Йосиф Зісельс: «Сучасне громадянське суспільство – це прообраз нашої майбутньої політичної нації»

Йосиф Зісельс – один із найвпливовіших українських громадських діячів і правозахисників, чия діяльність охоплює кілька десятиліть історії України та пострадянського простору. У 1970-х роках він брав активну участь в українському дисидентському русі, за що був двічі заарештований.

Після звільнення дисидент продовжив свою правозахисну діяльність, а з початком 1990-х років активно займався відродженням єврейської громади в Україні. Він є співзасновником і багаторічним керівником Асоціації єврейських громадських організацій та общин (Вааду) України, виконавчим віце-президентом Конгресу національних громад України, а також членом Української Гельсінської спілки. Серед численних нагород Йосифа Зісельса – ордени «За мужність» I ступеня та «За заслуги» ІІІ  ступеня, відзнака «На славу Чернівців», орден «За інтелектуальну відвагу» та ін. 

Як мультикультурне буковинське середовище вплинуло на формування ідентичності

Народився Йосиф Зісельс у Ташкенті, а згодом разом із батьками переїхав до Чернівців. За словами громадського діяча, Буковина – особливий край, аналогів якого він більше ніде не зустрічав. Саме тут протягом сторіч перетиналися різні торгові шляхи, часто змінювалися кордони держав і завжди було багато етносів та релігій. У такому багатокультурному середовищі й зростав Йосиф, що позначилося на становленні його ідентичності. 

Батьки громадського діяча були родом із Бессарабії. Вони добре володіли румунською мовою. Йосиф пригадує зі свого дитинства, як у 50-ті роки минулого століття до них додому щотижня приходив гуцул та приносив на продаж молочні продукти. 

«Він був у високій смужковій шапці, – говорить Йосиф, – носив білі панталони, шкіряні постоли, кептарик й обов’язково вишиванку. Свій товар завжди приносив у тайстрі. І от вони з батьком сідали один навпроти одного і розмовляли, переходячи з мови на мову, – румунською та їдиш. Адже для того, щоби торгувати в місті, де половина мешканців були євреями, продавці на певному рівні мусили знати їдиш. І хоча він закінчив лише кілька класів церковної школи, та мовами користувався досить вправно. Ця картина дуже добре ілюструє Буковину з її перехрестям мов, етносів, конфесій тощо».

Феномен євреїв Буковини 

У 50-тих роках ХХ століття половину населення Чернівців складали євреї. Але не корінні (за винятком кількох сотень сімей, які проживали тут до війни). Це цікавий феномен, якому Йосиф та його однодумці присвятили Музей історії та культури євреїв Буковини у Чернівцях.  Заснували його в 2008 році. 

«Я наполягав на тому, – міркує громадський діяч, – щоби концепція музею будувалася на субетнічності, а не загальноетнічному принципі. Тобто своєрідності тих євреїв, які сформувалися саме на Буковині, проживали тут сторіччя, але, на жаль, потім зникли. Їхні сліди є в Ізраїлі та інших країнах, але в Чернівцях їх майже не залишилося. Згодом у місті оселилися якраз не буковинські євреї, а бессарабські. Вони мігрували після війни і своїм новим домом обрали саме Чернівці та Північну Буковину». 

Багато євреїв Буковини, зокрема інтелігенція та службовці, були німецькомовними. Йосиф розповідає, що особисто знав кілька десятків таких сімей. 

«Після початку Другої світової війни, – говорить громадський діяч, – в Чернівцях за різними даними зі 120 тисяч мешканців 80 тисяч були євреями. Це українське, а часами румунське місто нараховувало майже 70% мешканців, які були великою мірою німецькомовними євреями. Такою у ХІХ сторіччі була політика Австрії та Австро-Угорщини – послідовне насадження імперської мови». 

Водночас місто не мало стаціонарного театру на мові їдиш. Цього не дозволяла ні австро-угорська, ні – згодом – румунська влада. Проте в той час діяли окремі театральні трупи, які послуговувалися їдишем. Зокрема, відома чернівецька артистка Сіді Таль співала цією мовою. Також вона знала німецьку й румунську. 

«І це вкраплення дуже дивне, – додає Йосиф. – Субетнічна група нібито єврейська, а говорить німецькою мовою. Хоча в селах євреї більше розмовляли їдишем, а в місті – німецькою. Це пов’язано з тим, що треба було часто спілкуватися з різними державними установами, адміністрацією, які були німецькомовними. Навіть коли після Першої світової війни Буковина дісталася Румунії, німецька мова залишалася широко вживаною». 

