Оксана Левкова про переїзд у Бессарабію, локальну кухню і працю на Україну
28 Вересня, 2024
У рамках п’ятої едиції Міжнародного етнографічного кінофестивалю ОКО, що проходив у місті Болград з 8 по 15 вересня, відбулася дискусія «Культурна спадщина національних меншин — цінний ресурс культурної дипломатії». Партнером і спонсором дискусії стала Мережа захисту національних інтересів «ANTS».
Місце проведення дискусії було обрано дуже вдало, і я не про сучасне просторе світле приміщення новенького РАЦСу, що теж, звісно, символічно, а про південь Одещини, який є етнічно строкатим регіоном, і містечко Болград, де за останнім переписом 2001 року, проживає 46% болгар, 23% українців, 23% росіян, 4% гагаузів і 2% молдован. І де не виникає жодних міжнаціональних конфліктів, бо люди навчилися не тільки знаходити порозуміння, а й отримувати користь від такого полікультурного середовища.
Українська мова тут є рідною тільки для 14%, болгарська – для 33%, а російська майже для 50%. Та й мовою міжнаціонального спілкування, на жаль, є не державна, що було б логічно, а досі залишається саме російська, так сталось історично. Зросійщеність краю відбулася відразу після румунізації, і за зручністю прижилася в краї. І це те, що одразу впадає у вічі: окрім організаторів, навколо більшість розмовляла саме російською, інколи чули болгарську. Українізація не охопила старше населення міста, адже навіть деякі учасники дискусії, які за законом мали б державною розмовляти вільно, ледве-ледве добирали слова, що свідчить тільки про те, що нею розмовляють тільки за крайньої потреби.
Проте, основні меседжі дискусії все ж таки були значно оптимістичніші й обнадійливі щодо майбутнього.
Так, модераторка дискусії і засновниця кінофестивалю Тетяна Станєва розпочала свою промову з того, що поділилася своїм досвідом культурної дипломатії, адже з початком повномасштабного вторгнення у Болгарії активно поширювалася російські меседжі про те, що бессарабські українські болгари підтримують Путіна і чекають на його війська, що не йдуть воювати за українські землі, і що українцям не варто давати зброю. Розповідали, що Україна утискає українських болгар, не дає їм вивчати болгарську мову. І люди все це сприймали за правду. Українські болгари, яких запрошували на ефіри, були єдиними, хто міг це заперечити й розказати як було насправді
«Усюди на ефірах в Болгарії я казала, що українські болгари назавжди з двома коріннями в серці, але з одним домом. І цей дім – це Україна. Ми тягнемо сили з цих двох земель і ввібрали в себе дві культури, дві ідентичності, дві ментальності. І сьогоднішня дискусія вона про оцей міжкультурний діалог, про те як ми можемо допомогти одне одному в збереженні культурної спадщини і в тому, щоб використовувати це як інструмент культурної дипломатії».
Учасників дискусії привітав спочатку голова районної державної військової адміністрації Михайло Шарафаненко, який сказав, що «війна змусила об’єднатися всіх в один кулак, стати одним народом, який водночас має багато традицій і різних культур. Який захищає свою незалежність і суверенітет. І сьогодні, як ніколи, ми розуміємо що лише разом ми зможемо перемогти ворога і передати традиції нашим нащадкам. Бо зараз боляче дивитися, як наші діти їдуть за кордон і там навчаються, створюють сім’ї і, на жаль, поки не збираються повертатися. Тож хотілось би, щоб в нас якнайшвидше настав мир, щоб діти повернулися у наш найбільш мультикультурний район країни».
До речі, у регіоні є школи, випускники яких вступають у виші Болгарії, Румунії, де здобувають освіту безкоштовно. В українські виші доїжджають одиниці.
Далі учасників дискусії вітав мер Болграда Сергій Димитрієв, який зазначив, що раніше місто було справжньою духовною столицею українських болгар, а сьогодні ще й прихистило тих, хто втікав від війни. І що, звісно, основні ресурси варто направляти на потреби війська, але в ситуації міста, де проживає стільки представників різних культур, варто не забувати й підтримувати і потреби культури. Тому міська влада рада вітати фестиваль у своєму місті.
Юрію Дімчогло – представник гагаузької культури, почесний президент кінофестивалю «ОКО», зазначив, що саме з початком повномасштабного вторгнення в мешканців полікультурної Бессарабії відбулося усвідомлення себе як українців, і України як своєї Батьківщини. Звісно, для декого все було зрозуміло ще з 2014 року, після того, що сталося з Луганщиною і Донеччиною. Тоді ж на краще змінилася і національна політика щодо нацменшин, почалися інвестиції в регіон. Потужним поштовхом для розвитку краю, на думку пана Юрія, стала траса Одеса-Рені. Були створені одразу кілька культурних центрів: болгарський, гагаузькій, молдовський. Відбулися перші успіхи і в інформаційній війні: російське телебачення поступово почало зникати з екранів бессарабців. Адже раніше навіть на заправках транслювали російські канали. З цими змінами відбулися й інші суттєві зрушення.
