Угорщина півроку головуватиме в ЄС: які стартові позиції Орбана та на що чекати Україні
26 Червня, 2024
Задум полягав у спілкуванні з представником етнічного різноманіття Одеського регіону, щоб з’ясувати, як зберігається культура його народу в Україні, про діяльність діаспори в умовах війни.
Мої колишні колеги по університетській кафедрі з болгарської спільноти довго не думали, хто б це міг бути. Тому вже за кілька днів ми розмовляли з одеським етнофотографом Олександром Бароном про усвідомлення власної ідентичності, участь у численних волонтерських та мистецьких проєктах, протидію російській дезінформації та пропаганді в болгарському медіапросторі.
Біля офісу, який виглядає як щось середнє між гуманітарним штабом та творчою майстернею, мене зустрічає великий на зріст чоловік з щирою усмішкою, упевненим рукостисканням і гарною українською. Олександр Барон — один з тих, хто одразу викликає прихильність та симпатію, тому розмова точиться невимушено, триває довго, закінчується обіймами і переконанням, що попереду ще не одна зустріч.
Шлях до самовизначення (Пошук ідентичності)
Ми почали розмову з Олександром з питання, чи з дитинства у нього було усвідомлення приналежності до болгарської спільноти.
Він розповів, що його рід походить зі старовинного болгарського села Делень в Арцизькому районі Одещини. Коли совєтська влада почала зганяти всіх в колгоспи, батьки Олександра опинилися у бесарабському селі Весела Долина, колишній німецькій колонії. Тут він народився і виріс.
«Мої по батьковій лінії дідусь і бабуся жили в болгарській частині села — болгарській махалі, яка займала близько третини села, — розповідає Олександр. — Перші три роки життя бабуся доглядала за мною, поки батьки працювали. Іншої мови вона не знала, крім болгарської, тому і я навчився. Але радянщина так робила, що люди соромилися мови меншин. Я знаю з власного досвіду та з розповідей друзів, для яких болгарська була першою мовою, що коли вони їхали з села на якісь екскурсії чи навчатися, батьки казали: «не смій розмовляти по-нашому». Мої батьки, як і багато хто, вирішили говорити з дітьми російською, щоб у нас у майбутньому не було проблем, і тому, на жаль, з трьох років я став російськомовним. І далі – школа, садочок, звісно, що російською. Попри багатонаціональний склад села за всі роки не було освіти ані болгарською, ані українською. І так було в багатьох селах».
Відтоді, як зазначає Олександр, майже нічого не змінилося: малі діти з болгарських родин так само йдуть до садочка і починають забувати рідну мову, спілкуються російською.
Після закінчення університету в Одесі Олександр лишився в обласному центрі. Ступінь магістра фізики у 90-ті роки не гарантував достатній заробіток для забезпечення молодої родини з маленькою дитиною, тому випускник ПУПУ ім. К.Д. Ушинського зосередився переважно на роботі в охоронних службах та менеджменті.
Олександр розповів, як відчути себе болгарином йому допомогла дочка:
«У нас вдома на свята завжди звучала болгарська музика, а дружина, хоч і українка, пекла баницю. Одного разу дочка Юліанна розпитала про якусь з пісень, попросила її закачати на телефон, бо хотіла вивчити та заспівати в школі, аби зробити сюрприз своїй подружці-болгарці. Тоді через соцмережі я знайшов декілька болгарських недільних шкіл в Одесі, разом обрали одну з них. Дитина почала вивчати там історію, географію Болгарії, мову та мистецтво, цікавилася болгарськими народними танцями».
Олександр пригадує, що, як звичайний тато, знімав на «мильницю» свята за участю дитини. А далі був танцювальний ансамбль і приводів виходити на сцену стало ще більше, а батько частіше приходив фотографувати і, звісно, хизуватися, викладаючи світлини у фейсбуці.
«Я побачив реакцію: людей з різних міст і сіл це цікавить, викликає емоцію, мене це мотивувало ще більше, — ділиться Олександр. — Невдовзі це переросло в тато-етнофотограф. Відчулася ностальгія по традиціях, по костюмах, по мові, по всьому».
Олександр перепрошує за необхідність відповісти на телефонний дзвінок, переходить на болгарську. Потім пояснює, що вони з друзями ще з університетських часів домовилися говорити болгарською, коли спілкуються між собою. І це ще один шанс не загубити своє.