Толерантність на Буковині та доля євреїв під час румунської окупації 

Йосиф Зісельс розповідає, що в минулому на Буковині рівень міжетнічної та міжконфесійної толерантності був безпрецедентний. Громадський діяч багато спілкувався з людьми, які жили тут у 20-х і 30-х роках минулого століття, й вони ділились своїми спогадами. Так, у Чернівцях існувало багато народних домів – румунський, єврейський, польський, німецький – які працюють і сьогодні. Вони якраз і символізують оцю багатовекторність і толерантність. 

«Люди різних етносів та релігій жили між собою в мирі, – додає громадський діяч. – Спілкувалися, допомагали одне одному. А що стосується керівництва етнічних громад, то тут не все було так просто. Відомо, що у 1918 році, коли Буковину хотіли віддати Румунії, місцеві етноси не підтримали цього рішення. Тож українці й поляки підписали спільний меморандум, а євреї  – свій. Тому в 20-30-ті роки румуни ставилися негативно як до українців, так і до поляків та євреїв». 

Йосиф зазначає, що міжвоєнна Румунія утискала представників різних етносів. Не було толерантності й з боку їхньої держави.  

«Інша справа, – говорить громадський діяч, – що румуни були не дуже організовані. Крім того, поширеною була корупція. Як, в принципі, й за часів Австро-Угорщини. Тож ці жорсткі намагання уніфікувати людей Буковини пом’якшувалися тим, що чиновники і жандарми не надто ретельно виконували свої обов’язки. Німецька мова в XIX столітті набагато жорсткіше входила на Буковину, ніж румунська у 20-30-х роках ХХ ст. Хоча її знали майже всі».

За словами Йосифа Зісельса, румунська окупація Буковини була своєрідною. 

«Звичайно, румуни були антисемітами, – додає громадський діяч, – але не такими ідейними, як нацисти. І Голокост на Буковині відрізнявся від Голокосту, наприклад, у Галичині, де було знищено 95-96% галицьких євреїв. Багатьох буковинських євреїв висилали в гетто і концтабори в Трансністрії. Але умови там були кращими, ніж у німецькій зоні окупації, і майже половина з них вижила. Крім того, румунський мер Чернівців Траян Попович врятував близько 20 тисяч євреїв, залишивши їх у місті». 

Водночас Йосиф Зісельс наголошує, що, за словами очевидців тієї епохи, навіть коли в Румунії був офіційний державний антисемітизм, конфліктів із використанням фізичного насилля було менше, ніж у зоні нацистського впливу. 

«У другій половині 30-х років минулого століття, – додає громадський діяч, – серйозні утиски почалися тоді, коли з’явилася партія залізногвардійців (нацистська партія Румунії). Зокрема, виникали сутички між румунськими націоналістами і єврейською молоддю. Те саме було і в українському середовищі». 

Євреї та українці проти радянського режиму

Ще з часів навчання в Чернівецькому університеті Йосиф шукав зв’язки з різними дисидентськими групами. Пригадує: пробитися до українського підпілля було дуже важко. 

«У 60-70-х роках, – пригадує громадський діяч, – пройшли хвилі арештів, які привчили тих, хто виступав проти совєтської влади за незалежність України, добре конспіруватися. Я знав дисидентів і вірменських, і грузинських, і балтійських. Найбільш жорстко в совєтський час переслідували саме українських дисидентів. Влада дуже хотіла, щоб Україна була в складі СРСР. Розуміла, що без неї – це не імперія». 

Та все ж Йосифові вдалося знайти контакти учасниці руху шістдесятників, правозахисниці Надії Світличної. Зізнається: тоді всі двері перед ним відкрилися. 

«Пройшло немало років, поки я пробився в це середовище, – пригадує громадський діяч. – Дуже вдячний, що мене прийняли. В той час я навіть не думав, що можна окремо вирватися з СРСР. Тільки всім разом». 

Сьогодні в умовах великої війни з Росією знову виникають питання про «хороших рускіх». На думку Йосифа Зісельса, проблема не в тому, що є окремі люди в Росії, які відповідають нашим уявленням про те, що таке бути хорошим, а в тому, що сама країна є імперською авторитарною системою з елементами тоталітаризму. 

«Це суть не керівництва держави, – говорить громадський діяч, – а 150 мільйонів росіян. На жаль, досі в Україні далеко не всі це розуміють. Тож ми не можемо це подолати і тому війна йде так довго. Ми тягнемо за собою у майбутнє ці кайдани (відношення до руских – авт.) на ногах. Вони не фізичні, а всередині нас. Толерантність толерантністю, а вороги – ворогами». 

Національні спільноти та громадянське суспільство

Як зазначає Йосиф Зісельс, ідентичність західного типу визначається за релігією, а не етносом, як на Сході. 

