А отепер добраніч

Я трохи пригадую, як було тим, хто був до кінця впевненим, що буде війна.

В грудні 21-го ми готувались до стратегічної сесії. Півдня ми провели з Олександрою Баклановою, обговорюючи, що нам потрібно доналаштувати в команді та як вести кілька наступних насичених днів спільного напрацювання майбутнього.

Ми розʼїхались з офісу і закінчили працювати вже онлайн, коли Олександра написала мені: «Доброї ночі».

Я відповів: «До речі, Сашо, давай також проговоримо запасну стратегію початку війни. А отепер добраніч».

Олександра написала, що сміється і знову побажала доброї ночі. Мені теж звучало це кумедно. Наступного дня ми присвятили цьому запасному плану годину-півтори з двох днів. Навіть серед нашої команди були ті, хто не дуже серйозно ставився до такої перспективи розгортання подій. Вже навіть не пригадаю, хто постійно повторював, що я розводжу паніку, але саме ті півтори години визначили всю нашу стратегію 2022 року, команди з кількох десятків працівників та кількох сотень волонтерів, з аудиторією у кілька мільйонів 15-ма мовами.

Памʼятаю як у тому самому грудні Bild поширив мапу нападу на Україну, а я просто запитав у фейсбуці, чи хтось готується до такого сценарію. Мені поприлітало від різних доволі притомних людей, що Bild – це таблоїд, що у ХХІ сторіччі таке неможливо, що це «брєд» і «російська заказуха». Тоді доволі багато хто сподівався на те, що інформаційний тиск, що чиниться – оце і весь задум Москви. Я, відверто, сподівався на те саме.

Але вже у січні зʼїздив у «Ікею» та купив великі картонні коробки на випадок екстренної евакуації обладнання. Якби можна було зазирнути у майбутнє, в якому «Юск» продовжить роботу під час війни, а «Ікея» згорнеться – купив би їх у «Юску». Памʼятаю день, у який приволік ці коробки в офіс і почав сортувати наш архів.

– Ти серйозно у це віриш? – Хтось запитав мене. Хотілось відповісти «ні», але як пояснити тоді те, що я роблю?

Згодом я зрозумів, що продумати евакуацію сотні волонтерів з їх сімʼями навряд чи вдасться комусь делегувати. Почався процес переговорів з усіма, хто мав житло на заході України, усіма, хто готовий був виїхати зі сходу, півдня та півночі України, усіма, хто мав транспорт та тими, хто його не мав. В процесі цих синхронізацій я відчував конкретні насмішки і недовіру до самої цієї ідеї.

Але найсмішніше трапилося далі – в нас конкретно бракувало автомобілів. Я написав до кількох автопрокатників, з якими працював раніше з нетиповим проханням. Моя пропозиція була доволі проста – нам не потрібні ваші авто зараз, ми не збираємось їх використовувати, але у вас точно є ті, що не задіяні зараз. До слова, це був вже той час, коли іноземці активно евакуйовувались з Києва і ринок прокату автівок точно мав просісти. Прохання просте: переставте два автомобілі з запасу у двір до наших волонтерів. У випадку вторгнення – вони врятуються самі і врятують ваше майно.

Але автомобілі мені вдалося знайти не у прокатників, а вже 24 лютого зʼявилась реклама кількох служб прокату: «Надаємо автомобілі безкоштовно», «Шукаємо водіїв, що вивезуть наші машини».

Мені здавалось, що я той тип, що плив один проти течії, у той час, коли за течією сотні людей робили заплив через Босфор. І ні, не було і немає ніяких образ, але втома від війни через суспільне небажання спрогнозувати гірший сценарій, в мене була вже в середині лютого. Десь тоді я написав собі пост: «Сподіваюсь, що уся робота, яку роблю зараз – ніколи не знадобиться».

До останньої секунди мені хотілось, аби усі, хто сумнівався, виявились правими, але не я

З початку грудня і до кінця лютого робота з підготовки до війни перетворилась на суцільну каторгу і це не через те, що моя нарцисична натура потребує постійного суспільного схвалення. Створюючи усі передумови для безпеки сотні людей і тисяч важливих для нашої історії знімків та відео, моя впевненість у тому, що війна таки почнеться, захиталася також.

