Тетяна Станєва — про Болгарію, плани Росії, роль болгарської нацменшини, війну наративів і відповідальність Європи
26 Грудня, 2025
Тетяну завжди турбувало, що її мала батьківщина — південна Бессарабія — для більшості українців залишається справжньою «terra incognita». Особливий інтерес до цього краю загострився останніми днями, коли після масованої атаки ворога на мости регіон на певний час фактично опинився відрізаним від України. Усією своєю діяльністю, і цією розмовою зокрема, Тетяна прагне показати Буджак близьким і зрозумілим кожному, повертаючи йому місце в українській історії та свідомості.
Тетяна Станєва — режисерка, продюсерка, журналістка й культурна діячка, яка вже тривалий час є однією з ключових громадських амбасадорок України в Болгарії. Вона системно вибудовує довіру між українським і болгарським суспільствами, розвінчує російські наративи в болгарських медіа та очолює інформаційну боротьбу українських болгар проти пропаганди.
Це друга частина розлогої розмови, першу ви можете прочитати в статті: Тетяна Станєва — про Болгарію, плани Росії, роль болгарської нацменшини, війну наративів і відповідальність Європи. Далі – пряма мова Тетяни Станєвої.
Бессарабія як модель добросусідства
Я виросла в Південній Бессарабії, і це власне сформувало мій мультикультурний світогляд, адже на цій невеликій території компактно проживають різні народи, демонструючи добросусідство. Тут гагаузьке, там болгарське, далі молдовське чи румунське — моносела, в яких переважно живуть ці етнічні спільноти. І всі ці роки, вже понад 200 років, живуть у мирі й злагоді між собою.
Цю модель я бачила з дитинства, і вона давала мені розуміння добросусідства. Я звикла, що люди розмовляють різними мовами, але на побутовому рівні, на тому ж базарі ми знаходили спосіб порозуміння: торгували й купували, взаємодіяли. Це навчило мене повазі та толерантності на практиці приймати чиюсь інакшість як даність, з якою співіснуєш, без оцінювання, чи це щось добре чи погане.
Я усвідомила цю модель ще гостріше, коли почалася війна в 2014 році. Питання нацменшин активно використовували в російській пропаганді, і тоді стало зрозуміло, що етнічні спільноти дуже часто стають інструментом впливу на державу, звідки вони походять. Це особливо притаманно прикордонним регіонам. Бессарабія — унікальна: своєю історією того, як народи там сформувалися, опинилися і співіснують. Це не просто сусідній регіон і не просто міграція; це народи, які вже у восьмому поколінні будують своє життя в Україні і виживають в різних обставинах.
Край на роздоріжжі: як регіон долав пропаганду та шукав свою ідентичність
Через те, що це прикордонна багатокультурна зона, яка завжди була в зоні інтересів росіян, то тут часто почали лунали й сепаратистські заклики. Тому в 2014 році відчувалося і дуже мене турбувало те, що Бессарабія була на межі, щоб стати Бессарабською народною республікою.
Редакційне пояснення: У 2014–2015 роках південь Одеської області став об’єктом російської гібридної операції, спрямованої на поширення сепаратизму за моделлю так званих «народних республік». У багатонаціональному Буджаку проросійські мережі намагалися штучно активізувати міжетнічні напруження та просували ідею «Бессарабської народної республіки» через дезінформаційні кампанії й псевдоініціативи. Завдяки діям українських спецслужб і відсутності підтримки з боку місцевих громад ці сценарії були зірвані. Події засвідчили обмеженість російських гібридних стратегій за умови ефективної державної протидії та суспільної згуртованості.
Я належу до покоління, яке перше вивчало українську в школі. До цього часу про Україну та все українське говорилося завжди відсторонено. Тому, до прикладу, мої батьки не встигли навчитися відчувати Україну своїм домом. Усе було дуже віддалено, аж поки згодом результати революцій 2004 року та 2014 року не почали безпосередньо впливати на життя, тоді тільки у нас почали щось взагалі про Україну говорити. Ба більше, ще донедавна у всіх родинах до 2014 року зустрічали Новий рік з Путіним і з Росією. Настільки був великим вплив. Тому люди і не відчували жодної загрози звідти.