Етнофільм «Місце сили»
У 2018 році режисерка Тетяна Станєва запросила Олександра Барона взяти учать у зйомках повнометражного документального фільму «Місце сили», які відбувалися в селі Криничне на Одещині. Це була можливість зануритися у велике живе болгарське село:
«Я неймовірно себе відчував: просто купався у культурі, їжі — усьому, що бачив, і усьому, що чув. На той час я вже встиг поїздити по різних селах, познімати, тому був кимось на кшталт консультанта режисера. Я починаю працювати, плачемо на кожній локації, слухаючи кожного героя. Ми встигли зафільмувати бабусь і одного дідуся, яким за 90. Дід неговіркий. Родом з села Криничного, але був депортований за радянської влади. Він ціле життя мовчав, а для фільму розкрився. Помер він у ніч перед прем’єрним показом стрічки в рідному селі. Його син так сказав, і ми розуміли: дідусь тримав у собі все життя, потім розповів усе це і пішов. І бабу Марію ми встигли зафіксувати у вічність».
Згодом «фіксування у вічність» стає фокусом діяльності. Олександр описує один з епізодів роботи над фільмом, коли знімали урок болгарської в школі й наприкінці треба було звернутися до учнів.
«Тоді в мене вже було розуміння з власного досвіду: бабуся пішла і вже спитати не було в кого, — розповідає Олександр. — І я дітям сказав: «Сьогодні у кожного з вас є смартфон, нормальні камери, ви можете робити фото. Йдіть сьогодні до своїх бабусь, а якщо прабабуся — це велике щастя, запитайте. Бабуся почує зацікавленість, дістане все зі скринь і розкаже. Навіть якщо сьогодні вам це не здається важливим, за якихось 10 років ви мені подякуєте». Тоді був дописаний сценарій і ми знімаємо історію про те, що досьогодні у бабусь-болгарок, гагаузок є старі скрині, в яких зберігаються костюми з тканини, яку ткали ще вони».
Фотовиставки
Чим більше Олександр бачив, розумів, аналізував, тим більше мотивації з’являлося. Під час роботи над фільмом назбиралося багато світлин для виставки. Тому на прем’єрах об’єднували фільм і виставку світлин зі зйомок.
«Для мене фото — це не просто обрати ракурс та клацнути на кнопку. Це співпраця. Модель завжди дивиться, хто перед нею. Йдеться про щось чесне, про емоцію: з людиною, яка не хоче вдягнути цей костюм, не вийде зробити гарне фото. Фото буде «розмовляти» з глядачем тоді, коли є усвідомлення, коли модель розуміє, пишається тим, у чому вона. Тільки тоді це починає працювати. Коли робив першу виставку, побачив взаємодію з глядачем».
Олександр показує одну зі світлин в альбомі: маленька дитина протягує в об’єктив камери кісточку для настільної гри. Автор розповідає, як під час виставки спостерігав дитину, яка намагається взяти цю кісточку з фото у свою ручку:
«Я тоді почав розуміти, як це відбувається».
Далі — удосконалення навичок: читав, розбирався, відвідував курси, поставив собі за мету натренувати око бачити красу, яка завжди поряд, лише треба хотіти її знайти.
«Іноді я викладаю фото, а селяни питають: «Де це? Я 20 років ходжу повз і не бачив цього! — переповідає Олександр і продовжує: — Невдовзі з’явилася ідея показати болгарам у Болгарії, що в нас тут є, яке все красиве, як ми збереглися».
Почалися поїздки в Бесарабію, щоб робити світлини й заразом продемонструвати охочим туристам, як українські болгари роблять те, що робили і двісті років тому: традиційний обрядовий хліб, традиційні м’ясні вироби, овечу бринзу, бесарабські прянощі, передусім паприку: «на сьогодні й в Болгарії навряд чи знайти таку, зроблену вручну».
Олександр розгортає фотоальбом, аби показати процес виготовлення паприки, зафіксований на світлині.
Плід очищується від насіння, висушується, а потім поміщається в теплу, ще не вистиглу після випікання хлібу піч, там підкопчується, перебивається в ступі та перемащується олією, яка виконує роль природного консерванту, підсилює смак і колір. Якщо говорити про об’єми, то близько 10 соток городу господині віддають під вирощування перцю.
Там, де є традиційна їжа, зберігаються й інші традиції. Олександр розповідає про неймовірно талановиті сім’ї, де у кожній родині обов’язково хтось співає, танцює: «поїздки в бесарабські села покликані показати охочим цю щирість, чесність, справжній смак і народну красу».
