Коли музи не мовчать: культура і війна в Одесі

Більшість розповсюджених тверджень швидше за все невірні. «Коли говорять гармати – музи мовчать», – одне з них. Так, у суворому гуркоті гармат начебто немає місця всяким тонким матеріям. Проте війна вочевидь впливає на культуру – не менш, ніж на інші сфери нашого життя. Було б дивним, якби такого впливу не було. Отже, про ту роль, яку культура починає грати в просторі країни, що воює, – і в просторі воюючого міста (у сучасній війні не воюючих міст немає). І як не парадоксально, роль культури не зменшується, а зростає.

Спочатку про літературу. 

Серед текстів, безпосередньо породжених війною є багато потужних, у тому числі й насамперед – поетичних та документальних. Як не дивно, ці два напрямки ближчі один до одного, ніж здається: і те, й те можна умовно назвати літературою швидкого реагування, бо проза розгортається до тектонічних потрясінь набагато повільніше. До речі, серед численних віршів, породжених війною та про війну, якщо судити з реакції читача (а соцмережі це наявно демонструють), найсильніший відгук викликає пряме, знов-таки, майже документальне, висловлювання, в якому часто голоси даються кільком персонажам. Назву тут і потужний текст Катерини Михаліціної «Один каже…», і вірші весни 2022 року Дмитра Лазуткіна, і останню назавжди книжку загиблого на фронті Максима Кривцова, і багато інших. 

Взагалі, література війни – особлива, окрема та розпечена тема, тут буде ще багато своїх дослідників. Я лише зазначу, що більшість поетів, чиї вірші викликають найбільший читацький відгук – воюють чи волонтерять, тобто мають безпосередній воєнний досвід.  Щодо документалістики – це теж засіб швидкого реагування. Це, до речі, стосується й кінематографа – документалістика, завдяки оперативності, дозволяє досягти потужного відгуку мінімумом художніх засобів; практично всі українські фільми про війну, які здобули премії на міжнародних фестивалях – документальні.

Здавалося б, яке відношення до війни має відкриття нових книгарень та літературних майданчиків? І взагалі – чи це доречно під час війни? Виявляється, так.

Література (поезія, документалістика, військові щоденники, історичні дослідження) стала тим фактором, який об’єднує суспільство. Не в останню чергу ще й тому, що вона легко розповсюджується і не потребує якихось спеціальних інструментів для трансляції: книги, соцмережі та публічні читання — це досить просто. Звідси – раптом зросла роль бібліотек, які стали своєрідними клубами, зокрема дискусійними, просвітницькими, освітніми. Звідси ж – помітне пожвавлення діяльності всіляких пов’язаних із літературою інституцій; від Харківського Літературного Музею з його яскравими та несподіваними проектами (Skovorodance, настілка за мотивами «Санаторної Зони» Миколи Хвильового) до волонтерської та просвітницької діяльності Пен-центру. 

До речі, якщо звернутися до Одеси: Одеський літературний музей до активної фази війни був достатньо інерційною структурою, але зараз на організовані в його стінах літературні читання та музичні вечори ходять активно – при чому мотивують це можливостю почути «живу» поезію та «живу» музику. Чому саме це виявилося дуже важливим, трохи нижче.

Війна прискорює метаболізм суспільства: те, на що у мирний час пішли б десятиліття, еволюціонує у набагато коротші терміни. Культура не є винятком.

У тому числі війна змінює й засоби висловлювання, часто просто через необхідність. Тут мені теж легше говорити про Одесу, де я перебуваю весь цей час. Так, Український театр ім. Василька в Одесі, який якби не першим в Україні відновив роботу, відкрився новим форматом «Театр в укритті»: постановою п’єси Наталки Ворожбит «Саша, винеси сміття!». Більш насущної розмови з глядачем, ніж ця п’єса, напевно, і уявити в цих умовах було неможливо, а дивний, незвичний, «підвальний» – дуже інтимний через обмежений простір – формат лише підкреслив те, чим «нове» мистецтво відрізняється від мистецтва мирного часу. І це в першу чергу безпосередній контакт з глядачами.