Мої батьки, і взагалі усі — це середньостатистичний зріз Бессарабії — продукт Радянського Союзу, при чому кращих його років. Вони не бачили голоду, вони не бачили репресій, ну або вдавали, що не бачать, думаючи, що якщо репресували, значить точно винуватий. Аж поки зараз не відкрилися архіви і не з’явилася заборонена раніше інформація, більше почали доносити правду, почали розуміти, що відбувається, — і прозріння прийшло.
Бо про справжній Радянський Союз я все дізналася лише в університеті. Навіть тоді, коли почала читати заборонені раніше книги «Тигролови» чи «Сад Гетсиманський» Багряного, де йшлося про злочини радянської влади, про них не говорилося ані на уроках літератури, ані будь-де. Наше покоління було першим, хто це вивчав. Хоча пам’ятаю і те, як бабуся з дідусем, які ще ходили до румунської школи, зовсім не схвально говорили про Радянський Союз.
Тому все, що я маю українське в собі, усі мої патріотичні почуття — це виховане винятково соціумом і мною здобуте.
Чому держава програє у Південній Бессарабії у боротьбі за свідомість людей
Маю зауважити, що Україна, як держава, ніби не була зацікавлена в тому, щоб зробити цей край по справжньому українським. У Півдні Одещини досі відсутній нормальний український культурний продукт. Коли щось забороняють чи відбирають (примітка: йдеться про російськомовний інфопростір), то мають запропонувати щось натомість. Проте цього не було зроблено. На дискотеках, у клубах і кав’ярнях досі звучить російська музика, і дуже часто це низькопробний шансон чи неякісний реп.
Регіон дійсно віддалений і від Києва, і навіть від обласного центру Одеси. Це вузька, дуже довга смуга. Якщо говорити про Болград, Ізмаїл, прикордонні міста й села — вони дуже далекі від усього українського, та власне і від нормального ритму життя. А зараз, коли вони ще й географічно відрізані, це тим більше не сприяє зближенню. Там належно не працює державна політика щодо українізації краю і його інтеграції у велику українську родину.
Люди скаржаться на те, що хтось нібито вимагає від них говорити українською мовою. По-перше, вдома ніхто нікого не змушує. По-друге, вони настільки відсторонені, що навіть закони про мову у сфері послуг не враховують — їм просто байдуже. І часто це стосується навіть людей, до яких приїжджають туристи.
До Болграда й Ізмаїла майже ніхто не добирається. Для більшості все закінчується Одесою; максимум — Татарбунарами. Я не пам’ятаю, щоб якийсь політик високого рангу приїхав до Болграда чи Ізмаїла. Не пам’ятаю, щоб приїжджали якісь відомі зірки. А запит на це є. Бо коли таки доїхав той же «Kalush Orchestra», то в Ізмаїлі хлопці зібрали повну залу, хоча села й міста зараз напівпорожні. Вони були здивовані й пообіцяли приїхати знову. То чому ж інші українські зірки високого рівня не доїжджають до нас?
Я б замінила обурення своїх земляків щодо вимог говорити українською на запитання: а чому вони мають бачити потребу в українській? Їм нема з ким мовою спілкуватися. Вони не бачать сенсу споживати український культурний продукт — бо його там просто нема. Якби приїхало кілька відомих артистів, заговорили з ними українською, показали її в дії, вони б сприйняли мову як сучасну, модну, живу.
Просторова ізоляція регіону та економічні втрати
Друге, що дуже гнітить, — це відрізаність регіону, пункт пропуску у Маяки — Удобне — Паланка значно ускладнює логістику, адже проїзд фактично закритий через кордон для чоловіків.
