Від розміновувачів до артилерії: словаки та чехи збирають кошти на артилерійські снаряди для України
17 Квітня, 2024
Із початком повномасштабного російського вторгнення син представника єврейської громади Чернівців Михайла Крайса пішов добровольцем у ЗСУ, а Садгірська синагога, відновленням якої займався Михайло, стала прихистком для сотень українців, що були змушені залишити свої домівки.
Розпитали про те, чому знайомі неоднозначно сприйняли рішення його сина стати військовим, як чернівецька синагога з майже двохсотлітньою історією допомагає ВПО, а також про буковинську толерантність та формування української нації.
«У мене єврейське походження і юдейське віросповідання, але я – українець»
Михайло Крайс одружений з українкою Мар’яною. Пара у щасливому шлюбі вже 30 років і виховує трьох синів. Чоловік зізнається: питання національної приналежності при виборі майбутньої дружини не було першочерговим, адже різниці між українцями та євреями він майже не відчуває.
«В нас ті ж самі ідеали, – додає Михайло, – поняття щодо добра і зла. Також є усвідомлення того, що місце, де ми живемо – це не просто якась географічна територія. А те, що етнічно належимо до різних груп людей – вторинне».
Cвого часу Михайла запросили на радіопередачу, що була присвячена буковинській толерантності. Тут він сказав, що насправді такого поняття нема і не було ніколи.
«Просто ми так довго живемо в цьому краї поруч одне з одним, – зазначає чоловік, – у нас однакові звички, кулінарні уподобання. Незалежно від національності, на Буковині люди люблять фаршировану рибу, бануш, мамалигу. Ми є одним народом і я вважаю, що це і є нація».
Михайло розповідає, що йому болить однаково, коли бачить наших поранених або померлих військових – навіть не виникає думки: а він справжній українець чи ні?
«Саме цим ми відрізняємось від росіян, – додає він. – І мені незрозуміло, чому бурят іде за них вмирати. Та ж він без охорони в темну пору доби ніколи не вийде на вулицю в спальному районі Москви, бо там поб’ють!».
На думку Михайла, з початком війни в багатьох українців склався імунітет до страху.
«Не тому, що не страшно, – говорить він, – а тому, що ми якось вміємо опановувати це. Бо коли переходиш межу, то розумієш, що це тепер назавжди. Після нашої перемоги ми будемо нацією, яка пережила велику війну».
Частиною цієї спільноти себе відчуває і Михайло:
«У мене єврейське походження і юдейське віросповідання, але я – українець».
І в цьому, на його думку, немає нічого дивного, адже наша країна досить строката і в багатьох людей, що вважають себе українцями з діда-прадіда, можна знайти різноманітне коріння.
«Це заслуга всього українського народу, – зазначає Михайло, – що ми зуміли збудувати таку націю, коли представники національних меншин вважають себе її частиною. Так, ще не всі. Але як пожартував історик Ярослав Грицак, «нація вважається такою, що відбулась, коли перший єврей себе починає вважати її представником».
«Тату, мене взяли в ЗСУ! Як сказати про це мамі?»
У подружжя Михайла і Мар’яни троє синів. Середній, Ігор, у перші дні війни пішов добровольцем у ЗСУ. З народження хлопець має унікальний характер – завжди наполегливо відстоює свою правоту.
«Це була не просто упертість заради упертості, – додає Михайло, – а тому, що він має власний погляд на певні речі й загострене відчуття справедливості. Воно стосується абсолютно всього: починаючи від яблука, яке в дитинстві треба було розділити на три частини, і продовжуючи дорослим віком та його оцінкою сучасних суспільно-політичних процесів».
У 2014-му році 17-річний Ігор брав активну участь у чернівецькому Майдані. Михайло пригадує, як йому передзвонили знайомі й кажуть щось робити з малим, бо він «ще зовсім пацан, а на рожон лізе». Коли чоловік приїхав за Ігорем, то зустрів хлопця зі щитом ОМОнівця.
«Я його питаю, – пригадує Михайло, – дитино, де ти це взяв? А він: «Ми віджали».
Коли почалася повномасштабна війна, Ігор відразу захотів піти в ЗСУ. Щоправда, через проблеми зі здоров’ям його могли не взяти. В дитинстві у хлопця діагностували астму, а у 18-річному віці через тромбоз видалили практично всі поверхневі вени на ногах.
«І ось у перші дні березня він прибігає щасливий додому і радісно вигукує: «Тату, мене взяли в ЗСУ! Як сказати про це мамі?», – пригадує Михайло.
Для Михайла це не стало несподіванкою, адже Ігор – талановитий прикладний інженер, що може працювати на якому завгодно у світі металообробному верстаті, починаючи від універсальних і завершуючи обробними комплексами. Хлопець добре справляється зі зварювальними роботами й чудово володіє технічною англійською.
Близькі та знайомі сім’ї Крайсів по-різному відреагували на це рішення.
«Найбільше мене дратують люди, – говорить Михайло, – які питають: «навіщо Ігорю це було потрібно?», «ти що свого сина не міг відмазати?», «у вас троє, тобі не шкода» і т.п.
За вісім місяців служби в ЗСУ Ігор дзвонить дуже рідко, деколи напише лише слово, й батьки вже спокійні.
«Він має велике навантаження, – додає Михайло, – На фронті не до того».
Зазвичай Ігор телефонує батькові, щоб порадитись із інженерних питань. Михайло розуміє, що для сина це теж певна розрада. Час від часу хлопець говорить, що потрібно переробити вдома, та пропонує надіслати батькам гроші на ремонт.
«Це не просто порожні балачки, – додає Михайло. – Найбільше, чого бракує там нашим хлопцям і дівчатам – домашнього затишку. Вони хоча б подумки уявляють собі, як повернуться і перероблять все вдома».
