Історія українського болгарина з Одещини, який започаткував свій «Бесарабський фронт» для боротьби з російською пропагандою в Болгарії
28 Червня, 2024
За підрахунками громадських організацій, на які спирається Державна служба з етнополітики та свободи совісті, до війни в Україні проживало від 200 до 400 тисяч ромів. Основними областями компактного поселення ромів були Закарпатська та Одеська. Проте чимала їх кількість жила і на Донеччині та Харківщині, які першими опинились під ворожими обстрілами, окупацією або її загрозою.
Нетерпимість до етнічних спільнот, яка зокрема спостерігається під час окупації, переважно відокремлений спосіб життя зробили ромів у цій ситуації ще більш вразливими, тож значна їх частина переїхала на захід України. Часто ці переїзди були в переповнених потягах, під обстрілами, без речей та цілими сім’ями чи поселеннями.
Ми сюди приїхали у 2022 році, їхали спочатку автобусом, потім евакуаційним потягом. Опинились на залізничному вокзалі, — розповідає ромка Віра, яка живе у шелтері Благодійного фонду «Благо» в Ужгороді вже другий рік. – Там зустріли Елеонору Іванівну, яку на той час вже знали всі волонтери, які працювали на вокзалі та займались поселенням евакуйованих. Так ми й опинились у цьому шелтері. Чоловік мій мав гіпертонію, тож відразу потрапив до лікарні.
Благодійний шелтер в одному з районів Ужгорода, компактно заселеному ромською спільнотою, знають не тільки в місті. На початку війни він став прихистком як для ромських сімей, так і для інших українців, котрі втікали від повномасштабної війни. Контакти його засновниці Елеонори Кулчар передавали між собою як приїжджі, так і волонтери, котрі займались евакуацією у східних містах, розселенням у Львові тощо.
Ми вирішили поспілкуватись із головою фонду та керівницею шелтеру про те, як це — займатись поселенням ромів з різних куточків України, як вдавалось знаходити спільну мову в «інтернаціональному» хостелі, які напрямки допомоги підтримуються сьогодні та як ромам вдається адаптуватись на новому місці, зберігаючи при цьому свою культурну ідентичність.
Ми дуже багато допомагали з самого початку і допомагаємо по сьогоднішній день. Ми до кінця будемо допомагати переселенцям, військовим всім, чим можемо. І допомагаємо не тільки ромам, бо немає різниці — українець ти, ром, чи ще якась національна меншина. Всіх торкнулась війна, – каже пані Елеонора.
Про ідею хостелу для нацменшин
На четвертий день повномасштабного вторгнення я пішла на вокзали в Ужгороді та побачила чимало ромів з маленькими дітьми, які не розуміли, що їм робити далі. З того дня шелтер, який ми заснували, приймає потребуючих, надає їм безкоштовний прихисток, безкоштовне триразове харчування, гігієну, послуги психологів, арттерапії з дітьми. І це досі працює.
При цьому, за словами пані Елеонори, за весь період діяльності шелтер приймав не тільки ромів, а й українців, жили тут також азербайджанці, грузини, греки. Зараз перебуває один виходець із Туреччини.
Ми практично не спали перший рік війни. На вокзалі мене всі знали, у багатьох був мій номер телефону і постійно хтось телефонував, що приїхали роми, чи є можливість поселити. Або чи будуть місця для звичайної української сім’ї. Дзвонили не тільки з Ужгорода, а й зі Львова та навіть Запоріжжя, щоб напряму відправити людей до нас.
Зараз у шелтері живе близько 80 людей. Однак вони досі потребують підтримки, адже більшості немає куди повертатись, або це досі небезпечно.
За час свого існування наш шелтер прийняв близько 2700 людей. Приблизно – бо спершу ми приймали всіх без реєстрації, не фіксували точну кількість ніде. Якщо ж брати у відсотковому співвідношенні, то близько 70% наших бенефіціарів були ромами, решта 30% – інших національностей.