Редакційне пояснення: Поки готувався матеріал, ситуація ще більш погіршилася. Внаслідок чергового удару РФ по мосту на трасі М-15 Одеса — Рені та зупинки руху для ліквідації пошкоджень південь Одеської області (історична Бессарабія) опинився в стані фактичної транспортної ізоляції. Міст у районі Дністровського лиману поблизу Маяків є критичним елементом дорожньої інфраструктури, оскільки після неодноразових руйнувань мосту в Затоці саме ця ділянка залишалася єдиним стабільним автомобільним сполученням між Одесою та південними районами області. Прицільні удари по цій локації за короткий період свідчить про системну спробу РФ відрізати Бессарабію від обласного центру, порушити внутрішню зв’язаність регіону та створити довготривалі логістичні обмеження. Додатковим фактором уразливості є близькість траси до кордону з Молдовою, що ускладнює як відновлювальні роботи, так і організацію альтернативних маршрутів. Наслідком атаки стала також тимчасова зупинка роботи пунктів пропуску «Паланка — Маяки — Удобне» та «Тудора — Староказаче», що посилило транспортні та економічні перебої і вплинуло на транскордонну мобільність. Сукупно ці дії формують ситуацію часткової блокади півдня Одещини, підвищуючи гуманітарні, безпекові та соціально-економічні ризики для регіону.
Я не знаю, наскільки цей контроль реально допомагає виловлювати тих, хто тікає, але він точно нищить економіку регіону і б’є по людях. У мене нещодавно була ситуація: помер молодий чоловік, і його поховали не в рідному селі, бо він проживав в іншому місті, — родичі й друзі просто не змогли приїхати на похорон без перепусток. І це страшно. Це вже питання базових людських прав, які люди не можуть реалізувати, бо фактично живуть «за кордоном», із усіма наслідками.
Ми перебуваємо ніби за кордоном усього: культурного продукту, уваги держави, інтересу. Далі Паланки все закінчується. Навіть для того, щоб зірка чи хтось цікавий і знаний приїхав, потрібна ціла купа документів і пройти безліч неприємних процедур і ситуацій: людей розвертають на кордоні, і їм просто кажуть їхати геть. Іноді здається, що цей регіон ніби навмисне хтось «здає» чи «зливає». Я не знаю, що думати.
Читай також 👇
Півострів Бессарабія – як не повторити долю Криму?
Можу помилятися, але не думаю, що це така велика загроза, бо ті, хто хоче втекти, і так тікають. І прикордонники про це знають — вони постійно ловлять їх на інших ділянках. Уся Бессарабія — це прикордонна зона. Межа з Молдовою величезна, проходить по селах. Люди тікають стежками. Для цього не потрібна Паланка. Але штучний бар’єр створили — і створили лише корупційні можливості.
Є ще взаємна підозрілість: на місці люди відчувають, що «держава щось від них хоче», і поводяться відсторонено, ніби вони «не Україна». Про Україну говорять у третій особі. Так само й навпаки: деякі українці дивляться на місцевих болгар чи гагаузів стереотипно, ніби там обов’язково переважають проросійські настрої. Але це не так. Настрої, якщо і є, — то це ті ж таки наслідки російської пропаганди, що й по всій країні.
У Бессарабії, якщо говорити про моє село, Криничне (Чушмелій), Болградський район, Одеська область, видно сильний економічний тиск через ізольованість регіону. Багато людей цього року не засадили арпажик (сіянку) на цибулю, а це був їхній бізнес, те, що їх годувало. Немає можливості збуту. Огірки в Ізмаїлі продавали по 10 гривень, бо нема кому їхати через пункт пропуску їх продати. Зменшилася кількість фур, не всі мають дозволи для перетину, торгівля не вільна. Ті, хто мають «привілей», проходять кордон, забирають товар; інші — ні. Конкуренції немає. Люди хапаються за кожного покупця як за спасіння.
Брак уваги Києва до регіонів з компактним проживанням меншин
На жаль, у Києві не усвідомлюють цієї небезпеки. З національними спільнотами ніхто не намагається працювати нормально. Треба доносити в громади культурний продукт, не збирати всіх у Києві на чергову конференцію, а їхати до людей. Робити регіони, де компактно проживають національні спільноти, частиною єдиного інформаційного й культурного простору України. Зшивати його з усіма іншими й демонструвати свою присутність і лояльність.
