Аналітика 22 Жовтня 22:02

Як у закарпатському Вишкові по-королівськи дружать різні етнічні громади або особливості національної barátság

Вишково — колишнє королівське місто на Мараморощині, колись це був центр Марамороського комітату з усіма привілеями, включно зі своїм замком на Соляному шляху. Нині це — селище Хустського району, «прикурортне», бо знаходиться біля розкручених Шаяна та Велятина, з розвинутою туристичною інфраструктурою (готелі, садиби, є аквапарк та навіть крафтова пивоварня), є центром Вишківської тергромади за новим адмінподілом епохи децентралізації.

Тут вісім з гаком тисяч жителів, власне, сучасне Вишково творять дві великі громади: українська та угорська (раніше були іще німці, але майже усі виїхали в 90-х, євреї та румуни). Тут одна сільрада, але дві школи (україномовна та з угорською мовою навчання), два дитсадки, церков узагалі — на різний релігійний смак (свої храми мають реформати, православні, католики й уніати).

Img 0690

Статуя турула – символа угорців у центрі Вишкова

Живуть українці та угорці Вишкова, як і в більшості багатокультурних громадах, нарізно: є вулиці, де історично селяться лише угорці, є ті, де живуть лише українці, а є кутки із мішаними жителями. Але що вражає: у Вишкові дві великі етнічні громади так тісно і так якісно сплетені в одну й протягом століть співжиття (перші письмові згадки про селище — з ХІІІ ст.) зуміли налагодити таку модель співжиття, що вона дає змогу розвиватися і одним, й іншим. Ба більше:  може стати прикладом того, як варто будувати міжетнічні стосунки в умовах сучасної україно-угорської політичної кризи. Де-де, а у Вишкові навчать — як це: дружити по-королівськи!

Img 0657

Типовий угорський вишківський двір, де попід лугошом по-ґаздівськи ростуть парадички

Угорці люблять наші поливанки, ми — їхню «майську ніч»

Перший, хто розказує мені про особливості Вишківського міжетнічного добросусідства — закарпатський гід Сергій Прокоп. Сергій — українець, вишківець з української частини місцевої громади, ходив в українську школу, починав кар’єру у Шаяні і водив групи туристів у рідне Вишково — у гості до угорської громади, на крафтове пиво чи вечори органної музики. Разом із тим, Сергій має купу друзів з «мадярського кінця» і говорить (не без гордості) про те, що у Вишкові вміють вибудовувати міжетнічні стосунки.

«У нас справді дуже між собою дружать громади. Давно бувало, це ще дід розказував, що могли на сільських танцях битися українці із угорцями, але я такого вже не застав. Якщо десь і виникали якісь конфлікти, які я спостерігав, то явно не на міжетнічному підґрунті, скоріше це були побутові причини, як усюди: межу переорали, курка в город забігла, дерево не там посадили, не так сказали, криво подивилися тощо», – каже Сергій. – «Зате я добре пам’ятаю, як ми українці та угорці ходили одні до одних на національні свята. Наприклад, угорці приєднувалися до українців на Поливальний понеділок.

Img 0698

Закарпатський екскурсовод Сергій Прокоп

Угорці — це переважно католики та реформати, тобто, коли у нас Поливальний понеділок, у їхній громаді уже, як правило, давно відсвяткували Паску. Але у Вишкові є така традиція, що хлопці ватагою, по троє-четверо йдуть до дівчат — поливають парфумами. Дівчата накривають гостину, гостять, фіґлюють. І от часто із нами, українцями, до дівчат ходили угорські хлопці, хоча вони не святкували вже Паску. Також українські чоловіки та молоді хлопці, слідом за угорцями, вітають своїх жінок та дівчат на початку травня під час так званого «маюші ийсако» (травнева ніч) — в угорців прийнято ставити біля воріт коханих прикрашені стрічками й кульками берези та наймати музик, аби заграли для жінок. Зараз просто лишають під ворітьми великі букети з квітами та цукерками».

Але улюбленим угорським святом в українців Вишкова є осінній Сюреті-бал. Це — давнє, традиційне для будь-якої угорської громади Закарпаття (Сюреті-бали проводять також і на Берегівщині, в Чопі, Тячеві) свято урожаю, з акцентом на виноробні традиції. Готуються до нього відповідально: на площі ставлять шатро, в центрі вішають велике (складене із багатьох) гроно винограду, шатро прикрашають виноградними гілками з грезнами, квітами, кульками та стрічками. Під час балу танцюють, п’ють вино, грають у забави.