 Навіть коли вистави повернулися на сцену, виявилось, що найбільший резонанс викликають постановки певних форматів. Якщо говорити про той же  Український театр, це дуже успішний формат «Глядач на сцені», де дія відбувається на обмеженій локації, з мінімумом мистецьких засобів та мінімумом персонажів. Одеський ТЮГ починаючи з 7 травня 2022 року грав у форматі «Театр у бомбосховищі», тобто буквально приводив акторів до бомбосховища, де при мінімумі засобів розігрував спектаклі для дітей під час повітряної тривоги, при чому – це важливо – після вистави діти прагнули підійти до акторів, «трошки пообійматися», «поторкати роги у кози», поспівати разом «Червону калину», тощо. 

Користуються попитом також інтерактивні спектаклі кількох «малих театрів» (наприклад одеський Джаз-клуб «Перон»), які ще активніше залучають глядачів до дійства, а то й взагалі розподіляють між ними ролі. Такі акції можна уявити собі як свого роду арт-терапію, проживання травматичної ситуації з наступним неодмінним катарсисом, виходом із неї в розімкнений простір. Додам, що одеський ТЮГ в перші місяці навали працював в відеоформаті, тобто, взагалі без глядачів, знаходячи нові засоби в нових умовах.

До речі, я вже писала вище про підвищену роль документалістики. Театр не є винятком, бо ми зараз маємо багато вистав, зроблених на базі документальних матеріалів – інтерв’ю та біографій осіб з окупованих територій, військових, тощо… Таке проживання, художнє втілення реальних травматичних, трагічних людських історій теж можна розглядати не тільки як художнє свідчення про злочини агресора, а теж як своєрідну арт-терапію – до речі, таких постановок багато саме у тому театрі, який потерпів від російської окупації – тобто, у херсонському театрі ім. М. Куліша. 

Спектаклі «Кицька на спогад про темінь» (монолог жінки, яка розповідає про життя на окупованій території) та «Лишатися (не) можна» (озвучені спогади акторів театру, які виїхали з Херсону під час окупації)  пройшли відповідно у одеському ТЮГу (у серпні) та Театрі ім. Василька (у грудні) у 2022-му. Наразі в Одеському ТЮГу режисер Херсонського театру Євгеній Резніченко поставив п’єсу Оксани Гриценко «Молочайник» про долю чотирьох жінок в окупованому селі на Херсонщині – знову ж таки почасти на документальній основі. Що показово, всі три вистави обходяться мінімалістичними засобами та скрізь лідирують жіночі персонажі; що, знову ж таки, в умовах активної фази війни – зрозуміло. 

Це, звичайно, не весь спектр театрального життя Одеси, а тим більше України – але це те нове, що дозволяє театрам стати важливими інституціями саме в умовах війни. Тут, звісно, можна зауважити, що всі ці вистави знаходять відгук як у одеситів, так і у вимушених переселенців, тобто у людей, що перебувають у відносному тилу, хоч і не позбавлені травматичного досвіду.

А які вистави популярні серед військових?

Завідувачка літературно-драматичною частиною театру ім. В. Василька пані Світлана Бондар зазначає у нещодавньому інтерв’ю, що у військових великим попитом користуються комедії – тобто суто релаксаційні постановки. 

І, нарешті, музеї. У ситуації, коли вони не виконують своєї прямої функції – тобто не виставляють на огляд музейні колекції, на перший план виходять функції, що раніше були побічними, необов’язковими. Музеї перетворилися на галереї та виставкові зали, вони кооперуються один з одним (наприклад, в Одеському музеї Західного та східного мистецтва проходять виставки сучасного мистецтва в колаборації з однойменним музеєм); вони показують авангардні опери та кінофільми, влаштовують круглі столи та літературні читання як, скажімо, Одеський Художній музей. Тобто художні музеї, як і бібліотеки, стають зосередженням місцевого культурного життя. 

Щодо актуальних виставок, то вони головним чином  так чи інакше пов’язані з темою війни (в Одеському художньому музеї, наприклад, триває виставковий проект «Мови війни»). Іноді сам матеріал війни, уламки снарядів та іншої смертоносної техніки перетворюється на художні об’єкти, як, наприклад,  у Михайла Реви. Іноді війна лише ввижається, як на вже канонічній серії робіт Матвія Вайсберга «Караван», присвяченій «Зерновому каравану» 2023 року  – одне тільки порожнє море з гаданими кораблями на горизонті; месидж вчитується глядачем, чий досвід співпадає з досвідом художника. 