А в Бессарабії, навпаки, немає ілюзій щодо Києва. Я б навіть хотіла, щоб вони хоч якісь ілюзії мали — конструктивні, які б трохи пом’якшували упереджене ставлення. Там часто є відчуття «Київ собі десь там далеко, ми — самі по собі». І те, що сказав Київ, не означає автоматично, що це правильно чи варте виконання. Це знову ж через те, що немає вибудованої культурної платформи, немає бази, на якій можна будувати решту співпраці.
Заважає елементарне незнання. Далі Одеси ніхто з високих політиків не приїжджає. Вони не знають, що в регіоні відбувається. Я стукаю, я плачу, я кричу, я розповідаю — вони не знають, бо просто не виїжджають. Вони можуть показуватися на червоних доріжках у фраках чи сукнях із голими спинами на подіях в обласних центрах — і все. Далі їх нічого не цікавить. У результаті вони не мають правильної й повної картини.
Сила російської пропаганди в регіоні
Незважаючи на те, що багато мешканців регіону живуть у ЄС, подорожують до Болгарії чи інших країн, значна частина з них зберігає проросійські настрої. Тому проукраїнські, активні люди в селах постійно мусять сперечатися з тими, хто мислить інакше. Багато є внутрішніх розколів. І це дивно, коли Європа буквально поруч — через Дунай, ми її бачимо щодня, але до самого 2022 року погляди все одно були спрямовані здебільшого в бік Росії — далекої країни, яка з регіоном навіть не межує.
Це схоже на феномен Молдови та Придністров’я: немає спільного кордону, немає реальної взаємодії, немає торгівлі, немає впливів, але настрої існують. І навіть у болгар у Бессарабії немає якихось сильних «болгарських мрій», бо й Болгарія з нами не межує.
Сила пропаганди колосальна: навіть коли люди на власні очі бачать, хто обстрілює, вбиває та чинить насильство, вони все одно продовжують шукати виправдання російській агресії — нібито «її спровокували», «це помста», «це не росіяни, це українці». Люди довіряють телевізору, який налаштований на Росію, більше, ніж власному досвіду.
Окремою проблемою є слабка присутність українського культурного продукту, який міг би створювати природне українськомовне середовище. І якщо говорити про «лагідну українізацію», я вважаю, що її час минув. За понад тридцять років вона не дала очікуваних результатів. У побуті люди на Одещині масово не перейшли на українську мову. Російська досі залишається мовою міжетнічного спілкування між різними громадами — гагаузами, молдаванами, болгарами та іншими.
Це наслідок того, що ніхто від них цього переходу не вимагав. Тоді як мовна політика СРСР була прямо протилежною: русифікація була примусовою, через створення монополії російської мови й поступове витіснення інших. Мій батько згадує, що на початку вони вивчали українську в школі, але згодом її просто прибрали, залишивши лише російську та одну іноземну. Болгарську тоді не викладали взагалі. Тому старші покоління не знають ні української, ні болгарської.
Про рішучу державну політику щодо українізації
Я переконана: час лагідної українізації вже минув, у цьому питанні держава має діяти рішуче, ба навіть примусово. Ми не маємо перетворюватися на радянську систему, але мусимо визнати: частина нашого суспільства реагує лише на жорсткі інструменти. Елементарні речі — як-от заборона певної музики в публічному просторі — усе можна було б упорядкувати простими штрафами. Кілька показових покарань для кафе чи клубів, і решта почне дотримуватися правил. Вони б обурювалися, протестували, казали, що це несправедливо, але згодом звикли б і навіть подякували.
Це дуже схоже на виховання дітей. Населення Бессарабії значною мірою інфантильне, зі спрощеним сприйняттям світу. Як дитині, яка хоче спробувати щось шкідливе, дорослий пояснює: так не можна. Дитина обурюється, злиться, говорить неприємні речі батькам, але згодом усвідомлює необхідність обмежень. Так само і тут.
Часто мені кажуть: якщо люди старшого віку виросли на певній музиці, що з цим поробиш? Але саме це і є проблема. Якщо дозволяти їй звучати й надалі, то наступне покоління — зокрема і моя власна дитина — виросте на ній теж. Це нескінченний цикл. Тому потрібне різке рішення, мов хірургічна операція, як видалення пухлини.
