала студенткою, це був такий вік, я закінчила університет у Німеччині, а потім думала пожити в Італії, помандрувати. Я якраз думала куди себе приткнути, а потім побачила у німецьких новинах мій рідний дім у Донецьку. Так я стала пацієнткою психлікарні, — пожартувала Ксенія. А потім додала: «Так я і стала письменницею».

– Чому ти поїхала? Тоді, у 19 років? – ми стояли за столиком ресторану прямо посеред книжкової вакханалії. Місць не було, ми їли щось схоже на салат і пили щось схоже на каву. Людей було стільки, що я дуже боялась, що не зможу вдома прослухати аудіозапис і розшифрувати історію. Не зважаючи на гомін, Ксенія говорила щиро і зосереджено.

 Бабуся

У мене померла бабуся, я спакувала валізу і поїхала… Мама навіть не помітила. Ані мене, ані валізи. Я дуже любила бабусю, ось фото. Хочеш подивитися? В гаманці. Завжди з собою. В дитинстві я жила на дві хати. На вихідних – завжди з бабусею. В її квартирі була величезна бібліотека, кожна книга з родинним екслібрисом. Порядок та любов. Я росла серед книжок. У три роки я вже могла читати, любила енциклопедії. А мама не любила читати.

Бабуся померла наприкінці серпня. Я переїхала у річницю її смерті. Щоб ніколи не забувати. Вона —  у моєму серці, гаманці, у моїх вишивках. Це була наша з нею традиція. Мені шість, сім, вісім… У мене – дитяча голка, в неї – звичайна, ми вмикали телек і вишивали.

Я завжди хотіла поїхати. Подивитися світ. З 9-го класу збирала гроші на Німеччину, у школи були партнерські стосунки з Німеччиною, я вчила мову. Коли вчилась на «ін’язі» у Донецьку, вступила до міжнародної студентської організації «AIESEC», поїхала на конференцію до Німеччини і вирішила, що треба вирушати. Бабуся була проти. Казала, що сумуватиме за мною! А я відповідала: та ти шо, до мене приїдеш! Я думала, що так і буде. Вона в мене моторна така була, ще наздожене десь у Берліні та вареничками нагодує. А потім – рак. Так швидко померла!

За рік я поїхала. Було дуже самотньо… і досі дуже самотньо. Вона була і є моя єдина рідна людина в усьому світі. Мама в мене завжди існувала суто номінально. Росла без батька. Вітчим бухав. Насилля я бачила вдома багато, тому я  рідко бувала вдома, мені були там не раді. Кімнату мою обставили до останнього цвяху бабуся з дідусем.  Дідусь помер 3 тижні тому, але ми перестали спілкуватися з початку війни,  я намагалась, але в нього дав поїхав… Він вірив у Путіна, а мене прокляв.  Це страшно, це ж людина, яка мене виховала…

Нитка обірвалась.

А могилу бабусі я не можу навістити. її вже більше не існує. 

Цвинтар  знаходився біля ДАПу (Донецького Аеропорту). Дядько зараз приїхав до Берліну, каже, що нічого там не залишилося.

Втеча

Я хотіла спалити мости, не повертатися ніколи, мені було дев’ятнадцять. Я бігла. Від родини, від травм, від нерозуміння. Це був 2009 рік.

У 2013 я отримала німецький диплом, на мить припинила бігти. Розмірковувала:  куди далі, що робити, яка буде в мене доля? 

 І почалася війна.

І мені не стало куди повертатися.

Я не знала куди себе подіти. Єдине що я знала  — ніколи не поїду до Росії. Ця країна, ці люди, усі хто їх підтримував, зникли для мене. З часом зникла і їхня мова і я остаточно перейшла на українську. 

Пам’ятаю, як ввімкнула німецькі новини та побачила по телеку мій дім в клубах диму.  Я жила біля медуніверситету, там ніби знаходилась ДРГ і зачепило будинок.

