Геть від Пекіну

Під час свого перебування на конференції «Діалог Шангрі Ла» в Сінгапурі президент України чітко розставив акценти: Сполучені Штати, фактичний лідер цивілізованого світу, підтримують саміт миру у Бюргенштоці й збираються брати участь на високому рівні. А Китай — один з головних лідерів «глобального Півдня» не тільки відмовився надсилати делегацію, але й заохочує інші країни не їхати і навʼязує їм власне бачення закінчення війни, яке фактично відповідає інтересам союзника КНР — Російської Федерації. 

Після цієї чіткої й гіркої оцінки очевидної реальності варто задати самим собі питання: а чи не захопилися ми знову віртуальною реальністю, можливістю побачити українського президента у товаристві лідерів багатьох країн світу й добитися ухвалення документу, який означатиме дипломатичну поразку Росії? Звісно, дипломатична поразка — це важливо. Росія вже зазнавала таких поразок на сесіях Генеральної асамблеї ООН і Путіну це, очевидно, не подобається — інакше Росія не розгорнула б такий завзятий дипломатичний наступ на українські позиції напередодні саміту у Швейцарії. Але варто нагадати, що Росія прагне насамперед не до дипломатичної перемоги, а до перемоги на полі бою. Що вона бажає не домовитись з Україною — хай навіть на своїх умовах, — а знищити Україну, яку у Кремлі ніколи не вважали «справжньою державою». І виходити треба не з думки про те, скільки державних діячів збереться на ту чи іншу зустріч, а про те, хто і за яких умов може допомогти нам втриматися.

Для того, щоб вижити у війні з Росією — наголошую, навіть не перемогти, а вижити — нам потрібні гроші і зброя. Зброя зупиняє агресивний наступ російських військ, яким Путін наказав в перспективі дійти до Ужгорода (і у своєму недавньому інтервʼю Радіо «Комсомольская правда» один з провідних російських пропагандистів, віце-спікер Держдуми Петр Толстой чітко вказує на цю мету). Гроші дозволяють українцям втриматися в умовах жорстокої війни на виснаження, проведення якої у Кремлі вважають одним з вагомих інструментів силового тиску. 

Зброю і гроші нам дає Захід — хай не у тій кількості, якої ми прагнемо, але дає. Якою ж є позиція країн «глобального Півдня»?

Є серед них такі, які або відверто, або замасковано підтримують Росію і бажають їй перемоги. А є такі, які зберігають позірний «нейтралітет». Чому позірний? А тому, що цей нейтралітет у їхніх власних очах виправдовує їхні економічні взаємини із Росією — взаємини, що допомагають Москві зменшити вплив західних санкцій. І це не нейтралітет, а байдужість. Та сама байдужість, про яку говорив міністр закордонних справ Швейцарії Ігнаціо Кассіс, коли пояснював важливість запровадження санкцій проти Росії й сказав співвітчизникам, що нейтралітет не означає байдужості. Так от для країн глобального Півдня — означає. Але це зовсім не свідчить про те, що серед них — географічно — немає тих, хто допомагає нам, і зброєю також. Але це тільки ті країни, які є союзниками Сполучених Штатів, та й те не всі.

Тому нам потрібно вирішити, що для нас є головним. Ми не переконаємо Китай, бо у китайських комуністів діаметрально протилежні нашим і західним інтереси. Ми можемо почути від Індії слова співчуття — і премʼєр цієї країни Нарендра Моді був хіба що не першим політиком, який після великого нападу Росії публічно сказав Путіну, що ХХІ сторіччя — не час для війн. Але коли Індії вигідно, вона закуповує російську нафту. А Путін за ці гроші будує нові воєнні заводи й мобілізує нових контрактників. Ось і весь «глобальний Південь».

Тому сьогодні маленька Угорщина, яка намагається блокувати рішення Заходу щодо допомоги України, для нас є більш важливою, ніж три Китаї.

Тому нам потрібно думати, як вплинути не на Моді, щоб він приїхав до Швейцарії, а на Джорджу Мелоні, яка після перших спроб бромансу із Марін Ле Пен вже висловилася проти надання Україні права бити по Росії українською зброєю. Якщо ультраправі будуть посилюватися у Європі, це стане тільки початком наших проблем. Якщо Трамп виграє вибори у США, це стане тільки початком наших проблем. І це, перепрошую, — реальні проблеми, а не проблеми із кількістю президентів на фешенебельному швейцарському курорті. Є все ж таки відмінність між могилою й відсутністю фондю у меню, правда?

То, може, краще поцікавитись Трампом і Орбаном, аніж Сі Цзіньпіном? Може краще дати спокій «глобальному Півдню»?

У нас ще буде час на побудову стосунків з країнами цього розмаїтого конгломерату. Якщо ми виживемо, станемо членами Євросоюзу й відмовимося підтримати якийсь вигідний для Пекіну чи Нью-Делі контракт, лідери Китаю чи Індії самі будуть надзвонювати президенту України, обіцяти, пропонувати й навіть перепрошувати за те, що у критичний момент не проявили належних зусиль.

Але для цього нам потрібно вижити. Насамперед. Й ми з вами прекрасно розуміємо, що без рішучої підтримки Заходу — підтримки, що посилюється, а не послаблюється — така мета видається ілюзорною і недосяжною.

Отже, геть від Пекіну!

Рекомендуємо прочитати авторські колонки Віталія Портникова для нашого видання