🇺🇦 🇸🇰 Позивний «Бетон»: історія рома-танкіста з Президентського полку

Час від часу в інформаційному просторі України спалахують сигнали, які свідчать, що толерантність на ґрунті етносу й національної свідомості не є достатньою. Особливо це стосується стереотипів, які глибоко вкорінились у людську свідомість та підкреслюють негативні риси національних спільнот на основі одиничних випадків. Так, на початку травня,  під час інтерв’ю на одному з YouTube-каналів колишній радник міністра внутрішніх справ України Віктор Андрусів порівняв громадян, які ухиляються від призову в Україні, з ромами.

Тоді на його слова відреагували не тільки десятки ромських організацій в Україні та за кордоном, а й Державна служба України з етнополітики та свободи совісті. Його слова засудили та назвали ксенофобськими. 

Насправді ж описати всю діяльність та внесок кожного представника національних спільнот України в оборону держави є надскладним завданням. Це стосується, зокрема, і ромської спільноти, яка має багато прикладів самоорганізації та партнерств у допомозі переселенцям зі Сходу України, наданні гуманітарної підтримки постраждалим регіонам та безпосередньо участі ромів у захисті суверенітету країни. Останнє — особливо важливо, адже роми так само ідентифікують себе українцями, як і решта національних спільнот, а у захисті країни часом стають успішним прикладом. 

Яскравий доказ тому — історія 38-річного закарпатця Василя Каналоша. Це єдиний ром, який у свій час став бійцем президентського полку — Окремої президентської бригади імені гетьмана Богдана Хмельницького. З ним зустрічаємось у мікрорайоні Ужгорода з назвою Радванка. Це компактне місце поселення місцевих ромів зі своїми традиціями та устроєм життя.

Прийшов до ТЦК попри можливість не воювати

За словами Василя, усвідомлення війни сталось для нього з 2014 року, адже тоді до Збройних сил України приєднався його брат. Однак переломний момент стався з перших днів повномасштабного російського вторгнення.  

– Для мене повномасштабна війна почалась із перших днів. Після нічної зміни на роботі я повернувся додому і побачив, що дружина плаче. Крізь сльози вона й розповіла мені, що в Україні почалась велика війна. Тоді я не повірив їй, тим паче, що був дуже змучений після 12-годинної робочої зміни. 

Загалом після початку вторгнення Василь пропрацював у компанії, яка займається збором сміття в Ужгороді, ще близько півтора місяця. 

– Ще з 2014 року в мене були думки, що десь помирають невинні діти, я бачив ці кадри по телевізору. І вже тоді я помірковував, що хотів би бути чимось корисним нашим військовим. До речі, один з моїх братів досі в Збройних силах, він служить ще з 2014 року та підписав контракт.

Не буду кривити душею, я не справжній доброволець, я так само мобілізований. Коли мені принесли повістку, мене навіть вдома не було і її взяла моя мама. А оскільки я був у оперативному резерві першої черги, то з цією повісткою я і прийшов до військкомату разом з іншим своїм братом. 

Попри переживання сім’ї, дружини, він вирішив не змінювати свого рішення про військову службу.

– Ну дружина багато плакала, мовляв, що ти робиш. Але потрібно було йти, бо перед Богом ми всі однакові, не зважаючи на те, що у мене темніша шкіра.

Над відповіддю на питання, чи планував виїхати з сім’єю до Словаччини, Угорщини чи Німеччини, котрі прийняли велику кількість українських ромів, Василь не задумується. 

– Таких думок не було ні тоді, ні раніше, коли у 2014-му все почалось. Так, я їздив на роботу до Чехії, Словаччини, Польщі, Угорщини, Німеччини та навіть Росії. Але так щоб виїхати, то ні.

Танкові симулятори та виїзд на передову

За кордоном Василь Каналош відвідав навіть більше міст, ніж в Україні. Пригадує, як працював у Києві, Славуті на Хмельниччині. Проте більшість українських міст побачив уже за часів війни, і то переважно вночі під час переміщень. 

– З військкомату ми потрапили до навчального центру в Старичі. Спочатку хотіли піти в піхоту, стати розвідниками. Але мене поставили на посаду механіка-водія танка, а брата — навідником. Це при тому, що водійських прав я не мав, — сміється Василь. 

