«У нас з Румунією більше спільного, аніж різного. Але ми надто мало знаємо одне про одного»
15 Вересня, 2024
28-річна Діана Ватаман (у заміжжі – Раскруча) родом із села Костичани Новоселицького району Чернівецької області. З дитинства вона спілкується румунською, адже саме цією мовою говорили вдома її батьки, друзі, односельчани.
Крім цього, Діана чудово володіє українською, яку опанувала ще під час навчання в школі. Згодом закінчила з відзнакою Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, а з другого курсу ще й працює журналісткою в різних чернівецьких (і не лише) медіа.
Як батьки інтегрувалися в іншомовне середовище
Тато й мама Діани – музиканти. Вони народилися і проживали в сусідніх румуномовних селах Чернівецької області – Костичани і Драниця, що знаходяться близько до кордону з Румунією.
«Мої батьки все життя спілкувалися румунською, – говорить журналістка. – Але в молодості вони їздили на навчання до Чернівців й інтегрувалися в суспільство, яке на той час говорило більше російською. У такий спосіб батьки вийшли із зони комфорту. Виявилося, що румунська мова – та, якою розмовляють вдома. А коли ти покидаєш це середовище, то мовне питання швидко стає актуальним».
Про навчання в румуномовній школі
Діана вчилася у своєму селі в румуномовній школі. Всі предмети (математика, хімія, історія) – від найменших до старших класів – викладали румунською. Українська мова була окремим предметом. Із часом запровадили профільний клас із її вивчення. Якраз до такого Діана й потрапила.
«Але це суттєво не змінювало навчання в школі, – додає журналістка, – а просто означало, що в нас більше годин викладали українську мову».
Діана пригадує: коли йшла до першого класу, то не знала української, але розуміла російську.
«На жаль, це була та мова, – говорить журналістка, – яку я чула поруч із румунською найчастіше. Зокрема, на телебаченні України, яке тоді було здебільшого російськомовним».
Як опанувала українську мову
Вивчення української Діана порівнює з тим, як відбувається з будь-якою іншою мовою: спершу лексика, далі – граматика і т.п. Починала її вчити у першому класі. А зовсім скоро журналістка вже читала книжки українською.
Розповідає: досі пам’ятає свою вчительку Дуню Василівну та щиро їй вдячна за отримані знання.
«Вона переходила з нами на румунську, – говорить Діана, – оскільки теж була родом із села Костичани. Людина, яка не знає румунської, не навчила б нас української. Вчителька терпляче пояснювала правила, з розумінням ставилася, коли ми щось не вивчили. Після 4 класу всі знали українську, вміли читати й писати».
Журналістка пригадує, що у вивченні української був й інший цікавий момент.
«Уявіть, – говорить Діана, – 6-7-річні діти говорять вдома з батьками, дідусями і бабусями тільки румунською. А тут вони мають можливість вивчити іншу мову й знати, як буде кіт, пес, шкарпетки та ін. українською. Це було щось нове, захоплююче».
Діані Ватаман українська завжди давалася легко. Вона вигравала обласні олімпіади, їздила в дитячі табори, часто бувала в Чернівцях. Фільми, знайомства, спілкування допомогли опанувати мову.
«Кажуть, – міркує Діана, – що є румуномовні люди, які погано спілкуються українською. Але є і українці, які погано знають українську. Загалом я не зустрічала етнічних румунів на Буковині, які би не розуміли, коли до них звертаються українською. Втім, проблеми іноді виникають зі старшим поколінням, яке колись вчилося російською. Вони важко інтегруються. Хоча мої батьки теж не знали української, але ж вивчили!».
Про знайомих етнічних румунів, які вивчили українську
Діана розповідає, що в її оточенні всі знають українську та спілкуються нею. Дехто гірше – через те, що залишився працювати в селі чи поїхав за кордон – в Італію, Німеччину тощо. А за відсутності практики спілкування мова забувається.
«У нашому селі всі спілкуються румунською, – говорить журналістка, – в магазинах, на вулицях. Але кілька років тому в школі зробили клас із українською мовою навчання. Тож тепер батьки можуть зробити вибір, куди віддати дитину. У такий спосіб відбувається активний процес поглиблення українізації».
Етнічні румуни Буковини до цих процесів ставляться по-різному. Діана розповідає, що були батьки, які хвилювалися через подібне «нав’язування» української мови. Але є і багато таких, хто сприймає ці зміни позитивно.
«Нікому нічого не нав’язують, – міркує журналістка, – ви просто живете в Україні і маєте вибір. Дитина в будь-якому разі вивчить українську мову, просто пізніше. А тут є можливість зробити цей шлях легшим, віддати її з першого ж класу туди навчатися. Є і класи з румунською мовою. В мене свого часу такого вибору не було, а сьогодні українську вибирають».
Діана розповідає, що в її рідному селі з’являється багато «змішаних» сімей.
«Так, – продовжує журналістка, – мій брат одружився з дівчиною з нашого району, яка не знає румунської. У них народилася дитина, мій похресник. Тож його мама говорить українською (а через це і її син), а тато – румунською. Оскільки дружині мого брата важче було вивчити румунську, ніж йому – українську, то всі перейшли на останню. І похресника віддали саме в український клас. Він, до речі, не дуже добре знає румунську».
