Ахіллесові п’яти мовчання

За цей рік багато всього сталося. І могло би статися ще більше, та волею мойр нитка історії моєї країни розмоталася з космічною швидкістю. Тісно змотана у клубок страхів і залежностей наша свобода довго була зручним м’ячиком у пінг-понзі сили і слабкості, влади та безпорадності. Бо як і коли зникає (пост)тоталітарна вразливість, ін’єкційно введена тобі під шкіру, аби тебе вгамувати й упокорити? Чи зникає вона одного якогось дня (або року), коли оте вгамовуюче й знеболююче перестає врешті діяти, впливати на твої рішення й вибори, ба більше – визначати широту твого мислення, глибину твого відчування?

Травмованість минулим, запрограмованість усіма травмами одразу (матерів і дітей, чоловіків і жінок) провокує (пост)колоніальне мислення, виборсатися з якого не так вже й просто, ніби зі застояних гниллю засмоктуючих боліт висновків «хай так буде, як є» чи «а може, колись буде ліпше». І Фройд би використав тут увесь свій репертуар діагнозів, вказуючи через кому увесь спектр визначених неврозів в амбулаторну карту українського пострадянського суспільства. Лакан би дбайливо підставив дзеркало до обличчя нації: подивіться ж на себе, побачте себе, (у)пізнайте себе врешті-решт. Дерріда, напевно, втішно зааплодував би нам усім вкупі: марґінальне таки стало центральним, теорія деконструктивізму запрацювала як ніколи потужно після лютого 2022 року, коли країна зі східного марґінесу Європи (у сприйнятті людини Заходу) стала центральною в дискурсивному полі, дискурсивному й дискусійному.

Мало хто сподівався, що з такою інфекцією меншовартості, з такою травмою непочутості в крові ми так волелюбно здатні триматися, з такими прямими хребтами стояти, так відстоювати своє екзистенційне право бути. І тут про себе говорить ген живучості, ген говорить як вміє і може – про своє, про імперські тромби в жилах історії, про згущеність давніх неправд і сучасних фейків, про Київську Русь, яку хотіли в нас вкрасти, про всіх наших, яких ламали, нищили, катували голодом на українських полях, репресіями – в камерах НКВД, на Соловках, в урочищі Сандармох чи в таборах смерті десь у Мордовії.

Не знаю, чи колись наступить якесь примирення з історією (на кшталт улесливого російського «давайтє жить дружно!», чи гостинного українського «мир миром, пироги з сиром…»), так само не уявляю, як буде нашому поколінню, поколінню війни (і байдуже, чи тобі 7, а чи 70), нашаровувати травму на травму, множити їх, обростати ними, летаргійно хворіти ними, потерпати від передозування, від надміру їх у себе під шкірою. Перенасичення болем й огидою, скрипуче перетравлювання цього часу і блювання ним привселюдно чи привсесвітньо, намагання знайти якісь правильні, нові й незавчені формули підтримки іншого як самого себе (люби ближнього звучатиме як боли за ближнього, бори за ближнього, вбивай за ближнього – від необхідності останнього справді страшно), терапевтичних див у подоланні ПТСР-у, від якого ніяк не сховаєшся, ніде не емігруєш.

Тікати від травми настільки сильно, щоби знову потрапити у її кратер. Забувати настільки зосереджено й самодисципліновано, щоби згадувати знову. Розуміти, що «якби ми вчились так, як треба», то, може, хоча… Як? а) з таким сусідом; б) з такою історією; в) з такими нами, як ми є… Варіант б) раптово закреслюється червоною ручкою чиєїсь дотепності: навчальний план із зірочкою вгорі*, з приміткою «історії не треба / можна й без неї», аби не травмувати себе і своїх, аби зайвий раз не боліла. Тому й «викидають» її за борт як непотрібний вантаж з переліку мастхевів і мастрідів державного мультидисциплінарного іспиту для одинадцятикласників. Історія за бортом, а з нею одним гамузом – усі столітні травми і трабли, усі білі плями і чорні діри, усі контурні карти, на яких імперії перекроювали наші землі вздовж і впоперек, як кому до шмиги.

Коли ідеш в гори, чи точніше, коли ідеш догори, то завжди легше чогось не взяти, (під)свідомо не покласти в наплічник, аби потім не пітніти зайвий раз, не страждати під важкою ношею, не вимислювати застосунку тому, що взяв, тому, що поклав для чогось. Моя бабуся завжди іронічно, в галицькому дусі повторювала: «маєш в торбі, то сядеш на горбі». І тут не тільки про скибку хліба чи пляшку води. Тут про те, як кожен з нас обирає що класти у свою торбинку, у свій рюкзак, у свою тривожну або рятівну валізку. Що ми візьмемо з собою у наступний рік, у те наступне життя – після війни і після перемоги? Бо якщо не носити зі собою нотатника з історії, писаного твоїми рідними і  близькими, то ризикуєш помножити собою ланцюжок вічних солодких дарусь, що наївно плутають голоси своїх і чужих, не розрізняють правду своїх і псевдоправду чужинців, пожадливо тягнуться за янтарним льодяником з чужих рук, тих самих рук, які ґвалтували твоїх матерів і стріляли в скроню твоїм батькам. Бо кожен з нас обирає, що покладе у свою валізку. У свою духовну торбину, як би мене тут виправив Сковорода.

Коли Фетіда купала свого сина у водах Стіксу, то уявляла його всесильним, непереможним. Він навіть був таким. Та одного разу Паріс пустив стрілу і поцілив у вразливу п’яту неозброєного Ахіллеса. Перекази кажуть, Фетіда поховала синове тіло на острові-косі у Чорному морі… Острів Левка, нам відомий як Зміїний, був захоплений російськими окупаційними військами в перший же день війни. В липні 2022 завдяки старанням ЗСУ на Зміїному знову замайорів український прапор.

…За цей рік багато всього сталося. Так багато, що в Нестора-літописця, певно, заніміла би правиця від безперервного письма. Як зізнавався колись поет Величковський, «три персти пишуть, а болить все тіло». Але німіти і боліти зараз не можна, «не на часі» – як тепер модно пояснювати. Треба проговорювати те, що у тобі сидить колючкою, що вчепилося реп’яхом, що отруює і знерухомлює. Мовчання – золото, вчили нас. Мовчання – золото. Хіба?..

Ахіллес якось забув про застороги, про вразливість, про обережність. Може, й Фетіда забула й мовчала. Паріс не забув…

Роксолана Жаркова літературознавиця, письменниця
спеціально для Infopost.Media
Фото з особистого архіву авторки

Рекомендуємо прочитати колонки інших авторів для нашого видання

* Текст є авторською колонкою, відтак у ньому представлені, перш за все, думки автора матеріалу, які можуть не збігатися з позицією редакції InfoPost. Ми публікуємо авторські колонки насамперед заради дискусії на важливі теми, бо віримо в силу публічного діалогу. Якщо ви маєте бажання написати для нас авторську колонку, напишіть нам на editor.infopost@gmail.com

Що таке Infopost.Media?

Це суспільно-політичне видання, яке розповідає українській аудиторії про національні меншини, а їм – про сучасну Україну. Ціль Infopost.Media – посилити національний діалог та згуртованість, протидіяти дезінформації та маніпуляціям, а також повернути Україну в її рідний дім – вільну спільну мультикультурну Європу.