Пауль Пшенічка: «Ідентичність людини залежить від родоводу і мови, яка звучала після її народження»

Рідко хто здатен похвалитися тим, що його іменем названо малу планету. А от Пауль Пшенічка, вчитель фізики та астрономії Чернівецького міського ліцею № 1, може. У 2005 році рішенням Міжнародного астрономічного союзу та Лабораторії ім. Лінкольна Массачусетського технологічного інституту малій планеті № 21389 присвоєно ім’я «Пшенічка» (Pshenichka). 

За свою 54-річну вчительську кар’єру знаний буковинець, один із засновників методу проєктно-орієнтованого навчання в школах, виховав більше трьох тисяч випускників та за свою діяльність отримав чимало відзнак.  Серед них: Відмінник освіти України (2005), Заслужений вчитель України (1996), Почесний член Лондонського інституту фізики (2007), переможець національної премії для вчителів-новаторів Global Teacher Prize Ukraine (2017) та ін.

Із Чехії – на Буковину

Пауль Пшенічка народився в Чернівцях у 1946 році. Його дід родом із Праги, з’явився на світ у 1870 році, а близько 1892-го опинився в селищі Берегомет Вижницького району Чернівецької області. Тут побудував собі невелику хату в місці, яке зараз знаходиться на межі між Берегометом і Лопушнею. Закінчив у Празі кравецьку ремісничу школу. Їхня сім’я не дуже підтримувала австро-угорську політику, тому чоловік вирішив поїхати якнайдалі від центру. На той час якраз формувалася нова для Австрії земля Буковина. Тож з’явилися перспективи приїхати сюди і почати «з нуля». 

Дорога була довгою. У цій подорожі дід знайшов собі дружину родом із Брно. Вона успішно закінчила гімназію чи ліцей в Станіславові (теперішньому Івано-Франківську). Пауль пригадує, що бабуся була дуже розумна, а дідусь – вмілим кравцем. Настільки, що шив одяг для всієї місцевої знаті. Потім, коли в пари з’явилися діти, то дід попросив графа Василька, резиденція якого була в Берегометі, виділити йому ліс для побудови будинку. Граф зробив це безкоштовно. 

«Так у 1926 році тут з’явився будинок, у якому я досі живу», – говорить Пауль Пшенічка.   

Коли виникла любов до технічних наук

Учитель розповідає, що інтерес до фізики з’явився у нього ще в дитинстві. 

«Десь у п’ятирічному віці, – говорить Пауль, – мені подарували велосипед. Вважаю, що це значний технічний винахід. І я на ньому їздив, ремонтував і т.п. Мені подобалося мати справу із залізом. Так тривало і в школі. Потім отримав у подарунок конструктор – металічні деталі з дірочками, з яких можна було збирати машинки, крани, літаки тощо».

У 3-4 класі Пауль прочитав у газеті «Піонерська правда» фантастичну повість про силові поля та польоти в космос, яка його зацікавила. І вже у шостому почав будувати планери, а згодом – кордові авіамоделі. 

Під час навчання Паулю дуже пощастило зі школою, вчителями, а також сільською бібліотекою. Там було багато різних книжок. Зокрема, хлопець захопився творчістю Джека Лондона і Герберта Веллса. У той же час він натрапив на підручник із астрономії і «проковтнув» його за два тижні. Десь у 8-му класі Пауль прочитав книжку «Електрика» знаменитого англійського фізика Джорджа Паджета Томсона, в якій було пояснено такі явища, про які хлопець би не дізнався з жодних джерел. 

У 10-му класі Пауль разом із товаришем почали будувати моделі ракет, які літали. 

«Для цього ми брали одну частину інгредієнтів із хімкабінету, – додає майбутній вчитель, – іншу (зокрема, активоване вугілля) купували в аптеці. Останнього треба було багато. Щоразу, як ми за ним приходили, аптекар дивився на нас великими очима і думав, що в цих хлопців щось зі шлунком. На той час ми фактично не розуміли, що робили. Тільки потім вчителька хімії пояснила, що то був чорний порох. Згодом вона припинила наш доступ до шкільної лабораторії».

Як багатомовність впливає на ідентичність людини

У родині Пауля Пшенічки постійно розмовляли шістьма мовами. Найбільше – чеською, німецькою та румунською. Крім того, вдома була багата бібліотека ще з часів Австрії. 