«Переходячи від ідентичності Євразії, – говорить громадський діяч, – звідки ми родом, до ідентичності Європи, де наше майбутнє (сподіваюся), ми повинні змінити в собі дуже важливі речі, пов’язані з етнічним походженням та ставленням до релігії. Йдеться не про те, хто ми за віросповіданням – юдеї, православні чи католики. Проблема в тому, що для нас важливо в релігії. Тут є принципова різниця між європейським ставленням до неї та євразійським. І все це треба перетрансформувати». 

На думку Йосифа Зісельса, українська влада не опікується згаданою проблемою і зовсім не розуміє, що таке ідентичність. Тож цими питаннями в Україні займається громадянське суспільство. Саме воно є прообразом нашої майбутньої політичної нації.  

«Громадянське суспільство показує, – говорить Йосиф, – якою буде Україна через десятиріччя. Саме тут ми бачимо толерантність до поглядів, політичних уподобань, релігійних конфесій, етносів – всього, що є важливим для людей».

Виступаючи у Верховній Раді ще в 2017-му році, Йосиф Зісельс зазначив,  що в імперіях національні меншини завжди стоять у конкурентних позиціях і борються за місце при троні. Але ми вже не там. 

«Тож давайте всі наші претензії, – говорить громадський діяч, – і вимоги до влади відкладемо в бік до кінця війни. І серйозно запитаємо себе: а що ми, національні меншини, робимо для України, щоби вона перемогла?».  Минуло сім років, і ця точка зору досі не дуже популярна серед національних спільнот. Бо насправді меншини тому так і називаються, що вони живуть власними інтересами. І треба дуже постаратися, щоби все своє відкласти на другий план і разом допомогти Україні виграти. А потім уже розбиратися, хто з нас поляк, кримський татарин, єврей чи українець». 

На думку Йосифа Зісельса, українська політична нація складається не так з етнічних українців, як – із громадянських. 

«Ми всі українці, – додає він, – але по-різному. Я український єврей, з наголосом на слові український. Ядро моєї ідентичності єврейське, а оболонка – українська. Це феномен, який виник на наших очах. У СРСР всі євреї були однакові – совєтські євреї. А після здобуття незалежності стали євреями України, євреями Білорусі, євреями Молдови. Єврейська молодь сьогодні вже більше українська, ніж раніше. Вони товаришують з українцями, закохуються, одружуються. У такий спосіб і твориться громадянська нація. Гадаю, ми всі будемо набагато більше українцями, ніж думаємо зараз». 

Національний консенсус, колективна ідентичність та майбутнє України

На думку Йосифа Зісельса, своя держава, яку ми маємо вже 33 роки, – це потужний чинник розвитку нової ідентичності політичної нації. І сам факт існування України вже породжує сотні тисяч нових представників громадянського суспільства, елементів політичної нації. 

«У нас половина армії прийшла з громадянського суспільства, – міркує громадський діяч. – Ті ж волонтери. Думаю, що зараз нас (представників громадянського суспільства) приблизно 30% від населення. Повільно, непослідовно і суперечливо ми йдемо до національного консенсусу. А національний консенсус – це приблизно 75-80%. 100% майже не буває. Ми рухаємося до того, що через певний час усі громадяни України будуть мати схожі уявлення про своє минуле, сьогодення і майбутнє. Тоді соціальна інтеграція, тобто будь-яка ідея чи гасло, яке об’єднує людей, будуть розповсюджуватися у цьому соціумі». 

Громадський діяч зазначає, що українці пройшли дуже великий шлях, і зараз рухаються тією ж стежкою, що й десятки європейських країн до того (зокрема, Фінляндія, Балтійські країни тощо). 

«Нічого випадкового в історії немає, – говорить Йосиф Зісельс. – Це все детерміноване тим, що ми називаємо колективною ідентичністю. І наша колективна ідентичність веде нас у майбутнє. Повільно, але тут без варіантів. Тому і почалася війна, бо росія зрозуміла, що наша ідентичність розвивається неухильно, і ми все далі й далі рухаємося від росії». 

Громадський діяч зазначає, що країна-північний сусід намагалася зупинити нас різними шляхами: економічними, політичними, дипломатичними, підкупом, корупцією. Але нічого не допомогло. 

«Війна детермінована протилежністю наших колективних ідентичностей, – підсумовує Йосиф Зісельс. – Наша ідентичність стає все більше протилежною росії та колективній ідентичності росіян. Ті ж меншини, які є в Україні, існують і в Росії. Але тут вони інтегруються разом із нами в європейський простір, а там – законсервувалися в євразійському. І наші зв’язки, наприклад, з євреями росії, руйнуються. Нас розводить історія в різні боки. Важливою стає оця нова українська політична нація, більше, ніж етнічні зв’язки зі своїми одноплемінниками».

Лілія Шутяк, Чернівці
Infopost.media

* Матеріал підготовлено в рамках проєкту Re:Open Ukraine, що реалізується за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».