Угорщина півроку головуватиме в ЄС: які стартові позиції Орбана та на що чекати Україні
26 Червня, 2024
Антон Шеховцов є одним з найкращих фахівців з дослідження ультраправих рухів у Європі та їхніх зв’язків з Кремлем. Крім того, він — блискучий знавець російської дезінформації та гібридних тактик.
Антон родом з українського Криму, Севастополя. Він майстерно викриває імперіалістичні наміри й дії путінської Росії. Сьогодні Антон мешкає та працює у Відні, викладає в університеті, керує Центром демократичних принципів та вивчає вплив авторитарних режимів, передусім Росії, на демократію в Європі.
Ми зустрілися з Антоном в одній із кав’ярень Бухареста, щоб поговорити про те, як Росія використовує слабкі місця Заходу сьогодні, і що є слабкими місцями Заходу сьогодні. А також чому Путін та його режим настільки велику увагу приділяють темі міжетнічних відносин, досі експлуатують наративи про єдність народів, громадянські війни та утиски меншин у своїй риториці та пропаганді, перетворюючи цю тему на гібридну зброю та провокуючи міжетнічне протистояння в Центральній Європі.
Як сталось так, що Владімір Путін використав питання етнічних відносин, історичних земель, ідентичності та перетворив його фактично на зброю?
Це чиста інструменталізація, і так можна використати будь-що. Класичний приклад з ножем: ним можна різати хліб, а можна вбивати людей. За гроші можна купляти продукти, а можна використовувати ці гроші для підкупу.
Європа в силу історичних обставин є одним із найбільш розділених регіонів світу. Кожна, навіть найменша нація, яка трішки відрізняється від інших, мусить мати свою державу. І європейці бачать цінність у цьому національному та етнічному поділі. А якщо це для них цінно, значить цим можна маніпулювати.
Путін вірить у важливість цих національних та етнічних відмінностей. І не потрібно бути істориком, аби знати, що Радянський Союз завжди політизував ідеї національностей та міжетнічних відносин.
Зростає популярність ультраправих сил у Європі. Путін використовує міжетнічні відносини, аби довести, що нинішня Україна — нацистська та фашистська країна, штучно склеєна зі шматків Польщі, Румунії та Росії. Чи спрацьовує це на Заході?
Всі звинувачення України у нацизмі й фашизмі не мають нічого спільного з ідеологією нацизму чи фашизму.
Що російські пропагандисти мають на увазі під значенням слова денацифікація чи український нацизм? Вони мають на увазі, що будь-який українець, який відкидає російську ідентичність, вірить в окремішність української етнічності від російської, є фашистом або нацистом. Відповідно денацифікація — це фактично деукраїнізація, генеральна ціль якої — знищення української ідентичності.
Навіть один з перших російських перекладів книги Гітлера «Mein Kampf», який зробили для тамтешньої еліти, був зманіпульований так, щоб показати спрямованість німецького фашизму не проти євреїв, а проти пересічних росіян. Так робиться штучне прирівняння «антиросійський», мовляв, відмовляєшся від російської ідентичності — значить автоматично ти фашист.
Зі значною частиною західної аудиторії цей російський прийом спрацьовує, хоча й не з усією. Варто тільки згадати Такера Карлсона, який назвав заяви Путіна про українських нацистів словом «bullshit». Хоча у цьому випадку Карлсон якоюсь мірою захищав і себе, оскільки сам належить до американського правого кола.
Проте, правильно поставлена пропаганда завжди спрацьовує до певного рівня.
При цьому росіянам не доводиться особливо щось вигадувати: вони беруть реальні чутливі ділянки історії та «роздмухують» їх, — і це тією чи іншою мірою діє.
Радянську розвідку раніше порівнювали з поганим лікарем, який уважно вивчає тіло пацієнта, знаходить хвороби, але замість того, щоб лікувати, робить ще гірше. Так і російське ГРУ, яке знаходить та впливає на слабкі місця демократичних суспільств, які дійсно мають свої проблеми.
Інший метод — психолінгвістичний, коли спецслужби в інформаційному просторі використовують слова, які у більшості людей асоціюються з певними образами, але підмінюють їх значення. Наприклад, денацифікація — це фактично геноцидальна деукраїнізація. Або ще приклад: те, що вони називають «Государственная Дума» — це ширма, вибори — це насправді шоу одного актора. І це складно кожного разу перекладати у своїй голові з кремлівської мови навіть на російську.
Як цьому протистояти?
Завжди існуватиме частина суспільства, яка сприйматиме ці фейкові речі за правду, з цим нічого не поробиш. І якщо для молодшої частини суспільства можна проводити якесь навчання з медіаграмотності, то зі старшим поколінням це вже не завжди спрацьовує.
Крім того, я не дуже вірю в те, що інституції, які покликані розвінчувати фейки, мають достатній авторитет в суспільстві. Наприклад компанія Meta, соцмережа Facebook створена для максимізації доходів і робить це вона через поляризацію суспільства. Найбільше доходів соцмережа отримує саме від постійних суперечок в коментарях, які поляризують аудиторію, але змушують її залишатися якомога довше в одній системі, дивитися рекламу, яка приносить компанії гроші. І коли Facebook починає розповідати, що є дезінформацією, а що ні, то для мене це не критерій.
Можна навести приклад і кращих інституцій — East StratCom Європейської служби зовнішньої діяльності, який періодично випускає бюлетені про російську чи китайську дезінформацію. Але для людини, яка вважає, що Брюссель забирає суверенітет у народів Європи, це розвінчування тільки укріплює думку, що ця вся конспірологія насправді правдива.
З іншого боку чи багато політиків захочуть займатися освітою та медіаграмотністю населення, яке згодом треба буде переконувати на виборах та проводити свою пропаганду? Політики не зацікавлені, аби їхні виборці були більш критичними та вимогливими.
