Закарпатець на східному фронті: моє прикордоння інше

Не подумалось би мені, корінному закарпатцю, колись, що матиму змогу порівнювати українське прикордоння. Звісно, я мав на примітивному рівні розуміння, що межувати з країнами ЄС куди краще, ніж межувати з росією чи білоруссю, проте відчути це на власній шкурі на Донеччині, Харківщині та Сумщині — окремий досвід. 

Я зустрів тут багатьох чудових людей, а також зустрів і тих, хто не зовсім розуміє однаково зі мною, чому йде війна, зустрів і тих, кому наплювати на питання ідентичності. Але ж ви скажете, що такий же висновок можна зробити  в Ужгороді, Львові, Хмельницькому, Києві, Дніпрі, Сумах… І будете абсолютно правими. 

Однак, опріч питання війни, тематичні діалоги на східному прикордонні мають свій шарм. Напевно, коли ви уявляєте діалоги поблизу лінії бойового зіткнення, то гадаєте, що це достатньо прості бесіди. Та це не так, геть не так. Люди зі складними долями і в складних життєвих обставинах ведуть із нами, військовими, досить непрості розмови.

Обмірковуючи особистий дворічний досвід поїздок військовими «маршрутами» та беручи до уваги моє спілкування з українцями прифронтових і фронтових територій, мене не полишає одна думка. Що ж ми так довго робимо не так, що диспропорції у сприйнятті європрагнень українців взагалі досі є предметом серйозних дискусій? 

Я знаю, знаю аргументи про те, що ми територіально надто велика країна, що українці — різні, що в нас ще живе сумуюче за так і не здобутим соціалізмом покоління, що пропаганда росії нікуди не поділася, що в парламенті досі багато зрадників, але я також знаю, що в прикордонні з росією села та міста практично не заходили ноги лобістів міжнародних програм. Навчені користуватися європейськими грантовими грошима прикордонні з Європою українські міста і села мають більше досвіду та перевірені партнерством, в той час, як інституцій, що готові працювати з міжнародними донорами вглиб України, меншає з просуванням на схід.

У той час, як тривала транскордонна співпраця в одних регіонах породжує абсолютну довіру до Європи, в інших досі практично немає конкретних «твердих» проєктів, що покращили б життя українців. Тому там виникає абсолютно логічне запитання: «А що нам дає Європа?» Як виправити цю несправедливість? Просто дати доступ до європейських програм усім регіонам України. Гадаю, це має стати ключовим завданням влади повоєнного періоду. Знаю, є критерії міжнародних програм, але це питання здорового лобізму з нашого боку.

Я бачив міста і села, куди напевно ніколи б не дістався, якби не ця клята війна. Різні міста і села: великі, малі, сірі, яскраві, з російськими «нєізвєстнимі» солдатами, бачив і таблички ПР ООН в шкільних бібліотеках напівзнищених сіл прикордоння, бачив також села на Донеччині з експериментальними сонячними панелями на стовпах вуличного освітлення, бачив таблички програми USAID. Але це точно не так масово, як це можна зустріти на вулицях міста Ужгорода, де через велику їх кількість назви міжнародних програм заховані за різними QR-кодами для зручності.

Були випадки, коли я зустрічав адекватних (вибачте за такий сухий критерій) сільських голів Харківщини та Сумщини і знайомив їх із сільськими головами Закарпаття для обміну досвідом у сфері грантових програм та роботи з міжнародними донорами. Я хочу вірити, що такі контакти дозволять прийти в ці далекі від Закарпаття місця міжнародним програмам та «розвитковим» грошам.

Часто на Закарпатті ми говоримо про наше різноманіття: сотня націй і народностей вживаються на маленькій, але чудовій території, із власною самобутністю і культурою, в толерантності та повазі один до одного. Звісно, сильнішими є позиції словаків, угорців чи румунів, бо то — наші сусіди за лінією державного кордону. У нас все як із звичайними сусідами в звичному житті: буває просто, буває складніше, бувають незначні труднощі. Але вони — наш перший місток до Європейського Союзу, тож ми вважаємо це нашою перевагою. 

Зараз моє прикордоння інше, і багато чого тут зовсім інакше. Але я, поруч із військовими задачами, хочу думати про те, що тут буде далі, бо ця війна також матиме завершення. Так, для пошуку ефективних рішень копатись у цій темі треба куди глибше, і як у будь-якій справі слід починати з «бази» – люди, освіта, культура. Також важлива «здорова» державна політика та присутність спроможних інституцій. Та передовсім слід повернути безпеку на території, де зараз проходять бойові дії. А з рештою справимось! Головне — не втомитись і не опускати рук. Все буде Україна!

Денис Ман, військовослужбовець ЗСУ
спеціально для Infopost.media

* Текст є авторською колонкою, відтак у ньому представлені, перш за все, думки автора матеріалу, які можуть не збігатися з позицією редакції InfoPost. Ми публікуємо авторські колонки насамперед заради дискусії на важливі теми, бо віримо в силу публічного діалогу. Якщо ви маєте бажання написати для нас авторську колонку, напишіть нам на editor.infopost@gmail.com

** Матеріал підготовлено в рамках проєкту Re:Open Ukraine, що реалізується за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».