Регіональні квоти як інструмент розвитку й інтеграції
При цьому я не лише критикую — я пропоную інструменти. Один з них — регіональні квоти на всі грантові програми, що стосуються культури, розвитку, економіки. Люди мають бачити, що їхня праця важлива і що громада Бессарабії потрібна Україні. Коли мене про це запитував міністр культури Олександр Ткаченко, я пояснила: нехай виграє проєкт поданий колегою з іншого регіону — хоч з Рівненщини чи Хмельниччини — але реалізувати його треба в Болграді разом із місцевою громадою. Проблема в тому, що тут досі не вміють готувати проєктні заявки, не орієнтуються у грантовій системі, живуть в інформаційній бульбашці. Якщо не буде чіткого сигналу згори, нічого не зрушиться.
Тому обов’язково потрібні регіональні квоти. Їх колись боялися так само, як квот української музики на радіо. Але коли їх запровадили, з’явилися нові імена. Коли у 2022 році прибрали російську музику — й російськомовну українську також — виявилося, що потреби в ній і не було. Натомість відкрився простір для нашого.
Усе впирається у політичну волю. Держава має визначити: якими інструментами і яким чином це робити справедливо. Я вважаю, що квоти повинні враховувати реальні потреби регіонів. Якщо болить палець — треба лікувати саме палець, а не накладати пов’язку на ногу. Не можна направляти основні ресурси у регіони лише тому, що там є люди, які професійно пишуть заявки і вміють звітувати. Рік за роком ми програємо у частці отриманих коштів, які б мали реалізовуватися саме тут, формувати локальний капітал, генерувати податки, туристичні й інвестиційні потоки. Інші області розвиваються, а ми — ні. Капітал не накопичується, лише зменшується.
І навіть якщо колись тут створити привабливі туристичні маршрути, інфраструктуру чи культурні центри, виникає інша проблема: Південна Бессарабія фактично залишається «паланкою», прикордонною зоною, куди важко потрапити. Який бізнес піде в регіон, у який неможливо вільно приїхати? Тому не дивно, що в Болграді досі немає гідного готелю і, за нинішніх умов, він там і не з’явиться — нема для кого.
Вплив особистої діяльності та роль комунікації
Я дуже сподіваюся, що моя робота вплинула на суспільні настрої. Хотілося б вірити, що я додала хоча б кілька відсотків до формування проукраїнських позицій. У мене багато читачів, які стежать за моїми постами напряму, а не лише через медіа. Саме тому я дедалі частіше пишу болгарською — щоб мене правильно зрозуміли ті, кому це адресовано.
З’являється молоде покоління — українки й українці в Бессарабії, блогери, автори TikTok, інші лідери думок, які поширюють правду. Спекуляції щодо подій 1–2 травня в Одесі, фейкові звинувачення у забороні болгарської мови та інші наративи російської пропаганди ми систематично спростовуємо. Цього відвертого обману стало менше, хоча пропаганда постійно вигадує нове.
Велику роботу проводить і посольство України в Болгарії: виставки, культурні події, кіно, музичні програми, робота з медіа. М’яка сила працює безперервно. Завдяки цьому суспільні настрої поступово змінюються, хоч і не так швидко, як хотілося б.
Пропагандистська машина Росії проти «повільної» демократії
Але варто пам’ятати: російська пропаганда не зупинилася й не скоротила фінансування. Поки Маріуполь ще не був повністю окупований, вони вже демонстрували фільм про «Азовсталь», а також — численні ігрові та документальні картини про Крим та інші важливі теми. Це все показували в Російському центрі в Софії. Тоді як ми всередині країни сперечаємося, чи морально знімати ігрове кіно під час війни або публікувати фото тіла загиблих. Ми сваримося одне з одним, а вони просто працюють, виробляють контент у величезних обсягах і заповнюють ним ринок.
Українські болгари так і кажуть: російського контенту багато, він безкоштовний, легко доступний, піратський. Український контент знайти важко: ми дотримуємося авторського права, працюємо за європейськими правилами, але через це програємо в масовості та охопленні. Росіяни навіть викладають українські фільми російською, дублюючи їх піратським способом. Ми ж у цей час намагаємося діяти «правильно», але в інформаційній війні цього недостатньо.