Стереотипи щодо румуномовних людей
Діана Ватаман навчалася на спеціальності «Журналістика» у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича. Каже: серед викладачів і студентів багато хто дивувався, що вона румуномовна. Здебільшого через те, що Діана завжди добре розмовляла українською.
«Вочевидь, спрацьовував стереотип, – додає журналістка, – якщо ти етнічна румунка, то будеш говорити з певним акцентом. Можливо, є ті, хто так і робить через відсутність практики. До речі, в мене було 5-7 румуномовних одногрупників. Між собою ми здебільшого спілкувалися українською. Це відбувалося підсвідомо».
Розповідає Діана й про те, що сьогодні 95% румуномовної молоді з її оточення веде свої соцмережі українською. Раніше вони робили це російською мовою.
«Є розуміння того, – додає журналістка, – що вони – українці. Розмовляти румунською в своєму середовищі їм ніхто не заважає. Але коли вони говорять на ширшу авдиторію, то звертаються українською. Це, як на мене, дуже природно. Не знаю, як це працює, але ми з моїми румуномовними друзями переписуємося саме українською».
Втім, у Діани були знайомі серед етнічних румунів, які приховували свою ідентичність.
«Можливо, – говорить журналістка, – це пов’язано зі стереотипом, що таких людей висміюють, обзивають молдованами, від них очікують незнання української мови. Хоча в мене зараз дуже багато знайомих етнічних румунів у Чернівцях працюють журналістами, вчителями, чиновниками в різних державних установах».
Діана зізнається: на щастя, щодо себе не відчувала такого упередженого ставлення.
«Румуномовних людей серед ваших друзів у Чернівцях, – зауважує журналістка, – може бути так багато, що ви навіть не підозрюватимете. Людина, з якою зараз розмовляєте – нотаріус, працівник банку, волонтер, – настільки добре знає українську, що ви й не знатимете про її румуномовність».
Таке володіння кількома мовами, на думку Діани, – однозначна перевага. Розповідає, що завдяки володінню румунською вже неодноразово знаходила підробіток – перекладати й писати тексти.
«Ми знаходимось у прикордонній зоні, – міркує журналістка. – Чому модно знати тільки англійську чи німецьку? Бо румунська не така престижна? Чи через те, що Румунія територіально ближча до нас і здається чимось більш досяжним?».
Діана запевняє: з людьми, які починають розповідати, що територія Буковини була в складі Румунії і мають тугу за тими часами, їй не по дорозі. Здебільшого це представники старшого покоління. Каже: молодь зараз більш свідома і розуміє, що живе в Україні.
«Серед моїх знайомих етнічних румунів, – говорить журналістка, – є люди, що зараз воюють, і ті, хто загинув на війні. Поїдьте в буковинські румуномовні села на цвинтарі, й ви побачите українські прапори. Молодь більш прогресивна. Вони розуміють, що я – українець, але в мене є румунське коріння. І класно мати цей вибір».
Чому відчуває себе українкою, але ніколи не відмовиться від румунського коріння
Діана розповідає, що для етнічних румунів, які проживають в Україні, українська мова не може бути чужою. Вони її постійно чують. Тому журналістці не подобається, коли людей ділять за мовою на українців і румунів.
«Я українка, – говорить Діана, – і свого сина виховую передусім українською. Дуже хочу, щоб він знав румунську і пам’ятав свої корені. Але при цьому я розумію, що він піде в Чернівцях у садочок, школу і так далі. Очевидно, що ми його вчимо в першу чергу української, щоб дитині було легше тут інтегруватися».
Водночас не всі родичі Діани поділяють таку позицію.
«А чого ви не говорите з ним румунською?, – запитують мене. – Ти ж якось вивчила українську».
Але журналістка наголошує: тут треба розуміти принципову різницю.
«До 17-ти років, – додає Діана, – я росла у виключно румуномовному оточенні. Оскільки українська була предметом у школі, то я могла вивчити її в тому темпі, в якому було комфортно. В сина цього вибору немає: він виходить з квартири на вулицю і всі навколо говорять українською (здебільшого)».
Діана переконана: в Чернівцях немає приводів для конфліктів між представниками різних спільнот. Вона б дуже хотіла, щоб нікого не утискали за мову, якою вони спілкуються.
«Якщо людина румуномовна, – додає журналістка, – працює в банку, викладає в університеті чи ще десь – вона для цього вчила українську. Я б не хотіла мови ворожнечі між нами. Хоча сьогодні її і розпалює російська пропаганда».
Себе Діана позиціонує українкою.
«Я люблю румунську культуру, – зізнається журналістка, – наші пісні, літературу. Це унікальна річ. Але так само люблю й українську культуру. Водночас я пам’ятаю своє коріння і ніколи не буду його забувати».
Мова має для Діани Ватаман важливе значення. Вона та її батьки знають румунську, українську й російську.
«Зараз я принципово не говорю російською, – підсумовує журналістка, – і не буду на неї переходити. Мої рідні мови – румунська й українська. Однаково рідні. Вдома з чоловіком я говорю румунською, з сином – тільки українською. Жодної ворожнечі між цими двома мовами в нашій історії немає».
Лілія Шутяк для Infopost.media
Фото Алли Бордіянчук
* Матеріал підготовлено в рамках проєкту Re:Open Ukraine, що реалізується за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».
