Томас Біррінгер: «ЄС не хоче знову створювати нових гравців із правом вето»
19 Травня, 2026
Цей матеріал створено командою Інституту Центральноєвропейської стратегії на основі виступу Євгена Глібовицького під час дискусії на форумі Re:Open Bukovyna, яка була організована в рамках ініціативи Re:Open Ukraine.
***
Я дуже тішуся, що слово «фронтир» починає входити в наш лексикон, бо воно багато пояснює. Але і погоджуюсь, що в житті на фронтирі весь час хочеться відсунути його подалі. Але правда в тому, що ми перебуваємо не лише на геополітичному фронтирі, який проходить по лінії фронту. Ми — там, що історик Сергій Громенко називає мультифронтиром, і цей фронтир проявляється постійно.
Він проявляється, коли угорський уряд запроваджує санкції для українських продуктів. Коли словацький уряд блокує постачання енергоносіїв. Коли польські активісти з проросійських рухів перекривають кордон. Коли політична ситуація в Румунії балансує за кілька кроків над прірвою зміни політичного вектору.
Поділів стає все більше, вони проходять глибше, проявляються активніше. І саме тому досягнення єдності чи солідарності стає значно складнішим завданням. Це добре видно й на досвіді Центральної Європи: ще 20 років тому вона сприймалася як світоч змін і прогресу, як орієнтир для трансформацій. Але минув час — і сьогодні Вишеградська група часто асоціюється з найбільш проблемними кейсами всередині Європейського Союзу. Це, по суті, і є ілюстрація того, наскільки складно втримувати цілісність і послідовність у власних трансформаціях — навіть тоді, коли стартові умови здавалися сприятливими.
Суб’єктність як внутрішня робота
Мені здається, що погляд на власну силу та спроможність — це передусім погляд всередину, а не назовні. Ми можемо багато переймати з зовнішнього світу, але ключове питання: що ми з цим робимо, які зміни здійснюємо самі.
Якщо дивитися на українську історію останніх 150 років, це абсолютно лінійний процес боротьби за власну суб’єктність. За неї вбивали всі режими, які намагалися панувати на українській території. Ця боротьба триває й досі — вже всередині, між суспільством і пострадянськими рецидивами у власній державі.
Тому я завжди намагаюся в кожному регіоні, громаді, місті, в які приїжджаю, шукати ознаки суб’єктності. Їх є кілька.
Перше: яка тут культура і якість культурного життя? Що тут відбувається регулярно такого, що я боюся пропустити? У випадку Чернівців — це, наприклад, Meridian Czernowitz. Але одного фестивалю недостатньо, потрібна більша різноманітність.
Друге — інтелектуальні голоси, які звучать на загальноукраїнському та центральноєвропейському рівні. У Чернівцях вони є, і це дуже важливо.
Третє — освіта: від дошкільної до університетської. І тут ми ставимо питання: чи можеш ти залишатися в місті не з інерції, бо ти тут народився, а з вибору? Чи можна робити звідси національну або міжнародну кар’єру? Отут також виникає питання якості місцевих університетів.
Як утримати людей
Сусіднє з Чернівцями місто – Івано-Франківськ. Одна з його проблем, знайома, вочевидь, і для чернівчан – Івано-Франківськ є донором талантів для всієї України, й не тільки. Щороку кращі випускники шкіл, університетів їдуть з міста.
Лякає й те, що сьогодні багато батьків середнього класу фактично орієнтують дітей на виїзд. І тепер ми матимемо з цим подвійну проблему. Перша, очевидно, це те, що вони власне поїхали. Друга полягає в тому, що вони візьмуть найслабше з двох світів. Тому що перебування в суспільствах, які не готові до складності XXI століття, послаблює їх там, де вони мали би ставати сильнішими, знижує їхню спроможність до виживання. Ми ж бачимо, що значна частина європейських країн досі живе в ілюзії захищеності і не дуже хоче з цієї ілюзії виходити. І це теж впливає на тих, хто туди потрапляє.