«У Вишкові Сюреті-бал — це загальносільське свято, його усі чекають, як коляди чи поливанки, причому не важливо, угорець ти чи українець. Пам’ятаю, мій дідо — він був родом із Ізи і прийшов у Вишково за зятя, так полюбив цю угорську традицію, що кожен раз чекав осені, як мала дитина на свято Миколая. Дідо виходив до воріт, аби бачити, як будуть їхати на сюреті-бал чевси (вершники — ред.) на конях (традиційно молоді хлопці їдуть вулицями на бал верхи, урочисто, з музикою). За вершниками їхали два-три вози, з дівчатами, за процесію йшли музики — це дуже гарно виглядає! Зараз на Сюреті-бал у Вишкові дуже люблять приїжджати туристи, їх це дивує і вражає. А іще на це свято у варош (саме так місцеві кажуть про своє Вишково) стараються приїхати родичі, які повиходили заміж в інші села чи переїхали в міста, або ж за кордон. Це об’єднує усіх!» – розповідає Сергій Прокоп.

Коли помирає хтось із вишківчан, за ним дзвонять у всіх церквах

Друга, з ким спілкуюся у Вишкові — це дзвонарка знаменитої реформатської церкви ХІІІ століття, куди всі йдуть подивитися на унікальні середньовічні фрески, які тут випадково знайшли під час ремонту під шаром старої штукатурки. Жужа-нийні живе неподалік від храму, у неї ключі, вона радо відкриває реформатську церкву туристам та спілкується з ними. Добре володіє українською, російською — хоча, звісно, розмовляє угорською. Та й служать в храмі теж угорською.

Українських туристів та й власне будь-кого, хто вихований не в реформатській традиції християнства, вражає, що при церкві саме жінка виконує роль дзвонаря (адже зазвичай це чоловіча справа в інших християнських традиціях).

Реформатська церква ХІІІ століття у селищі Вишково та пам’ятник репресованим у радянські часи жителям 

Жужа-нийні каже, що для реформатів це — звичне діло. Адже відомий факт: на Закарпатті жінки у реформатських громадах служать пасторками, ведуть служби, хрестять, вінчають та відспівують вірників.

«Бувають дні, коли кілька разів приходжу на дзвіницю — але то така моя робота. Я її поважаю і люблю, це моє служіння. Також туристам відкриваю храм, розповідаю що знаю про його історію, якщо потрібно. Зараз у нас бачите, ремонт триває, перекриваємо дах. Бувають такі дні, що доводиться бити у дзвони кілька разів — коли хтось помре, напркилад. У нас у Вишкові така традиція, що коли помирає людина, то за нею дають дзвонити у всі церкви, не лише у тому храмі, вірником якого вона була. Так прийнято, це наша нагода віддати честь тій людині, з котрою прожили разом у одній громаді», – каже Жужа-нийні.

Також, каже дзвонарка реформатської церкви, обєднуються вишківчани і у випадках, коли треба зібрати кошти комусь із односельчан на лікування. Тоді у всіх храмах встановлюють скриньки для збору коштів і передають сім’ї хворого.

Дійсно, гарний, достойний приклад для наслідування!

На якій мові замовите каву — на такій вам і подадуть

Цікавий також кейс Вишкова у сенсі освітнього та мовного законів — за першим, пам’ятаємо, освіта в школах для нацменшин поступово має змінюватися на викладання українською, його імплементація уже стартувала і має завершитися до 2023 року. Ну а за другим законом у громадських закладах вас мають обслуговувати державною мовою.

Будучи у Вишкові, я переконалася, що у випадку мовного закону тут все працює: не важливо, якою мовою ви замовите каву чи тістечко — вас всюди зрозуміють і якісно з усмішкою обслужать. У Вишкові орієнтовані як на українського туриста, так і на угорців – і надають послуги так, аби поверталися сюди і перші, і другі. Тому і для українців це селище — як чарівна скринька, яку хочеться заглянути. І угорці люблять Вишково — бо це їхня історія.

Село починалося з угорців і мало колись славетну історію. Цікаво, що коли зійдете на вершину гори Вар-Гедь (з угорської «Замкова гора»), де колись стояв один із замків на Соляному шляху, побачите угорську триколорну стрічку, пов’язаною на одній із гілок дерева.

Img 0599

Заходимо у місцевий етнографічний садибу-музей. Наглядачка пані Іда Етвеш радо показує свої володіння туристичним групам, які до неї звертаються. З часів пандемії тут майже немає угорських туристів, зате збільшилася кількість українських — люди продовжують приїжджати до Шаяна та Велятина, а отже заходять і у Вишково.