З погляду публічного дискурсу: яка з інституцій несе ключову відповідальність за недостатню здатність населення протистояти російській пропаганді?
Якщо розглядати саме російську пропаганду, то це в основному, звісно ж, система освіти.
З 60-х років у Європі стався підйом постмодернізму, розвінчування метанаративів. Водночас західний світ виявився нездатним відсіювати ворожий контент.
Наприклад, якщо на Заході транслювати північнокорейські наративи, це видаватиметься нісенітницею. А от наративи із Росії видаються ще одним поглядом на стан речей, альтернативною думкою для балансу.
Якщо повернутись у часи холодної війни, то жодне поважаюче себе ЗМІ не взялося б транслювати радянську точку зору — тоді вона знаходилась на рівні сучасної північнокорейської. Однак у 90-х відбувся перелом, Джордж Буш-молодший побачив душу в очах Путіна, Росія стала членом багатьох західних організацій і до її думки почали прислухатись.
Інший щабель відповідальності за поширення російської думки мають медіа, багато в чому через непрофесійність своїх працівників, їхню нездатність відрізнити надійні джерела інформації від інформаційних “помийок”.
До прикладу, донька російського холдингу RT — відеоагенція Ruptly у свій час почала знімати якісні ролики з подій у світі та продавати їх міжнародним ЗМІ. Західні журналісти, не проводячи свого дослідження, просто використовували описи Ruptly до цих відео.
Раніше Russia Today, Ruptly були скоріше так званою м’якою силою Росії, мали скоріше економічний інтерес діяльності. Однак у певний момент Кремль подумав: якщо є можливість перетворити ці ресурси на зброю, то чому б і ні. Тоді сайт і радіо Voice of Russia стали Sputnik, Russia Today перетворилась на RT.
Ще один чинник — політична відповідальність, а точніше її відсутність. У авторитарних режимах звикли, що лідер прийшов і залишається, поки не помре. У західному ж суспільстві лідери приходять на 4-5-7 років, а далі йдуть займатись чимось іншим. Тому мало хто з них намагається ухвалювати справді серйозні, історично важливі, але непопулярні рішення.
З 2014 року Росія використовує етнічне питання для того, щоб розсварити Україну із сусідами, зупинити військову допомогу та заблокувати євроатлантичну інтеграцію. При цьому, наприклад, угорці при спілкуванні не вбачають у цьому «руку Кремля».
Тут важливо працювати з окремими кейсами. До прикладу взяти ситуацію з підпалом будівлі Товариства угорської культури Закарпаття в Ужгороді, замовником якого був німець Мануель Оксенрайтер [німецький неонацист, частий гість російських телеканалів і записний «викривач» «бандерівської хунти» в Києві, — ред.]. Це було чудове розслідування польських та німецьких спецслужб, після якого угорський міністр Пийтер Сіярто вже не міг заявляти про страшних українських нацистів, які намагаються образити етнічних угорців Закарпаття.
Висвітлення таких кейсів — така собі вакцина для людей, яка допомагає розкласти все по поличкам та побачити російське ІПСО.
Інколи політики використовують російську дезінформацію, бо їм це вигідно. У такому разі потрібно зробити так, аби це перестало приносити їм додаткові бонуси і вони задумаються перед тим, як її використовувати.
Часто дезінформація сприймається людьми як щось неважливе. Але чи може системна дезінформація призвести до радикальних дій поза межами умовних «червоних ліній»? Йдеться якраз про випадки, коли російська дезінформація працює на розпалювання ворожнечі, і чи може це власне закінчитися ворожнечею в діях?
Це скоріше рідкісний результат дезінформації. Дезінформація це не про заклик до дії. Це робота зі свідомістю людей, результат якої може бути використаний як прикриття для конкретних дій. Як, наприклад, введення російських військ в Криму на підставі нібито міжетнічних конфліктів.
А що ми маємо змінити в українському дискурсі та комунікації зі світом, щоб Україна й надалі залишалася в центрі уваги та рішень?
Невід’ємним елементом інформаційного порядку денного є та ж сама пропаганда. Не маю нічого проти української пропаганди і вважаю, що це необхідна річ в умовах війни, за виключенням окремих її видів.
Незрозумілим для мене було ігнорування з боку України невеликих західних країн. Це було ще донедавна. І перш за все йдеться про практично всіх західних сусідів України. Помилковою була думка, що важливо домовитись з великими європейськими гравцями, а з маленькими вони самі у рамках Євросоюзу розберуться. Це призвело до таких відносин з Угорщиною та Словаччиною. Україна не інвестувала у маленькі сусідні країни ні в публічній дипломатії, ні в традиційній, та фактично ігнорувала своїх сусідів.
Ще одним величезним провалом є ігнорування до недавнього часу країн глобального Півдня. Це не тільки з боку України, а й всього Західного світу. Африканський континент взагалі віддали на розтерзання Китаю та Росії. Навіть французи змушені були піти зі своїх традиційних постколоніальних держав.
Це стратегічно. А як діяти на рівні тактики щодо дезінформації? Бути менш емоційними та більш раціональними?
Насамперед не варто повторювати створення самим відверто фейкових ситуацій, як це було із удаваною смертю російського журналіста Аркадія Бабченка. Це був величезний удар по репутації України — настільки швидко всі в це повірили. І тоді багато хто почав думати: «а Україна, виявляється, теж може говорити неправду». Подібні речі ніколи більше не можна повторювати.
Текст: Дмитро Тужанський, Віталій Дячук
Infopost.media
Фото: Дмитро Тужанський та з особистого архіву Антона Шеховцова
* Матеріал підготовлено в рамках проєкту Re:Open Ukraine, що реалізується за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».