Дослідження показують: якщо випускник університету залишається в місті хоча б на рік після навчання, шанси, що він тут залишиться й надалі, дуже високі. Залучення студентів з інших регіонів — це величезний плюс, це про такий званий Brain Gain. Але цього недостатньо. Потрібно, щоб освіта в Чернівцях мала свої сильні сторони, щоб тут був центр спроможності. А для цього потрібні ширші умови — люди повинні розуміти, що матимуть тут комплексне повноцінне життя: культуру, медицину, дозвілля, міське середовище.
Це породжує питання соціальної перспективи в ширшому розумінні. Йдеться не лише про зарплати і так далі. А про те: чи можу я, живучи у місті, відчувати пульс світу? Чи можна поєднати комфорт невеликого міста з доступом до глобальних можливостей?
Важливо також, щоб люди в місті не почувалися замкненими, і тут з’являється фактор сполученості. І Чернівці, й Івано-Франківськ «відірвані» від основних доріг, ще до повномасштабної війни тут була проблема дисфункціональності аеропортів. У цьому сенсі добрий приклад, як працює хороша сполученість, показує Львів: люди знають, що можуть у будь-який момент поїхати і повернутися.
Є також ще один важливий вимір — соціальний: чи можна в місті, громаді або регіоні бути сивочолим нонконформістом? Чи ти неминуче перетворюєшся на «міського божевільного»? Там, де є простір для дискомфортних дискусій, з’являється шанс поєднати досвід і незамилений погляд. Але якщо досвід визнається тільки тоді, коли він підкріплює конформність, це майже гарантовано веде до сповзання в провінційні обмеження.
Ще одне питання — соціальні ліфти. Чи можна в місті стати успішним і не стати мішенню? У деяких містах це все ще проблема: успіх автоматично створює токсичні зв’язки, від яких неможливо позбутися. Тому питання звучить прямо: чи є Чернівці містом, де можна бути успішним?
У підсумку все зводиться до ключового питання: як зробити так, аби в Чернівцях була і соціальна мобільність, і можливість руху з локального на міжнародний рівень — не виїжджаючи з міста? Поки що відповіді немає. Утім ситуацією не є нездоланною, в такому стані перебувають чимало українських міст. Світ змінюється дуже швидко, питання в тому, чи встигнуть Чернівці використати свій шанс.
Вікно можливостей — і ризик його втратити
Те, що сьогодні в Чернівцях відбувається Re:Оpen Bukovyna, мені видається фантастичною подією. Тішить і те, що дедалі більше чути про локальний бізнес, це дуже добрий сигнал.
Я думаю, що Чернівці, так само як Львів, Ужгород чи Івано-Франківськ, є великими бенефіціарами війни. Передусім у найціннішому — демографічні зміни, зростання населення внаслідок переселення. Але це не можна сприймати як даність: зі звільненням територій частина цих людей поїде, увага країни переключиться. І тоді постане питання: що за цей час було зроблено, які основи закладені?
Багато міст заходу України цей шанс уже змарнували, це видно з того, як вони змогли, а переважно не змогли скористатися можливостями. Зокрема, наскільки зайшли в привідкриті двері європейських програм, наскільки зрозуміли, що базовою навичкою працівника місцевого самоврядування сьогодні має бути англійська.
Бо, по суті, йдеться про спроможність скористатися вікном можливостей. І зараз є відчуття, що для Чернівців це, можливо, найбільше вікно можливостей за весь час незалежності України. І саме від того, як воно буде використане, залежить вже середня перспектива на наступні 10–25 років.
Євген Глібовицький, на форумі Re:Open Bukovyna
для Infopost.media
Фото: Василь Салига
* Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного фонду «Відродження» в рамках спільної ініціативи «Вступаємо в ЄС разом». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу чи Міжнародного фонду «Відродження».