За правилами шелтеру всі, хто тут проживає, мають графік допомоги на кухні. За словами Елеонори, працівники складають графік так, щоб роми працювали разом з іншими гостями шелтеру, щоб вони могли більше спілкуватись, пізнавати одне одного.
Фото: Ганна Думанська, Запоріжжя
Пані Ганна приїхала до Ужгорода із Запоріжжя рівно рік тому з донькою та онуком.
Перше, що мене вразило після приїзду на Закарпаття – це люди. Я сиділа на березі річки і не мала куди йти. Тоді почали підходити люди, розпитувати чим допомогти. Так нам знайшли де переночувати. Зараз це вже четверте житло у нас. Потреби у нас зараз мінімальні, головне, щоб був дах над головою.
Донька пані Ганни наразі у пошуках роботи, онук вже почав відвідувати місцевий дитячий садочок.
Два основних стереотипи про ромів
Як стверджує Еленора Кулчар, найбільший стереотип про ромів, з яким їй постійно доводиться стикатись, — про те, що роми не хочуть працювати та не хочуть вчитися.
Ще з 2014 року у нас прекрасно працює дошкільна підготовка. До нас діти приходять з нульовими знаннями, їх сім’ї живуть у так званих компактних поселеннях без усяких умов. Але ці діти хочуть вчитись. Зазвичай ми приймаємо до себе на дошкільне навчання дітей 6-7 років, але є винятки і для 9-річних, якщо ми бачимо у них бажання навчатись. За 7 місяців ці діти опановують дошкільну програму, яку в звичайних садочках проходять за три роки, головне — правильний підхід.
Коли фонд відкрив напрям дошкільної підготовки, у перші дні не було жодної бажаючої ромської сім’ї віддати туди своїх дітей.
Тоді ми «закотили рукави» і пішли в табір «по хатах». По 10-15 хвилин у кожній сім’ї розповідали, для чого дітям освіта, як вона може змінити життя, наводили приклади успішних ромів і так тривало два з половиною роки. Зараз ми вже маємо договори зі школами, які приймають на навчання випускників нашого дошкільного закладу. Це у звичайні українські школи, і так звані «угорські» (з угорською мовою навчання, – ред.). Є і дві сегреговані школи виключно для ромських дітей, які знаходяться близько до місць компактного поселення ромів. І ті, і ті повністю державні та підтримуються державою.
Як стверджують у фонді, в Україні ромам важко знайти роботу через постійні упередження та через неосвіченість ромського населення.
Так, роми бідний народ, але те, що вони не працелюбні — міф. Якщо зараз проїхатись районом, де живуть молоді роми, можна побачити нові будинки, які будуються чи вже побудовані. Гроші на це житло роми заробили за кордоном. Тож залишається сподіватись, що влада почує голос ромів та дасть їм більше можливостей для роботи.
Фото: Ромеш, м. Слов’янськ
Ромеш евакуювався до Ужгорода зі Слов’янська. У фонді допомагає слідкувати за порядком, проте основне його завдання — приготування безкоштовних обідів для школярів. До Ужгорода їхав із сім’єю цілеспрямовано, про фонд та шелтер у Слов’янську знали та відразу дали контакти. На Закарпаття переїхав з колишньою дружиною та сином.
Вдома я працював кондитером, займався футболом, заробляв по 10-12 тисяч гривень. Але коли почалась війна, почали прилітати ракети, навіть нашого двору, в якому було три будинки, просто не стало.
За словами Ромеша, уклад життя ромів в Ужгороді та Слов’янську суттєво відрізняється і це впливає на можливості для збереження власної ідентичності. Якщо на Закарпатті роми в основному живуть окремими поселеннями, то на сході України в основному в квартирах по всьому місту. Культурні та релігійні традиції передаються у східних містах не спільнотою, а по сімейній лінії, самі ж роми більш інтегровані у місцеве суспільство.
Власне фонд, яким керує Елеонора Кулчар, планує також розвивати можливості для майбутнього ромів.