Так само і демократія — як політичний устрій — програє тоталітарним режимам у швидкості. Демократичні механізми повільніші, незручніші, менш рішучі. Але це не провина України; це глобальна тенденція. Розкол у суспільствах бачимо по всьому світу. Навіть те ж обрання президентом Трампа — це теж про те, що суспільства прагнуть різких, навіть популістських рішень. Ми чудово розуміємо, їхню справжню «цінність», але частина людей просто хоче швидких дій і втомилася від демократії, яка знову й знову демонструє себе слабшою за агресора.
Для стороннього спостерігача, який не пережив ударів Росії і не має до неї упередженого ставлення, усе виглядає інакше. Ми, українці, маємо біль, злість і ненависть до Росії — це природно. Але інші цього не відчувають. Вони дивляться і думають: ну принаймні цей «чувак» робить те, що каже. Їм здається, що це викликає повагу. Саме в такому середовищі легко підживлювати настрої радикалізації. Це наслідок того, що люди прагнуть швидких і легких рішень.
Читай також 👇
Буджак. Наша Європа. Колонка Віталія Портникова
На цей попит чудово лягає російська пропаганда. Вона працює на підготовленому ґрунті й дає свої «паростки». І якщо нічого не зміниться, якщо маятник не хитнеться в інший бік, наслідки цієї деструкції будуть дуже серйозними. Історія завжди рухається від однієї крайності до іншої: демократія стала надто слабкою — і це породжує протилежність, радикалізм.
Для подолання цих тенденцій потрібно мати хребет і спрощувати демократичну машину. Переглядати механізми ухвалення рішень, змінювати правила — зокрема щодо вступу в НАТО, п’ятого пункту, термінів реагування. Демократичні суспільства стали заручниками власних цінностей і законів. Ми не можемо переступити через них, а Росія може. Тому вона досягає швидкого, хоч і тимчасового успіху. Я все одно вірю, що правда й добро переможуть, але факт у тому, що сьогодні їхні дії дають результат.
На жаль, у багатьох регіонах загрози просто не усвідомлюють. Україна й увесь демократичний світ часто живуть у власній наївній бульбашці: ми ж демократи, ми — найкраща форма існування, все буде правильно. А поруч — реальна небезпека.
Щодо покращення добросусідських взаємин, то Україна, як на мене, робить багато. Але варто сильніше опікуватися національними меншинами — не залишати їх наодинці дивитися в бік сусідніх держав. Бажано перестати жалітися, що в нас немає ресурсів для своїх інституцій чи культурних проєктів. Водночас вимагати зараз від України щось додаткове — ганебно, коли країна проливає кров. І якщо якісь політичні сили в Болгарії чи деінде щось вимагають від країни під час війни — це просто агенти. Їх не перевиховаєш, вони робитимуть свою роботу далі.
Про те, чому культура – це досі зброя
Тому що вона найкращий інструмент впливу. А кіно — найсильніша культурна зброя. Аудіовізуальний продукт впливає на всі почуття: ти чуєш, бачиш, аналізуєш і занурюєшся в історію. Нічого ефективнішого людство ще не придумало. Новини дають лише факти, а кіно розкриває людину, її досвід, її правду. Саме тому культура працює як клей для суспільства: нас цікавить те, що схоже й не схоже на нас, ми шукаємо себе в чужих історіях.
Фобії виникають від незнання. Міфи й упередження тримаються на браку інформації. Коли людина дізнається більше, страхи зникають, з’являється розуміння, а з ним — толерантність. Ти перестаєш сприймати «інакшість» як загрозу.
У мене є досвід роботи з кіно і поїздками за кордон: ми багато разів бачили, наскільки сильно воно впливає на людей. Пісня на п’ять хвилин не може розкрити історію, а фільм може змінити людину на роки. І хоч вплив кіно не завжди помітний одразу, він точно є — довготривалий і глибокий.