Це була остання крапля. Мене розхерачило вщент. Я зрозуміла, що не вивожу і пішла до психлікарні.

Я хотіла померти. Ридала, ридала. Я нічого не пам’ятаю, літо 2014 я не пам’ятаю зовсім.

Мені підібрали антидепресанти, але ставало тільки гірше, я декілька тижнів могла не вставати з ліжка. Клінічна депресія як у підручнику. Мені відправили до закритого стаціонару. Я прийшла до сімейного лікаря і сказала: «врятуйте мене від мене, бо день-два і я себе…»

Було важко і самотньо. Мама жодного разу не відвідала мене (вона була на той момент вже теж в Німеччині). Я почала писати книжку. Тепер я можу говорити про це як відпрацьований матеріал. Тоді це був самозахист організму, ця книжка, був вільний час і мабуть, потреба бути почутою. 

Журнал

Я не хотіла бути письменницею, я взагалі не хотіла бути. 

А потім якось вигребла. Створили з друзями журнал, популяризували українську культуру, збирали гроші на броніки, берці, відправляли на схід, вдягали наших хлопців. Так з’явилася  моя громадська організація (Ukrainisches Atelier für Kultur und Sport e.V in Stuttgart.)

Журнал з’явився як будь-яка гарна ідея – за вином і в колі друзів. Ми всі вчилися у Штутгарті в Hochschule der Medien (Вища Школа Медіа), помітили, що російських періодичних видань багато, а українськомовної періодики немає зовсім, і ми вирішили це змінити. На колінах придумали назву, лого, обіграли і понеслась!  Уяви собі, з 2016 року. 28 випусків!

Я їздила до Донецька, кожен рік. Точніше або Донецьк, або підконтрольна територія. Я волонтерила. Разом із батьком, якого на той момент сама розшукала. Я привозила наші українськомовні журнали йому, а він ховав їх у корпусі автівки, і серед своїх розповсюджував. На той час якби його побачили з цим журналом, просто б розстріляли.  Ми з ним були командою! Він постійно виїжджав на підконтрольну територію і назад, у нього були знайомі хлопці на усіх українських блокпостах. Я надсилала одяг, він передавав…  За день до великого вторгнення я сказала йому: або зараз виїжджаєш з Донецька або більше ніколи не побачимося. Бо якщо почнеться — їхати буде пізно.  Я вмовила його купити дві каністри бензину. Про всяк випадок. І він виїхав… До Києва.

Дім

Я хочу додому. Але Донецьк – не моє місто. Населене зараз чужинцями.

Наливайки, люди з автоматами, відчуття, що за тобою стежать, бо купа військових переодягнутих у цивільних.

Там вже нічого мого не має. Де тоді дім?

Дім – там, де мої могили.

Дім – там,  де мої кролики.  Вони мені допомогли знову спати і їсти

Після 2015 року мій дім – це вся Україна. Я помітила, що кажу «я їду додому» просто, коли їду в Україну. Перетинаю кордон і все. Вдома!

Я вже живу у Німеччині майже стільки скільки жила  в Україні, я поважаю цю країну, я супер інтегрована, я знаю податкові приколи, закони, але це не дім.

Іноді  я думаю повернутися, але поки йде війна, я корисніша тут. Там мені доведеться виживати, тут я можу допомагати, волонтерити, підтримувати українську культуру.

І я буду це робити, поки вистачатиме сил.

А як сил не буде – то перетну кордон.

***

* «Без дому» – цикл літературних інтерв’ю і фоторепортажів з вимушеними переселенцями з різних країн (зокрема з України).

***

Infopost.Media

** Текст є авторською колонкою, відтак у ньому представлені, перш за все, думки автора матеріалу, які можуть не збігатися з позицією редакції InfoPost. Ми публікуємо авторські колонки насамперед заради дискусії на важливі теми, бо віримо в силу публічного діалогу. Якщо ви маєте бажання написати для нас авторську колонку, напишіть нам на editor.infopost@gmail.com