«Правильна політика дала свої результати, і сьогодні наші чоловіки захищають країну. Від нас цього не очікували, на турецьких телеканалах нам давали максимум тиждень, а потім ми мали б здатися, але я пояснював на численних турецьких телеефірах, що такого ніколи не буде! Сьогодні в лавах ЗСУ багато гагаузів, молдован і вони захищають свою землю. І це не тільки рядові солдати, а й командири бригад і батальйонів. Є серед них і Герої України. Уся країна знає героя з гагаузького села Болградщини полковника Миколу Паласа. У його батьків п’ятеро синів, чотири з яких воюють. Тому сьогодні вже ніхто не зможе сказати, що гагаузи чи болгари сепаратисти.
Ці телеефіри давали свої результати, бо турки про нас потрохи змінювали думку. А наші болгари сприяли тому, що Болгарія, як з’ясувалося, чи не перша передала нам зброю.
Коли українська держава зрозуміла, що національні спільноти: гагаузи, молдовани, румуни, угорці – це її союзники, а ворог у нас один, ми всі в один момент стали перш за все українцями, і спілкуватися намагаємося або державною, або рідною болгарською чи гагаузькою. І після Перемоги ми всі будемо українцями, попри своє етнічне походження. Але вивчати маємо дві мови: державну і рідну. Таку модель майбутнього маємо плекати».
Ярослава Різникова – заступниця директора департаменту культури, національностей, релігій та охорони об’єктів культурної спадщини Одеської обласної військової адміністрації відреагувала на слова Юрія Дімчогло про те, що саме після повномасштабного вторгнення всі представники нацспільнот стали українцями.
«Я ще в 1996 році прийшла головним спеціалістом у відділ національностей і була знайома із багатьма лідерами нацспільнот, які уже відійшли в засвіти. І повірте, що з моменту незалежності України більшість старшого покоління, які сформувалися і народилися в Радянському Союзі, чудово розуміли, що таке незалежна Україна і її цінність задовго до 2014-го року. Вони мені розповідали про те, як їх сім’ї були депортовані, про те, наскільки боялися представники національних меншин проявляти оцю свою іншокультурність в радянській спільноті. Греки, наприклад, розповідали, як їхні батьки були депортовані, поверталися і змінювали свої прізвища, євреї змінювали прізвища, німці розповідали про депортацію і жахи, які вони пережили. І вони говорили про те, що саме Україна їм дала можливість говорити про свою національну ідентичність».
Також пані Ярослава нагадала, що в Українській Народній Республіці одним із перших документів був документ саме про національні меншини в незалежній українській республіці. І хоч це відбувалося понад 100 років тому, ця тенденція продовжується до цього часу. Погодилася з твердженням, що 2014 рік спонукав багатьох людей відформатувати своє ставлення до держави. І держава також формувала своє ставлення до національних спільнот, що можна простежити на прикладі кримських татар, які боролися за свою ідентичність, але до 2014 року їм це не завжди вдавалося зробити. І тільки в 2014 році держава чітко визнала кримських татар на державному рівні постановою Кабінету Міністрів корінним народом, визнавши і їхні керівні органи Меджліс і Курултай.
Також пані Ярослава визнала, що краще фінансування і більш ретельна робота в соціально-економічному плані у місцях компактного проживання національних спільнот позитивно позначилися. І для Одещини це було дуже важливо, тому що вона одна із самих поліетнічних областей України, разом із Закарпатською і Чернівецькою областями.
Також посадовиця наголосила:
«Для всього демократичного світу і для демократичної Європи, зокрема, критично важливо як забезпечуються права національних спільнот. Із семи умов вступу до Європейського Союзу одним із пунктів є дотримання прав національних спільнот. І Україна прислухалася і внесла додаткові зміни до свого законодавства. І буквально за останні два роки відбулася низка виходу у світ законів про національні спільноти».
Також пані Ярослава поділилася тим, як у регіоні відбувався спочатку процес декомунізації, а тепер уже і деколонізації. Вона наголосила на надзвичайно потужній пропаганді, яка діяла в Радянському Союзі та була спрямована на стирання українського, і взагалі національних поліетнічних моментів з пам’яті людей, із культури та з історії взагалі. За її словами, тільки зараз ми повертаємо цю пам’ять. Друге, на чому вона зауважила, за понад 30 років значна частина нашого населення, на жаль, так і не спромоглася зацікавитися культурою. І це вже навіть не про культуру національних спільнот, а про культуру України в цілому. Адже традиції, звичаї та ідентичність – це той базовий матеріал, який формує кожну країну. Бо кожна країна вибудовує своє майбутнє і рухається вперед за тим маяком, який закладений в її минулому.
