Десять тез про Центрально-Східну Європу

Досвід Центрально-Східної Європи є інакшим, ніж досвід Європи Західної. Нам варто постійно цей досвід осмислювати, бо ці відмінності допоможуть краще зрозуміти причини і наслідки російської війни проти України.

Отже, десять коротких тез, які допоможуть ці відмінності окреслити і зробити висновки для наших дій зараз і в майбутньому:

1. Кінець Другої світової війни означав для Західної Європи перемогу добра над злом; для Центрально-Східної Європи він означав перемогу одного зла над іншим злом. У першому випадку це означало, що осердям рефлексії є те, як уникнути зла у майбутньому (бо зло вже переможене, і треба лише не допустити його повернення); у другому випадку — як боротися проти зла у теперішньому (бо зло було і є тут і тепер, поруч, на твоїй же вулиці, у твоєму хронотопі).

2. Міжвоєнний період 1920-х – 1930-х років сприймають у Західній Європі часто як період небезпечних націоналізмів, які призвели до Другої світової війни. Для Центрально-східної Європи це був час створення крихких національних держав, які треба було захистити від нової імперської експансії з боку Німеччини і Росії. Відповідно, ключовим «уроком» того формотворчого періоду для Заходу стала проблема націоналізму; для Центру і Сходу — проблема імперіалізму.

3. Міжвоєнний період на Заході сприймають як історію про «поранений» німецький та італійський імперіалізм, а Другу світову — як спробу їхнього союзу та спільного реваншу. Для Центрально-східної Європи це був період конкуренції і зіткнення двох імперіалізмів, німецького і російського. Це був час їхнього подвійного прагнення реваншу за поразку у Першій світовій — причому реваншу коштом Центрально-Східної Європи, — а тому й прагнення спільного поділу регіону.

4. Відповідно, кінець Другої світової для Західної Європи означав процес деімперіалізації, тобто падіння імперій; для Центрально-східної Європи — процес реімперіалізації, тобто повернення імперій. Адже попри відновлення незалежності низки Центрально-Східно-Європейських країн після 1945 року, вони продовжували залишатися васальними країнами совєтської російської імперії — або й взагалі частинами цієї імперії — аж до падіння берлінського муру та розпаду СРСР.

5. Рефлексія про те, що Центрально-Східна Європа є колоніальною землею, тобто незаконно окупованою та експлуатованою, призвело до антиколоніальної рефлексії в регіоні, що можна унаочнити знаменитою фразою Мілана Кундери про Центральну Європу як «вкрадений Захід». На жаль, у мисленні Кундери межі цього «вкраденого Заходу» збігалися з західними кордонами СРСР, що відсунуло рефлексію про російський колоніалізм всередині самого СРСР у майбутнє. Це майбутнє наступило 2008-го року, з вторгненням Росії в Грузію — і воно триває зараз.

6. Через те, що критика імперіалізму розвивалася у західному та незахідному світі здебільшого як критика ліва, імперіалізм тлумачився здебільшого як наслідок капіталізму. Це закривало розуміння інших типів імперіалізму — наприклад, релігійного чи ідеологічного. Зокрема, це було барʼєром для розуміння того, що імперіалізм може бути також комуністичним, а не лише капіталістичним. Відповідно, такі злочини як Голодомор чи репресії 1930-х, чи 1970-х років рідко тлумачилися за межами СРСР як злочини імперіалізму.

7. Центрально-Східна Європа є не меншим топосом рефлексії про майбутнє Європи як «республіку республік», ніж Європа західна. Моделі обʼєднаної Європи, що зʼявилися після Другої світової у Робера Шумана чи Жана Монне, спиралися на ідею «Все-Європи» австрійця Рихарда фон Куденгофе-Калергі (1923). Ця остання була своєрідним переосмисленням ідеї Габсбурзької імперії як республіки монархій, і «перетлумаченням» її в ідею «все-Європи» як республіки республік. У ній, однак, був виразний антиімперський елемент, адже головний сенс створення такої республіки республік для Куденгофе-Калергі полягав у необхідності захисту Центрально-Східної Європи від німецького та російського імперіалізмів. Їхні експансії і призвели зрештою до Другої світової війни.

8. Український внесок в осмислення Центрально-східної Європи є значним саме через факт трагічної затиснутості поміж кількома імперіалізмами і подвійною складністю морального та політичного вибору в таких умовах. Цей досвід ще не є достатньо осмисленим; його значущість для світу недостатньо проговорена.

9. Нерішуча реакція Заходу на нову експансію російської імперії від 2008 року до сьогодні пояснюється саме неповним тлумаченням історії ХХ століття, в якому російський імперіалізм залишався або непоміченим, або тлумачився як «хороший» імперіалізм проти «поганого» німецького, турецького, американського чи будь-якого іншого.

10. Саме досвід Центрально-східної Європи свідчить про те, що поширеною тенденцією у світовій історії є реімперіалізація, а не деімперіалізація, тобто прихід нових імперій на місце старих, а не утвердження республік і демократій на їхніх уламках. Цей досвід свідчить, що демократії крихкі та вразливі, але можуть і мають захищатися разом проти імперської агресії. Лише коаліції республік здатні перемогти імперії — про що також часто свідчить історія, зокрема і російська. Якщо ж російський імперіалізм в Україні переможе, світ ХХІ століття буде світом нових імперій, нічим не кращих за попередні. І тоді «кінець історії» відбудеться з геть протилежним знаком.

Але все, як завжди, залежить від нас.

Володимир Єрмоленко,
український філософ, президент Українського ПЕН,
головний редактор UkraineWorld
спеціально для Infopost.media
Фото:Валентин Кузан

Рекомендуємо прочитати колонки інших авторів для нашого видання