АРМІЯ РІВНЯЄ ВСІХ

Армія рівняє всіх. Армія — місце де зустрічаються люди різних прошарків суспільства. Вчитель музики, священик, далекобійник, пасічник, художник, будівельник, водій маршрутки, чоловік з сусіднього під’їзду, спортсмен, поет, продавець з супермаркету, офіс-менеджер, хлібороб… Список професій можна продовжувати і продовжувати. Але суть незмінна: це фундамент сучасних Збройних сил України. 

Всі ці професії, на диво, можуть бути присутніми в одному маленькому підрозділі, наприклад мінометній батареї чи роті вогневої підтримки та пліч-о-пліч цілеспрямовано, надійно і відповідально виконувати завдання на лінії фронту. 

В армії національність не має значення. 

Українці, молдавани, поляки, грузини, вірмени, роми, євреї — вони є у лавах ЗСУ. Як і білоруси, греки, гагаузи. 

Якщо ти за Україну і взяв до рук зброю, аби зупинити навалу росіян, значить, де-факто, ти українець. Ти розділяєш ідею і не дозволиш нікому плямити слави, ні честі Твоєї Нації.

Один знайомий грузин, якось говорив: «ми не можемо покинути своїх». Він був одягнений у піксельну військову форму. Щиро та широко усміхався. Він чистив зброю.

Зброя — це сміливість брати відповідальність за країну, в якій живеш і битися за неї не лише на словах. 

І вік цьому не перешкода. 

Чи не в кожному підрозділі є свій Дід. Це не позивний. Дід найстарший, годиться більшості бійців у батьки, наймолодшим — в діди. Він багато знає, оберігає молодих, пильнує, щоб все було на своїх місцях. Дід, зазвичай, витривалий, жилавий, не боїться чорної роботи. Він може копати, варити борщі. Може ремонтувати техніку, або нищити машини чи живу силу противника. Дід може все. Він не жаліється. Він часто мовчить. Він каже: я своє прожив, тепер треба дати пожити внукам. І він б’ється, як би важко не було. 

В армії насправді не важливими є національність, вік чи цивільна професія. Все це умовності. Армія рівняє всіх. Змиває грим. Армія одягає в піксель і поки триває війна – є лише цілі та завдання. 

В армії не важливим є те, ким ти був «до». 

Не вмієш стріляти — тебе навчать. Головне хотіти. Ось автомат, РПГ, джавелін. Вибирай!

Хочеш літати — лети: FPV-дрон і ти птах. 

Хочеш їздити порушуючи правила дорожнього руху — стань танкістом. Всі знають, коли перед собою бачиш танк — він автоматично головний. 

В армії, ким би людина не була, для неї завжди знайдеться місце по здібностях і по бажаннях. Головне слухати і бачити. Головне мати із собою лопату, бо, як відомо, в армії доводиться багато копати. Головне вчитися та тренуватися. Головне працювати на злагодження і тоді армія стає кулаком, який стискається, аби завдати удар кривднику. 

Армія — це механізм в якому повинно бути все на своїх місцях. Кожен гвинтик, кожна шестерня, кожне слово… 

Так, в армії свої закони, свої правила, зрештою — статут. 

Але це організм, який дає відсіч ворогу і зупиняє його. Чим краще натренований кулак, тим сильніший та прицільніший удар. 

Армія — місце, де справді починається шлях до перемоги в російсько-українській війні. І це вже пора зрозуміти. 

Армія — це про єдність країни. Хто і що не говорив би: вона – основа української державності. Тут не важливими є віросповідання, вік, стать, національність… Тут мова про відповідальність за життя і за ідею, яка вкладається в одне слово: ПЕРЕМОГА! 

І вона станеться, тому, що навколо неї об’єднуються дуже різні люди.

Валерій Пузік, письменник, військовослужбовець ЗСУ (Одеса)
спеціально для Іnfopost.media
фото зі сторінки автора

Рекомендуємо прочитати колонки інших авторів для нашого видання