«Наша синагога має рятувати людей. Відкриваємо двері й приймаємо всіх»
Михайло Крайс є керівником проєкту відновлення Садгірської синагоги – резиденції «Чудодійного рабина», що похований у Садгорі. Тепер це місце паломництва для десятків тисяч людей, що протягом року відвідують його могилу. Чернівецька синагога має вже майже 200-літню історію. Під час Першої світової війни там був облаштований госпіталь, що допомогло зберегти будівлю тоді, коли інші були знищені артилерією.
Михайло пригадує, як у перший день війни йому зателефонував теперішній садгірський ребе, прямий нащадок Ізраеля Фрідмана Мордехай Шолом Йосеф Фрідман і поцікавився, як справи та чи можуть росіяни захопити синагогу.
«Перше, про що я подумав, – говорить Михайло, – коли дізнався про повномасштабну війну, скільки зусиль і грошей вкладено в синагогу, а тут достатньо одного снаряду, щоб все знищити. І якщо росіяни сюди таки дійдуть, то я буду боронити нашу синагогу всім, чим зможу».
Тоді ж ребе попередив, щоб я чекав багато вимушених переселенців.
«Наша синагога має рятувати людей, – пригадує Михайло слова ребе, – так, як це вже було. Відкриваємо двері й приймаємо всіх. Війна. Всі – євреї».
І справді, про релігійні переконання в синагозі ніхто не питає. Хоча з початку нового етапу війни тут і було чимало євреїв, зокрема з Харкова та Кривого Рогу. Перший автобус із переселенцями був саме з останнього міста. Тут перебувало чимало літніх людей, половина з яких – прикуті до ліжка. Михайло разом із іншим сином, Олексієм, готували їжу для переселенців, а це на той час – близько 100 осіб.
«Найбільша кількість людей, які одночасно ночували в синагозі – 121, – ділиться Михайло. – Щоб їх розмістити, ми використали все, що можливо, – матраци, поролони. Люди спали просто на підлозі. Потім жило десь 60 осіб. А з кінця літа їхня кількість зменшилась до 20-30. Зараз люди знову продовжують приїжджати із Запоріжжя, Херсону та інших багатостраждальних територій».
Допомогу, яку отримують в синагозі вимушені переселенці, забезпечують в основному благодійні міжнародні єврейські організації. Долучаються до справи й чимало чернівчан.
«Коли ми відбудовували синагогу, – зазначає Михайло, – то горішні поверхи відвели під місця для паломників. Це аскетичні ліжка, де можемо розмістити 60 людей в більш-менш комфортних умовах. Є всі зручності, тепла вода. Ми також годуємо переселенців обідами і вечерями. Але якщо хтось хоче поснідати, то голодним не залишиться».
Люди, які вже довгий час перебувають у синагозі, – ті, у кого нема іншого виходу. З часом вони приживаються, влаштовуються на роботу.
«Одна з жінок із двома дітьми, які мешкали тут, – додає Михайло, – виїхала до Ізраїлю. Нещодавно вона розповідала, що тільки тепер діти починають звикати, бо до того вони плакали і просилилися додому, в синагогу, адже забули, що раніше жили в Харкові. Для них дім – це синагога».
Незважаючи на те, що серед нових мешканців синагоги обмаль євреїв, але це ж все таки синагога, тому Михайло намагається тим чи іншим чином дотримуватися необхідних звичаїв.
«Зазвичай, якщо свята, – додає чоловік, – то я стараюсь розказати людям про їхню історію і традиції. Також проводжу шабат. Він починається з п’ятничного вечора. Я приходжу до синагоги, роблю кідуш (важлива молитва, в якій дякують Всевишньому за те, що він відокремив сьомий день від шести буднів – авт.). Перед цією молитвою єврейські жінки запалюють свічки».
Ця традиція дуже сподобалась усім жінкам-вимушеним переселенкам. Вони вишиковуються в чергу і запалюють свічки. Потім Михайло розповідає щось присутнім. Зазвичай ділиться історіями про ситуацію на фронті та загалом країні. Відчуває: це спілкування дуже потрібне людям, які тут перебувають.
Незважаючи на те, що чимало хто з вимушених переселенців безпосередньо зіткнулися з «рускім міром», вони часто вірять стереотипам від російської пропаганди, які Михайло також намагається розвінчувати. А свої виступи перед присутніми він щоразу закінчує на позитивній ноті.
«Ми оптимістично дивимось у майбутнє, – підсумовує Михайло, – перемога буде за нами, тож піднімаємо келихи і я кажу: «а тепер – лехайм і слава Україні». Й уся синагога відповідає: «Героям слава»!».
Лілія Шутяк,
Чернівці
спеціально для Infopost.Media
* Цей матеріал підготовлений у рамках ініціативи Re:Open Ukraine, яка реалізується Інститутом Центральноєвропейської Стратегії
Re:Open Ukraine – це проєкт Інституту Центральноєвропейської Стратегії, метою якого є перевідкрити та пояснити нову Україну як для неї самої, так і для її безпосередніх західних сусідів. Проєкт має 3 фокусні регіони України, а саме Закарпаття, Буковина та Одещина, та 5 фокусних країн ЄС і НАТО, а саме Польщу, Румунію, Угорщину, Словаччину та Чехію.
Що таке Infopost.Media?
Це суспільно-політичне видання, яке розповідає українській аудиторії про національні меншини, а їм – про сучасну Україну. Ціль Infopost.Media – посилити національний діалог та згуртованість, протидіяти дезінформації та маніпуляціям, а також повернути Україну в її рідний дім – вільну спільну мультикультурну Європу.