Проте вже за кілька днів я навчився їздити спочатку на Т-64, потім на Т-72. Спочатку ми вчились на симуляторах — сидиш у коробці, граєш як у відеогру. Але коли після 10 днів навчань нас планували відправити до підрозділів, ми попросили офіцерів, аби нас залишили на навчання ще трохи, щоб краще освоїти техніку. Вже тоді ми усвідомлювали, що нічого доброго нас попереду не чекає. Тому навчання нам продовжили ще тижнів на два. 

Потім до навчального центру приїхали «покупці» з бригад і розхвалювали нам, яка у них техніка — американські «Абрамси», німецькі «Панцирі». Та коли потрапили в Київ, то зрозуміли, що не все так весело — ми опинились у штурмовому підрозділі, а з важкою технікою було сутужно. Тоді стало трохи лячно і тільки молитви  дозволили заспокоїтись. 

Після того були перші виїзди до Краматорська, бої за Вуглегірську ТЕС. Підрозділ Василя змінював одну з бригад на позиціях і, за його словами, серед бійців пішли радісні чутки, що «прийде президентський полк і всім надає». 

– Але отримували тоді на горіхи від противника і ми. Вийшли звідти за п’ять днів. Вже десь за рік війни у нас теж з’явились закордонні танки, інша потужна техніка.

Далі були Горлівка, Майорськ, Бахмут, на цьому напрямку ми були близько 8 місяців безперервно. Загалом же на передовій провів близько 13,5 місяців.

Як каже колишній боєць, у складні моменти на фронті зібратись із думками допомагала молитва. Виділити найскладніші моменти йому важко, як правило це пов’язано із загибеллю побратимів.

– Складно було всюди, бо, як правило, вивозили нас вночі й навколо — жодного світла. Коли виходили з оточення, — молився богу з проханням або дати можливість вийти неушкодженим, або якщо вб’ють, то щоб нічого не відчув. Так і залишився живий заради дружини й дітей, щоправда, з контузіями. 

Та про своє рішення приєднатись до Сил оборони у 2022-му, каже Василь, не шкодує.  

– В мене зараз троє дітей, як і на момент, коли мобілізувався. Але я тоді прийняв рішення воювати та стояти разом з побратимами. Тільки вже коли стало зрозуміло, що не витримую і побачив, що нашу бригаду доукомплектовують новими людьми, сказав командиру, що це мій останній вихід на позиції.  Тим паче, що на той час у мене вже сталась друга контузія поблизу Бахмуту. 

Наші хлопці й зараз потребують підтримки, приходять запити на турнікети, дрони. Щоправда, у мене можливості зараз обмежені — за станом здоров’я не можу навіть повноцінно працювати.

Свій серед своїх: про стереотипи у війську

Більшість побратимів у підрозділі Василя були із Києва, багато було й із сіл з різних регіонів. 

– У нас всі були доволі дружніми й ніхто нікого не обзивав. Сержанти та офіцери постійно питали і в мене, і в нових побратимів, як у нас справи. Я був так само одягнутий у військову форму, як і інші, ми не сідали обідати один без одного.

Найбільше дивувало його тоді на Сході, що під час переміщень підрозділу через села назустріч їм із хат виходили місцеві жителі. 

– Було дивно, як вони там залишаються, якщо навіть нам, військовим, страшно. Були люди, які постійно допомагали, наприклад з ремонтом машин. Звісно ж, ми розраховувались із ними, бо жити й працювати під постійними обстрілами це ненормально. 

Бувало й таке враження, що частина жителів дійсно сидять там і чекають того «руського миру». Але я не сильно концентрувався на цьому, для мене головним було стояти пліч-о-пліч з побратимами.

Історія Василя показова, але не поодинока, адже  з 24 лютого 2022 року на захист України, своїх міст і сіл, своїх родин стали тисячі ромів. Невелика частина історій їх боротьби з ворогом увійшли до Альманаху спротиву, який підготувала і презентувала минулого року ДЕСС.

Так, історії ромів на війні не настільки медійні, як у представників інших національних спільнот, однак бажання захистити країну, яка є для них батьківщиною, не менш щире.

🇸🇰 Tento článok si môžete prečítať v slovenčine: Volací znak Betón: príbeh rómskeho tankistu z Prezidentského pluku

Infopost.media