Декілька годин я провів зі своєю мамою та бабусею, вмовляючи їх поїхати у санаторій в Карпатах і мені вдалося домовитись аж про кінець лютого. Я їхав додому після тієї зустрічі за кермом у авто і думав: а чи не параноїк я сам? Чи не варто звернутись до психотерапії знову?

Західна розвідка прогнозувала початок війни 16 лютого. Я був напоготові. Але цього так і не сталося

Я витратив сотні годин підготовки до того самого дня, що не збувся. Моя однокурсниця в Києво-Могилянській бізнес-школі Олександра Матвійчук, що за якісь пів року отримає Нобелівську, принесла у школу проєкт диплома, вона звучала приблизно так: «Гельсінки 2.0: заради збереження миру у Європі», ми домовились спільно закрити незавершені домашки, але однаково на них не мали часу. Я також мав писати диплом, натомість займався справою, у яку не вірив майже ніхто і виходить, що навіть західна розвідка помилилася.

17 лютого я був страшенно невиспаний, переймаючись, що концерт Міська Барбари може зірватися вдруге за пів року, тепер тільки через клятих москалів. І постійно думав про те, що Місько б сміявся, якби так трапилось. Це ж він співав: «А Іран каже, що буде війна». Він співав: «Бомбо-бомбосховище, ти сховай, сховай, мене», колись саме він написав слова «Танцюй зі мною, сестро. Нехай цей танець і востаннє» і присвятив їх вільній Ічкерії. Саме Місько придумав взяти ідею упівського Радіо Афродита та створити альбом-реінкарнацію такого радіо у наш час. Місько не дожив до повномасштабного вторгнення пів року. Не дожив до концерту на своє 50-ліття трохи більше ніж місяць. Якщо москалі і планували напад 16 лютого, концерт памʼяті Міська 17-го їм став на заваді. Того вечора в нас було стільки розмов про Міська і про те, що війна так і не стала на заваді концерту на його честь.

Далі Блінкен оголосив про майбутню зустріч Байдена з Путіним і я подумав, що до війни тепер точно ще є час. Ввечері 23 лютого, я опинився за кордоном, очікуючи, що війна запізнюється, а поки – час писати диплом. Мав зустріти світанок і сісти за текст. Але не було вже ані світанку, ані жодного речення, написаного у дипломній роботі MBA. Ба більше – тема мого диплому втратила значення, як і сенс перебування за межами України. Треба було повертатися.

Перший місяць від початку повномаштабного вторгнення став одним днем, де сон був вимушеною короткостроковою павзою у цьому дні

Всі зашаруділи як мурахи, було створено трильйон чатів, які взаємодоповнювали одне одного. Там, де бракувало організації, все самоорганізовувалось. У один момент я опинився у спільноті людей, що дякували за усю пророблену заздалегідь роботу, в яку вже і я сам перестав вірити. Сотні «Як ти?» і тисячі «отепер добраніч» після усієї переробленої інформаційної роботи за день. Секрет незламності у тому, що багатьом з нас стало спокійніше від факту, що повномаштабне вторгнення почалося. До цього нас готували століттями. Це наш шанс дати відсіч за усе – від Переяслава до Маріуполя.

А отепер добраніч.

Богдан Логвиненко спеціально для Infopost.Media
Фото з особистого архіву автора

Рекомендуємо прочитати колонки інших авторів для нашого видання

* «Воєнний стан» – онлайн-антологія есеїв українських інтелектуалів та інтелектуалок про війну від Meridian Czernowitz. Сто авторів – у ста текстах – розкажуть про власні враження, спостереження й почуття. Створення антології відбувається у межах проєкту «Поглиблення внутрішнього культурного діалогу в Україні».

** Текст є авторською колонкою, відтак у ньому представлені, перш за все, думки автора матеріалу, які можуть не збігатися з позицією редакції InfoPost. Ми публікуємо авторські колонки насамперед заради дискусії на важливі теми, бо віримо в силу публічного діалогу. Якщо ви маєте бажання написати для нас авторську колонку, напишіть нам на editor.infopost@gmail.com

Що таке Infopost.Media?

Це суспільно-політичне видання, яке розповідає українській аудиторії про національні меншини, а їм – про сучасну Україну. Ціль Infopost.Media – посилити національний діалог та згуртованість, протидіяти дезінформації та маніпуляціям, а також повернути Україну в її рідний дім – вільну спільну мультикультурну Європу.