Оскільки приміщення, в якому знаходиться наш шелтер, орендоване, то наступним нашим кроком була купівля окремої будівлі за підтримки західних партнерів. Там плануємо запустити соціальний розвиваючий, освітній та спортивний комплекс. Він буде розрахований на близько 70 постійно проживаючих людей, а серед потенційної аудиторії ми орієнтуємось знову ж таки не тільки на ромів, а й на всіх потребуючих.
«Ромська» стратегія нарешті запрацювала
Зараз для підтримки ромської спільноти в Україні діє так звана «Ромська» стратегія до 2030 року. Раніше стратегія теж була, однак тепер, попри війну, вона підкріплена реальним фінансуванням.
«Стратегію сприяння реалізації прав і можливостей осіб, які належать до ромської національної меншини, в українському суспільстві на період до 2030 року» Кабмін схвалив наприкінці липня 2021 року. У березні 2022 року її призупинили через повномасштабне вторгнення Росії в Україну.
Проте вже у липні 2023 року український уряд відновив дію «Ромської» стратегії, адаптувавши її до нових реалій повномасштабної війни з РФ. Додатково розробили план заходів на 2024–2025 роки, які в основному зосереджені на вирішенні соціально-побутових питань українських ромів, охорони здоров’я та протидії дискримінації. Однак є важливі напрямки, які стосуються розвитку цієї національної спільноти: доступ до якісної освіти, працевлаштування ромів та забезпечення культурної, мовної самобутності ромської національної меншини.
Одна з умов вступу України в Євросоюз — це адаптація і соціалізація ромської нації. Тому влада має докласти до цього зусиль, – впевнена Елеонора Кулчар. – Не може бути успіхів, наприклад, у професійно-технічній освіті для національних меншин, якщо не почати з базового рівня та не докласти зусиль до покращення дошкільної та середньої освіти. Тобто підхід має бути комплексний, із залученням до процесів влади на місцевому та обласному рівнях.
За її словами, зараз є відкритість до ромського питання на рівні ООН, інших великих міжнародних організацій. Але потрібно, щоб зацікавлення було і на місцевому рівні.
Просте і водночас болюче питання — узаконення земель ромських поселень. Роми живуть там по 60-100 років, однак більшість досі не може приватизувати ділянки, провести воду до своїх будинків. Це в той час, коли на цій же території безперешкодно будуються паливні заправні станції.
RЕYN та досвід сусідів у політиці щодо нацменшин
Україна стала 11-ю країною, яка увійшла до міжнародної мережі RЕYN (ранній розвиток ромських дітей). І всі держави, які входять до мережі, так чи інакше докладають зусиль до раннього та освітнього розвитку ромських дітей.
З моєї точки зору найактивніше у цьому плані працює Угорщина, – каже Елеонора. – В Україні ж до війни програма RЕYN-Україна діяла у шести містах, зараз через війну діяльність у Харкові та Донецьку призупинилась і програма працює тепер тільки в Ужгороді, Одесі, Черкасах та частково Львові.
Програми раннього розвитку полягають у роботі з молодими ромськими сім’ями з дітьми від народження. В Україні ж діє напрямок роботи з дітьми від 2 до 5 років — це групова робота і з дітьми, і з батьками. Адже у більшості випадків батьки ніколи не займались розвитком дітей і не розуміють, що потрібно робити.
Це підтверджується і у звітах Ради Європи, де йдеться про те, що ромські жінки та дівчата відстають у відвідуванні школи, грамотності та працевлаштуванні.
Якщо повернутись до Угорщини, то за даними Науково-дослідного інституту народонаселення KSH під час перепису 2022 року майже 210 000 осіб заявили, що належать до ромської національності.
Під час останніх переписів населення в Угорщині все менше людей зазначають своє ромське походження. Це свідчить про зростання ступеня їхньої соціальної інтеграції, однак має і зворотний бік – зміну ідентичності.