Etvesh

Етносадибу у Вишкові облаштували у рамках угорського ґранту: викупили стару хату, зведену в традиційному марамороському стилі та добре збережену, облаштували старовинними меблями та предметами побуту ХІХ – першої половини ХХ ст, в одній із кімнат поставили робочі кросна (для Вишкова притаманне ткацтво, є майстрині, які можуть навчити цьому ремеслу бажаючих). А біля хати є споруда, де можуть проживати туристи, та затишний дворик. В ньому можна не тільки смажити шашлики, а й варити леквар — в спеціально відведеному місці, пекти лангоші та дегустувати фруктову паленку.

При садибі діє виставка-продаж вишківських майстринь, що займаються кукурудзоплетінням — адже селище є відомим центром цього ремесла, так само, як сусідня Іза — центр лозоплетіння. Кошики, сумки, вазочки та скриньки, сувенірні дзвіночки й капці — краму багато на всяк смак, вражає, як тонко виконане плетиво місцевими майстринями. Недарма вишківських майстрів по роботі впізнають!

«Ми відкрили садибу у 2004 році, створили садибу для того, аби показати, як жили люди давно у Вишкові. Не тільки туристам, а й нашим учням в школі, проводимо тут дитячі табори, майстеркласи з народних ремесел, вечори із живою музикою. Недавно от була група із Івано-Франківська, їм цікаві наші традиції — сюреті-бали, маюші ийсако. Угорців цікавить більше побут, страви — ми тут готуємо не те і не так, як в Будапешті. Цікаво усім, а нам — щоб приїжджали!» – каже Іда Етвеш.

Авторські ворота у центрі селища, на яких викарбувана символічна історія Вишкова – леви (це королівське місто), тотемний олень, знак Вишкова і яблука, які тут раніше вирощували на експорт

В українській школі завжди були угорські діти, і — навпаки

Ну а щодо мови та школи Вишково – теж цікавий кейс. Українська школа у Вишкові розрахована на 850 учнів, угорська — на 400 учнів. Примітно, що і до одного, й до другого освітнього закладу ходять діти з як із однієї, так і з іншої громад. Часто батьки керуються принципом «де ближче». Але іще частіше — хочуть дати дітям більше шансів на влаштування свого майбутнього життя в Україні.

Цікавлюся у Сергія Прокопа: до якої школи ходив?

«Я — до української, хоча зараз вже шкодую, треба було йти в угорську: досконало знав би мову, це знадобилося б і в житті, й у професії (я знаю угорську, але на розмовному рівні, а от з граматикою, орфографією — біда). Але тоді батьки про це не подумали, ну а мені хіба до того було?

У нашій школі в кожному класі були діти угорців. Разом зі мною із 5 класу вчилися троє хлопців, які прийшли до нас після угорськомовної першої школи. Їх батьки віддали саме в українську школу, аби вчили мову. Хоча зрештою двоє із цих однокласників виїхали до Угорщини і зараз живуть там, третій працює у Вишкові, він фотографує, добре заробляє. Але спілкуємося з усіма. У нас взагалі прийнято підтримувати звязки зі своїми. Тобто, якщо я перебуватиму у Будапешті і напишу у якийсь із месенджерів чи подзвоню до друга дитинства чи однокласника, мене радо приймуть у їхньому домі. І я зроблю так само, якщо подзвонять вони», – каже Прокоп.

Адже це класно: жити і знати, що всюди у світі ти маєш підтримку своїх.

 

Тетяна Когутич, спеціально для Infopost.Media

фото авторки

 

* Цей матеріал підготовлений у рамках ініціативи Re:Open Ukraine, який реалізується Інститутом Центральноєвропейської Стратегії

Re:Open Ukraine – це проєкт Інституту Центральноєвропейської Стратегії, метою якого є перевідкрити та пояснити нову Україну як для неї самої, так і для її безпосередніх західних сусідів. Проєкт має 3 фокусні регіони України, а саме Закарпаття, Буковина та Одещина, та 5 фокусних країн ЄС і НАТО, а саме Польщу, Румунію, Угорщину, Словаччину та Чехію.

 


Що таке Infopost.Media?

Це суспільно-політичне видання, яке розповідає українській аудиторії про національні меншини, а їм – про сучасну Україну. Ціль Infopost.Media – посилити національний діалог та згуртованість, протидіяти дезінформації та маніпуляціям, а також повернути Україну в її рідний дім – вільну спільну мультикультурну Європу.

Коментарі