Нефігуративний живопис останніх двох років теж асоціативно пов’язаний із війною, і цей символічний ряд дає себе прочитати, наприклад, у таких одеських художників, як Ігор Божко та Валерій Юхімов. І нарешті, треба згадати цілком зрозумілий розквіт актуального політичного плакату (іноді у формі великих фігуративних полотен, як у Сергія Божка) та street art`у. Практики такого роду взагалі блискавично реагують на глобальні потрясіння, згадаємо графіку Бенксі, що з’явилася на зруйнованих будинках у Бородянці в листопаді 22-го року; але ще раніше, у березні, Володимир Умма виступив із open air проектом «Воля не смерть!» на улюбленому одеситами відкритому культурному майданчику – «Книжці». Проект, пересувна виставка актуальних постерів одеських (і не лише одеських) художників триває й досі; експозиція змінюється щотижня.

Фото: dumskaya.net

Ще один на перший погляд несподіваний ефект впливу війни на культуру, який я на власні очі зараз можу спостерігати в Одесі – це підвищений інтерес до локальної та приватної історії, як до частини Великої історії. Засідання товариства екскурсоводів та краєзнавців  «Така різна Одеса» збирають чимало слухачів, а краєзнавчі екскурсії різних напрямків процвітають. Це можна пояснити тим, що: по-перше, самі містяни під впливом тектонічних процесів переосмислюють геополітичні координати міста, по-друге, його історією зрозуміло цікавляться вимушені переселенці. Все це – а також відсутність звичних туристів – примусило й екскурсоводів радикально змінювати та перебудовувати свої програми. Те, що раніше було спрямовано на обслуговування пересічного пострадянського туриста, який знає лише обмежене коло імен та культурних штампів («південно-російська» літературна школа, опопсований Бабель з його Бенею Криком і бандитською Молдаванкою, фальшивий до мозку кісток міф «Ліквідації») вимушено розгорнулося обличчям до своїх, до мешканців та гостей (не хочу тут вживати формальне слово ВПО) Одеси, яким потрібні історії міста, в якому живуть, а не в яке приїжджають за набридлим, скам’янілим і брехливим «одеським міфом». 

Зараз таке нове освоєння міста його жителями через краєзнавство теж можна вважати якоюсь терапією, спільним замилуванням тим, що належить саме нам. Це відчувають і самі екскурсоводи. Так, одеситка Віолетта Дідук (програма «Гід з авоською») пише у блозі (від 21-го лютого 2024) буквально:

«Ця професія найбільш мирна. Вона просто неможлива під час війни. Так мені здавалось. І я пишаюсь тим, що я помилялась <…>. Я залишаюсь в рідній Одесі. Роблю її зрозумілою і ближчою для нових одеситів, які втратили свої рідні домівки в інших українських містах. Відкриваю невідомі сторінки історії міста для корінних одеситів різних поколінь. І показую наше героїчне місто іноземцям: журналістам, волонтерам, туристам. За ці два роки моя професія особисто для мене набула нечуваної глибини і нових сенсів…». 

Тут треба ще додати, що головний акцент тут робиться теж на більш інтимні, неформальні заходи, пов’язані з невеликими тематичними екскурсіями, або краєзнавчими лекціями у приміщенні, часто такі заходи проходять у форматі гастро-туризму, дегустацій локальної кухні, тощо, або локальних історій одної окремої вулиці, або навіть будинка. 

І нарешті, про найстрашніший і безповоротний вплив війни на культуру. Ми можемо налагодити та облаштувати культурний простір, узгоджуючи його стосовно нових реалій, але не можемо повернути митців, яких більш немає з нами. І Максим Кривцов, і Вікторія Амеліна, і Володимир Вакуленко, і багато інших більше нічого не напишуть і не намалюють. 

Люди культури, всупереч поширеному про них уявленню, мають підвищену соціальну відповідальність саме через емпатію; саме про них пишуть у некрологах: «загинув, рятуючи пораненого побратима». 

Тільки серед одеситів ми маємо вшанувати пам’ять садівника та художника Бориса Айзенберга, фотографа-анімаліста Дениса Кривого, письменника Олександра Закерничного… 

І це ті втрати, які ми не можемо поповнити, як не замінимо нікого з тих, хто загинув, захищаючи рідну землю, хоч би ким він був за життя. Вічна їм пам’ять, подяка і слава!

Марія Галіна, літераторка, журналістка
для Infopost.Media

* Матеріал підготовлено в рамках проєкту Re:Open Ukraine, що реалізується за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».