Як приклад дієвої культурної дипломатії учасники згадали приклад з листом, який написали українські болгари до влади Болгарії у жовтні 2022 року. Під ним було понад 800 підписів і в ньому розвінчувалися міфи щодо проросійських настроїв українських болгар. У листі болгари прохали про надання зброї Україні для захисту своїх земель. Вперше такий лист був написаний під час Другої світової війни. Як ми знаємо, лист став резонансним і дав свої результати.
Також своїм успішним досвідом культурної дипломатії поділився і В’ячеслав Вінчура – фольклорист, учасник експедицій проєкту «Музична спадщина Буджака». Він розповів історію «маленької Немаленької людини» – Артема Целікова, який хотів похвалитися чимось зі своєї малої батьківщини, але окрім бринзи й вина нічого не мав у козирях. Тому почав думати, як би представити рідний Буджак так, щоб у нього закохати й інших. В’ячеслав ділиться тим, що як мешканець Запоріжжя, мав щодо Одещини сталі упередження про те, що тут точно нема нічого українського, а всі мешканці мають проросійські погляди. Поділився враженнями від зустрічі з найстарішими представницями регіону – свідками історичних подій, які розказували цікаві історії свого життя, і це було не зовсім те ж саме, що школярі вивчають за підручниками.
Вразило на Бессарабії В’ячеслава і те, на якому високому рівні збереглися, фактично законсервувалися в кожній з національних спільноті свої звичаї традиції. І попри те, що інших культур поруч було багато, взаємозапилення культур так і не відбулося.
«Ми маємо вчитися у всіх спільнот, які проживають на Бессарабії, як комунікувати один з одним протягом більше як 200 років, не втрачаючи себе й жити при цьому в злагоді і мирі. Це найкращий приклад на сьогоднішній день для України!»
Далі практичним досвідом ділився Петро Добрєв – молодий громадський і культурний діяч, секретар Суворовської селищної ради Ізмаїльського району Одеської області, який зі своєю чарівною дружиною Дариною, яка є чи не найпопулярнішою блогеркою серед українських болгар, повернувся в рідне село з Одеси й популяризує разом із дружиною все, що пов’язано з болгарською культурою.
Так у селі Острівне в дитячому садочку, школі та у бібліотеці були створені етнокімнати, де можна познайомитися і торкнутися старожитностей, що використовувалися попередніми поколіннями. У школі діє також музей односельцю, патріарху болгарської бессарабської поезії і літератури Петру Бурлаку-Волканову. До речі, з будь-якої точки світу можна відвідати цей музей, використовуючи Google Maps. Працює в школі і бібліотека, де зібрано понад півтори тисячі книг болгарською мовою. І це важливо зберігати і знайомити з цим дітей.
«Національні спільноти болгар, гагаузів, молдован, албанців збереглися тому, що були законсервовані у місцях компактного проживання. Жили в селах, зрідка виїжджали. Саме це нас і зберегло. Але тепер перед нами існує виклик, бо ХХІ століття неможливе без активного процесу урбанізації, що торкнувся і півдня Одещини. І тут питання чи збережемось ми в цих умовах. Нашому поколінню доведеться відповідати на нього. Гірше буде, якщо хтось вирішить його замість нас».
Також учасники неодноразово порушували питання вивчення рідних мов і активного вживання державної. Пан Петро зазначив, що як би це не було прикро, але досі йде процес русифікації дітей, навіть якщо обоє батьків є болгарами, з дітьми часто спілкуються російською. Це, на думку громадського активіста, може призвести до того, що ці діти будуть загублені і для болгарської національної спільноти, і для України в цілому.
Ольга Кулаксиз – керівниця Одеського обласного центру гагаузької культури також визнала факт активної русифікації. Проте її цікавить і збереження гагаузької мови. У школах діти недостатньо активно її вивчають, адже 1 година на тиждень не дає можливості вивчити мову. Підручники, за якими навчаються діти, до речі, укладали самі представники громади. Пані Ольга вважає, що гагаузька мова знаходиться під загрозою і пропонує додати її до переліку мов, які зникають на території України.
Загалом учасники окреслили коло нагальних для вирішення питань і ще раз змогли переконатися, що національні меншини України – це не загроза, а цінність країни, що має величезний потенціал задля налагодження культурної дипломатії. Вкотре наголосили, що наша сила в єдності та збереженні й повазі особливостей кожної культури.
Символічно, що дискусія закінчилася народним танцем хоро, коли в колі, тримаючись за руки, синхронно рухалися представники мінімум 6 національностей, підсилюючи свій голос рухами.
Світлана Бондар для Infopost.media
* Текст є авторською колонкою, відтак у ньому представлені, перш за все, думки автора матеріалу, які можуть не збігатися з позицією редакції InfoPost. Ми публікуємо авторські колонки насамперед заради дискусії на важливі теми, бо віримо в силу публічного діалогу. Якщо ви маєте бажання написати для нас авторську колонку, напишіть нам на editor.infopost@gmail.com
** Матеріал підготовлено в рамках проєкту Re:Open Ukraine, що реалізується за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».