Тож я переконана: якби в Україні було більше культурної зброї, війни могло б і не бути. Зникла б сама причина, через яку Путін напав. Він би нас боявся — як сильних, видимих, культурно впевнених. Росія напала, бо знала, що тут є підживлений нею ґрунт, є аудиторія, яку пропаганда готувала роками. А ми дозволяли це — не чистили простір від російського впливу, від церкви до пісень і кіно. Жили поруч, по-сусідськи, не усвідомлюючи небезпеки, а Росія тим часом працювала й готувала базу.
Зокрема, і культурну зброю застосувала. Тому і нам не варто вигадувати велосипед — він уже давно вигаданий. Просто треба діяти так само, але більше й сильніше, щоб перемагати в інформаційному полі, щоб мати власний вплив назовні. Бо у світі й досі панує безліч проросійських наративів — у кіно, спорті, на фестивалях. Росіяни знаходять лазівки, видають себе за інших, з’являються під чужими прапорами, поширюють контент в інтернеті, який доступний будь-кому — від бабусі в селі до випадкового глядача.
Проте, якщо ми самі себе не знаємо, ворог може нав’язати нам будь-що. Якщо ми не знаємо чи не визнаємо власного культурного розмаїття, ворог легко замінить наше уявлення про самих себе.
Радянська спадщина й втрата власної ідентичності
Люди звикли, що в Радянському Союзі було тільки одне поняття — радянська людина. Часто – це саме руський. Все. Не було прийнято, було не модно десь зізнаватися, розказувати, хто ти насправді. Люди багато не подорожували, не прагнули подорожувати навіть Україною, адже не було ні нормальних доріг, ні сервісу, ні туристичних маршрутів. А потім вони почали з’являтися, і ми стали відкривати один одного, стали цікавитися.
Як на це може вплинути? Елементарно. Якщо ми самі себе не знаємо, то ворог може нав’язати що завгодно. Якщо ми не знаємо свою різноманітність культур у власній країні, то ворог може легко замістити нас собою — культурною зброєю, бізнесом і всім іншим. Нам треба дуже добре знати, хто ми є, хто в нас є, які етнічні спільноти живуть поруч. Бо часто в Києві взагалі не знають, що в Україні десь компактно проживають болгари чи гагаузи. І коли в цьому зізнаються люди з вищою освітою, це шокує.
За останні 4 роки, починаючи з 2022 року, через влучання ворожих ракет, ми фактично почали вивчати географію власної країни. Нещодавно на одній з подій мене запитали: «А Бессарабія — це Україна?» Що тут можна сказати? Запитую про найбільше прісноводне озеро України, а вони мовчать. Це ж дев’ятий клас географії. Ми самі себе не знаємо. Ми не знаємо нічого про себе.
Роль медіапроєктів у формуванні уявлення про країну
Проте є проєкти, як-от «Ukraїner», які розповідають нам про нашу ж країну, і найцікавіше — запит на такий контент є. Люди хочуть пізнавати одне одного. Але контенту недостатньо. Немає достатнього фінансування. І якщо порівняти з іншими регіонами, то Бессарабія завжди десь скраю всієї цієї черги.
Є й інший аспект: особисто знаю кілька проєктів, які не змогли реалізуватися або були скасовані саме через те, що через Паланку не пропустили людей. І навіть якщо потім це стане можливим, у людей уже повністю зникне бажання: «Та й не поїдемо туди більше». І все.
Маю свіжий досвід: ми показували мій документальний фільм «Мертва квітка» у Швеції. І там — українці, болгари з діаспори, шведи — усі ставили різні запитання. Є зацікавлення, бо фільм фактично засвідчує, що Україна нікого не притісняє. Це дуже вільна країна, яка захищає національні меншини й таким чином вибудовує дружні відносини.
Бо національні меншини — це місток між країною походження і Україною. Вони, послуговуючись мовою, можуть розповідати про війну і фактично стають агентами впливу для України. Як я це роблю на болгарському телебаченні. Є базова довіра: коли людина говорить мовою твоєї спільноти, то її сприймають інакше.
Світлана Бондар,
регіональна координаторка ініціативи Re:Open Ukraine
* Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного фонду «Відродження» в рамках спільної ініціативи «Вступаємо в ЄС разом». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу чи Міжнародного фонду «Відродження».