«Румунська мова тоді була державною, – говорить Пауль, – німецька ще залишилася з австрійських часів. До того ж у діда було восьмеро дітей, і в мене, відповідно, купа родичів, які розмовляли по-різному. В когось була дружина полька, в когось – чоловік-українець. То приходив сусід чи знайомий, і ми переходили на його мову».

Пауль Пшенічка розповідає: шкодує, що сьогодні фактично втратив чеську, хоча вона в нього добре збереглася у пам’яті. Ще за часів СРСР вчитель за гарячою путівкою потрапив до Болгарії. Там познайомився зі словаками. Вони запросили в гості, й він поїхав. Протягом 5 чи 7 годин до Братислави спілкувався з сусідкою по купе, й мова «ожила». 

«Коли мовою не користуєшся, – додає Пауль, – то вона ніби в сплячому стані. Важливо регулярно читати, тоді й вимова зберігається». 

Щодо румунської, то вчитель зізнається: знає її не дуже добре, хоча може багато сказати і зрозуміти.

«Вдома часто говорили румунською, – міркує Пауль, – бо ми мали родичів у цій країні й багато румуномовних сусідів. Коли мені було 3-4 роки, то ми жили в румуномовному селі Карапчів у Глибоцькому районі. Там розмовляли або румунською, або російською».

Пауль Пшенічка пригадує цікаву історію, пов’язану з цією мовою. З 1994 року він регулярно возить своїх учнів в Європу на різні конкурси. Там вони завойовують медалі, дипломи та інші нагороди. Десь у 1995 році їхня делегація поверталася з конференції у Вишеграді. Зазвичай їхали через Ужгород або Чоп. А цього разу Пауль обрав дорогу через Вадул-Сірет. Коли приїхали туди, то побачили чергу автівок на 12 кілометрів. Вчитель поїхав повз неї і вирішив звернутися до прикордонника. 

«Як міг я пояснив румунською, – говорить Пауль, – що в мене в авто троє 15-річних учнів і ми поспішаємо, бо маємо за два тижні їхати на інший міжнародний конкурс. Я думав, що він мене не пропустить, але той кудись подзвонив, ми заплатили екологічний збір 10 доларів, і поїхали». 

На митниці з іншого боку стояли дві машини. І тут їм на зустріч вийшов серйозний майор, кілька разів обійшов машину, позаглядав у вікна, а тоді запитав: «Де діти?». 

«Я кажу, – відповідає Пауль, – ну от вони. А він відповідає: мені сказали, що у вас 15 дітей трирічного віку. Чи я таке сказав, чи той прикордонник щось переплутав? Ми посміялись».

Як усвідомив себе українцем та вивчив місцеві діалекти

За словами Пауля Пшенічки, він із шестирічного віку живе в україномовновному середовищі та вважає себе досить специфічним українцем. 

«Я спілкуюся з усіма українською, – міркує Пауль, – так, ніби це моя рідна мова. Але так само можу спілкуватися і німецькою, і чеською, якщо розговорюся. І румунською ті фрази, які знаю, можу сказати без акценту. Англійську я вивчив самотужки завдяки щорічним поїздкам на міжнародні форуми. А там усі так розмовляють. Тож, речення за реченням, і я навчився. З французами можу привітатися та промовити кілька слів. При чому – без особливого акценту».

Пауль Пшенічка зізнається: не може сказати, що він віртуоз української мови і досконало нею володіє. Та все ж свій рівень вважає пристойним. 

«Я не є аж надто досконало грамотний в жодній з мов, які добре знаю, – говорить вчитель. – У мене трапляються русизми, суржик тощо».

Активно послуговується Пауль Пшенічка різними українськими діалектами. Каже: зовсім не соромиться їх використовувати. Саме так він і спілкується зі своїми сусідами.

«Можу говорити місцевим буковинським діалектом, – додає вчитель. – А він же в різних районах специфічний. Знаю гуцульську говірку, бо в мене троє сусідів – гуцули. Розумію і деякі слова з львівського діалекту. Також можу щось сказати на австрійському і німецькому діалектах».

Нещодавно вчитель запостив на своїй сторінці у Facebook фотографію, на якій була кукурудза, і підписав: «курузи». Знимку цю він зробив у Швейцарії. 

«Чому курузи?, – міркує вчитель. – Тому що в нас так кажуть. І я вважаю: якби не було діалекту, не існувало би мови».

Вчитель додає, що їхня сім’я була трохи інакша, ніж решта мешканців Берегомета. 