«Болгари репостили, тегали один одного, жваво коментували, — розповідає Олександр. — А сюди привозив фото з болгарських народних свят, фестивалів. Планували родинну відпустку завжди з урахуванням цього фольклорного календаря. Майже кожного разу в Болгарії по кілька разів чули: «Ви більше болгари, ніж ми тут усі». Це приємно, але не хочеться розділяти та відрізняти. Дуже образливо чути на свою адресу «ти росіянин» від тих, хто чує інший акцент. Ми тут упродовж 200 років вижили, через своїх предків зберегли мову, вчили її за фільмами, книгами, намагаючись спілкуватися з друзями болгарською».
Численні українські та закордонні фотовиставки робіт Олександра Барона про життя болгарської діаспори й наслідки повномасштабного російського вторгнення зазвичай супроводжуються аукціонами. Виручені від продажу світлин гроші спрямовуються на підтримку морських піхотинців ВМС ЗСУ.
Проєкт «Бесарабський фронт»
З початком російського повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 Олександр відклав фотокамеру набік.
«Для декого з тих, хто казав, що ми більш болгари, ніж вони, ми раптом стали «бандерівцями» та «нацистами». Майже 70% друзів болгарських я втратив через таку їхню позицію. Було дивно спостерігати, як люди, з якими ти вже роки знайомий, у будинку яких ти бував, дивляться телевізор і починають безумовно вірити російській пропаганді, не хочуть слухати своїх друзів. Це нездорова історія», — пригадує Олександр. — У 2022 році з парламентської трибуни в Болгарії стали звучати розповіді про те, як в Україні хапають болгар на вулицях і кидають у пекло війни. Ми (Олександр Барон і Тетяна Станєва — ред.) виступили з ініціативою звернення від близько тисячі активних українців болгарського походження до державних інституцій Республіки Болгарія. У зверненні ми закликали не говорити про нас без нас. Ми хотіли виступати від нашого імені й в такий спосіб протистояти пропаганді, яка витягувала з контексту, перекручувала, брехала про національне питання. Цей лист з трибуни парламенту зачитали представники проєвропейської партії».
Оскільки українські медіа остаточно перейшли на українську, у Болгарії відчувався інформаційний вакуум. Телебачення і радіо в постійному режимі переповідають російське «ИТАР-ТАСС». Тоді за ініціативою засновника компанії Netpeak Bulgaria Геннадія Воробйова та Олександра Барона народилася ідея болгарського медіаресурсу «Бесарабський фронт», однією з головних задач якого стала протидія російській дезінформації та пропаганді в болгарському медіапросторі.
З липня 2022 року незмінним головним редактором проєкту є Олександр. Саме він щоденно відбирає новини та аналітику, що стосуються російсько-української війни, а група земляків, які живуть в Болгарії, перекладають тексти літературною болгарською. Раніше фейсбук був основною платформою, але через постійну цензуру та кількаразову втрату контенту довелося створити сайт.
На сьогодні він містить понад 10 тисяч матеріалів. Офіційні болгарські ЗМІ передруковують тексти «Бесарабського фронту». Від початку діяльності проєкт співпрацює з посольством України в Болгарії, яке підтверджує компетенції та залученість Олександра Барона у процес висвітлення українських подій у численних друкованих матеріалах, інтерв’ю на болгарському радіо та телебаченні про життя етнічних болгар України під час війни, про маніпуляції, дезінформацію та пропаганду держави-окупанта, зокрема з етнічних питань.
Серед інших ініціатив проєкту в співпраці з фондом «Моє місто» та Netpeak Bulgaria — акції по збору коштів, закупівля необхідних речей, обладнання, транспортних засобів на потреби ЗСУ, а також допомога навчальним закладам у прифронтовій сільській місцевості Півдня України.
Станом на зараз Олександр бере участь у проєкті національної медіакомпанії «Болгарське Національне Радіо», мета якого — відвідати південні регіони України та розповісти болгарській аудиторії про український опір агресору, роботу рятувальників, пожежних бригад та медиків на Півдні України, показати руйнування цивільної інфраструктури на прифронтових територіях, а також діяльність підрозділів військовослужбовців, сформованих переважно з етнічних болгар.
Діна Барта для Infopost.media
фото – з особистого архіву Олександра Барона
титульне фото: Міхаела Аройо
* Матеріал підготовлено в рамках проєкту Re:Open Ukraine, що реалізується за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».
