Колонки 26 Січня 09:25

З джерел землі

Я належу до тих, хто на власні очі бачив розпад радянського Союзу, Революцію на граніті, проголошення Незалежності. Натомість Помаранчеву Революцію та Революцію Гідності – спостерігав з Нью-Йорка, виступаючи на мітингах та беручи участь в протестних ходах. Писав вірші та есеї про ці події. Подавав свій голос.

За якихось тридцять років моє покоління, якому тепер не охоче випишуть повістку до військових лав та ще поміркують чи потрібен хтось такий у теробороні, пережило транзит від тоталітарного режиму до певних форм початкової демократії. Транзит, скажу, непростий, бо у теперішній частині історичного сценарію, ми опинилися й на війні.  Від 24 лютого ми всі на війні, тобто мобілізовані. Дехто може заперечити мені, мовляв, це така письменницька метафора, бо справжні бійці  — на передовій. Я, звісно, погоджуючись з цим незаперечним фактом, все ж дозволю собі поміркувати про війну, обшир якої сягає від передових шанців зони бойових дій до кожного українського серця.

4dd5c26 Vasil Mahno 1

Ця підступна війна нас застала на марші. Частинно ми розвернулися від Москви і повернули свої погляди на Захід, до іншої цивілізаційної системи, порівняно із «русскім міром», але немала частина нашого суспільства, внаслідок різних причин – географічних, культурних, родинних тощо, залишалася в полоні різних «братерських» ідей з росіянами. Міфологія ще спрацьовувала – від так званого акту возз’єднання часів Богдана Хмельницького до «спільної боротьби радянського народу супроти фашизму» під час Другої світової війни. Вона, ця міфологія, іржею в’їдалася у свідомість кількох поколінь українців. Здавалося, що її не витравиш.

Українські реалії протягом тридцяти років Незалежності були далекі від ідеальних. Надто багато чого перемішалося у пострадянському суспільстві й здавалося мені, коли я виїжджав до Нью-Йорка, що ніколи цей клубок не розплутати. Україна була перемежована різними суперечностями. З одного боку —  суперечність Заходу та Сходу, з іншого – протистояння культурних цінностей та історичних подій, української та російської мови, національного та радянського. Українські міста дивували – поєднанням радянської з новітньою, українські політики – безідеологічними настановами з відвертою брехнею та корупцією, українські кордони – злочинною незахищеністю, українське військо – зрадництвом і обкраданням. Країна жила поміж двома ментальними полюсами, які умовно можна було позначити – Львів і Донецьк, які наче б то зрівноважував Київ.

 


Однак щось у цій розшарпаній країні жевріло, що не давало їй геть опуститися до повного хаосу, або ж цілковитої залежності від північного імперіального сусіда.


 

Що це було? Мова? Ні. Культура? Теж ні. Література? Не цілком. Історична та родинна пам’ять? Можливо. Політичні та культурні ідеалісти? Вірогідно. Цілком зрозуміло, що жодне суспільство чи країна не є ідеальними. Але є щось таке, що склеює воєдино хребет того ж таки суспільства чи країни. Суперечності – це основа буття, з них народжується певен компроміс, або ж система соціальних й політичних домовлень, іншими словами — право, за яким живуть державні та суспільні механізми. Однією із найбільших проблем олігархічного державоутворення – це відсутність діючих, а не декларованих правових норм. Як тут не згадати Юлію Крістеву, з її розпачливим звертанням до посткомуністичних еліт з приводу тотальної корупції та нехтування ними засад демократичних суспільств.

Війна, а до неї попередні революції на Майдані, на мій погляд, виконали такий важливий процес катарсису і, мабуть, прозріння. У кожному поколінні знайдемо оптимістів та песимістів, українофілів та українофобів, прихильників правої чи лівої ідеологій. Але загроза втрати не тільки життя, а чогось що може видатися метафізично неозначеною субстанцією, тобто рідну землю та дім, яку черпаємо з джерел архетипної національної пам’яті, пробило зашкарублу свідомість. Власне, усвідомлення  втрат й витворило цей наш шалений спротив. Для всіх? Звісно, що ні. Хіба не рясніють мас-медійні джерела щоденними повідомленнями про ухилянтів, корупціонерів, торгівців наркотою, зрадників та шпигунів? Яке щастя, що їх мізерна меншість! Війна – це також рентґенівське просвітлення кожного. Як каже біблійна приповідка, що сонце однаково світить і для грішників, і для безбожників, тобто і героям, і боягузам. Світить воно однаково, але вони ходять-таки уздовж різних берегів.

 


Кожен напад аґресора несправедливий, бо з першим пострілом час миру перетворюється на час війни.


 

А час війни завжди невизначений, ніхто не знає скільки вона триватиме, скільки вона зажадає жертв і коли закінчиться. Війни розпочинаються несподівано й несподівано закінчуються. Для мене важливим питанням, яке я ставлю собі й не тільки уже сьогодні, є таке: як українське суспільство, що переживає й переживе війну зможе побудувати державні стосунки на новій основі? Як зміниться філософія держави, права, культури і мови? Як вона повинна змінитися?

Найлегше знайти винуватців війни. Вони відомі. Звісно їх чекає суд, бо уникнення такого і тотальна безкарність призводить до зухвальства і до нових воєн. Ні Грузія, ні Крим не стали попередженням світові, що нова путінська імперія готова розпочати війну в Європі й проти Європи та світу. Найважче буде після втрат та руїн спробувати «переформатувати» українське суспільство для наповнення  його новим змістом. Це буде найважчий процес, бо він, як бачиться, триватиме не один рік.

Ми передумуємо війну кожен день.  Що це означає? А те, що війна для нас одне велике питання. Усім нам разом доведеться відповідати на нього. Усім. А з яких джерел братимемо сили для відповіді? З тих, що підземними ріками пливуть в глибинах нашої землі. Інших – немає.

 

Василь Махно спеціально для Infopost.Media

Фото: Олександр Фразе-Фразенко / starylev.com.ua

 

Рекомендуємо прочитати колонки інших авторів для нашого видання

 

* «Воєнний стан» – онлайн-антологія есеїв українських інтелектуалів та інтелектуалок про війну від Meridian Czernowitz. Сто авторів – у ста текстах – розкажуть про власні враження, спостереження й почуття. Створення антології відбувається у межах проєкту «Поглиблення внутрішнього культурного діалогу в Україні».

** Текст є авторською колонкою, відтак у ньому представлені, перш за все, думки автора матеріалу, які можуть не збігатися з позицією редакції InfoPost. Ми публікуємо авторські колонки насамперед заради дискусії на важливі теми, бо віримо в силу публічного діалогу. Якщо ви маєте бажання написати для нас авторську колонку, напишіть нам на editor.infopost@gmail.com


Що таке Infopost.Media?

Це суспільно-політичне видання, яке розповідає українській аудиторії про національні меншини, а їм – про сучасну Україну. Ціль Infopost.Media – посилити національний діалог та згуртованість, протидіяти дезінформації та маніпуляціям, а також повернути Україну в її рідний дім – вільну спільну мультикультурну Європу.

Коментарі