«Якось один американець запитав мене, – говорить Пауль, – в чому «фішка» українців. Я відповів: у тому, що українці в основному дуже толерантна нація. Ніхто ніколи тут нам не зробив зауваження, чому ми вдома говорили німецькою. Навпаки – їм це подобалося. Моя тітка була німкенею і ніяк не могла вивчити ні українську, ні російську. Вона спілкувалася із сильним акцентом, але всі сусіди були в захваті від того, як вона говорить. Так, вони вмирали зі сміху, але страшенно її любили за манеру розмови». 

Що таке ідентичність? 

На думку Пауля Пшенічки, ідентичність – це складна проблема. Вона залежить від родоводу (коріння) людини і мови, яка звучала після її народження. 

«З погляду біології і психології, – міркує вчитель, – у нас в голові є матриця – певна система, сфера мозку, яка готова до сприйняття логічної інформації. Вона знаходиться в стані готовності перші два з половиною роки життя. І що людина вивчить за цей час, те й буде. А як формується ця матриця? Головна людина, яка на цьому етапі в основному займається дитиною, – мама. Тож, як каже один мій знайомий: дурна мама – дурні діти».

Хоча, з іншого боку, на думку вчителя, мова – не завжди вирішальний фактор. 

«Тому що є люди, – додає Пауль, – які, наприклад, приїжджають в Україну з Англії чи Америки, працюють, знаходять тут своє щастя і з великим задоволенням розмовляють українською. А є українці, які розмовляють російською. При чому іноді вони українці в шостому поколінні». 

Бо чим ми, за словами вчителя, фактично відрізняємося від росіян? 

«Вони в основному, – говорить Пауль Пшенічка, – крім своєї мови, нічого більше не знають. А в нас принаймні двома мовами всі добре володіли. Це не є недоліком. Під час Другої світової війни люди, які знали німецьку, мали великий козир у руках. Вони могли бути розвідниками, та й в принципі завдяки цьому якось виживали».

Ідентичність людини можна порівняти з кулінарією, зокрема, борщем. На думку Пауля Пшенічки, ЮНЕСКО недаремно внесла цю страву до Списку нематеріальної культурної спадщини. 

«Залежно від того, що ви туди додасте, – міркує вчитель, – борщ буде різним. І в кожної господині він особливий. Іноземців просто вражає вміння наших жінок готувати. Й це якраз про ідентичність: не те, що ти вивчив у школі, а те, що виніс із дому».

Якщо говорити в цьому контексті про Буковину, то Пауль Пшенічка звертає увагу на діяльність Інституту буковинознавства при Аугсбурзькому університеті (Німеччина). 

«У їхніх дослідженнях, – розповідає вчитель, – йдеться про те, що на Буковині завжди було багато різних націй і між ними ніколи не виникало серйозних розбіжностей. Тож вони вважають, що Буковина може бути взірцем не теперішньої, а майбутньої Європи, бо тут протягом віків мирно вживалися люди різних ідентичностей, націй і мов».   

Європейські цінності та роль вчителя в сучасній школі

Пауль Пшенічка переконаний: цінності формуються в людини насамперед через сім’ю. І якщо вони не закладені змалку, то де їх потім узяти? 

«Основна цінність, – говорить учитель, – повага до життя. Так задекларовано скрізь і всюди. У демократичних країнах цього дотримуються. Не менш важливою є повага до особистості та свобода. Коли закони працюють і всі гілки влади незалежні. В таких країнах, як Німеччина, Австрія, Швейцарія, населення дисципліноване і поважає закон». 

Крім того, в сучасному світі колосальною є роль вчителя.

«Кого б із видатних людей ви не запитали, – додає Пауль, – в них точно був хоча б один хороший вчитель, якого любили й поважали. Дуже рідко зустрічаються люди, які можуть вчитися самостійно. Освіта стала більш доступною завдяки, наприклад, курсам Coursera чи різних університетів на кшталт Кембриджу та Гарварду. Але спробуйте вчитися так самостійно. Потрібно мати залізну волю й мотивацію».

На думку вчителя, школа потрібна більшості людей. 

«А хорошої школи, – міркує Пауль, – без хороших вчителів не буває. І чим менше буде таких вчителів, тим менше потім з’явиться достойних лікарів, інженерів, юристів. Хоча, зрештою, не так важливо, скільки в тебе було учнів, головне  – скільки з них вважають тебе своїм учителем».

Лілія Шутяк, Чернівці
Infopost.media

* Матеріал підготовлено в рамках проєкту Re:Open Ukraine, що реалізується за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».