Як будують мости між Україною та Румунією через освіту: історія Юлії Грицку з Чернівців

Юлія Грицку – депутатка Чернівецької ОВА, старша проєктна менеджерка та керівниця напряму (зміст і державно-приватне партнерство) Команди підтримки відновлення та реформ при Міністерстві освіти і науки України. Вона працює зі школами румуномовних громад Буковини та займається розвитком освітніх програм, що сприяють інтеграції і зміцненню міжетнічного порозуміння.

У розмові з експерткою йдеться про те, як освіта стає мостом між Україною та Румунією, зберігає культурну спадщину, розвиває мовну багатоманітність і формує громадянську стійкість. Також обговорюємо вплив двомовного навчання та ефективного управління школами на розвиток дітей і громад, роль двосторонніх програм обміну та особистих контактів у співпраці між країнами. Інтерв’ю торкається реальних викликів румуномовних шкіл: від нестачі ресурсів і демографічних змін до наслідків війни, а також того, як громади їх долають, поєднуючи освіту, традиції та євроінтеграційні прагнення.

Дитинство між двома мовами та відчуття дому

Юлія Грицку народилася в селі Молодія (колишній Глибоцький район Чернівецької області). Значна частина її дитинства минула також у селах Луківці та Чагор, де проживали дідусь і бабуся. Саме з ранніх років почалося усвідомлення подвійної культурної ідентичності. Юлія фактично з народження говорила двома мовами – румунською й українською, адже до п’яти років більшість часу проводила з дідусем і бабусею, які спілкувалися виключно румунською. Дідусь знав і російську, але з дітьми та онуками говорив лише румунською.

Водночас українська мова природно була присутня в її житті завдяки мамі та україномовному дитячому садку в Молодії. Юлія поділилася «секретом» матері, який став їй у пригоді:

«Я всі віршики завжди вчила двома мовами, щоб не було акценту. І насправді згодом це дуже допомогло».

Румунську мову їй не доводилося спеціально опановувати – обидві мови існували паралельно. Для дитини-білінгви така подвійна мовна реальність є природною, тож плутанини не виникало.

«Цей тумблер спрацьовував від самого народження», – каже Юлія.

Однак у молодшому віці, коли вона перейшла до міської гімназії, «румунський слід» дався взнаки в її внутрішньому стані. У новому колективі Юлія зіштовхнулася з упередженнями щодо своєї національності і певний час соромилася говорити з мамою румунською в громадських місцях.

«Як казав мій колишній шеф Михайло Крайс, – додає експертка, – коли у людей не вистачає аргументів, вони переходять на національність».

З часом це ставлення змінилося. В університеті, у різнобарвному середовищі студентів із різних регіонів, зокрема з Закарпаття та румуномовних сіл Буковини, знання двох мов стало для неї очевидною перевагою.

Юлія запевняє, що ніколи не планувала будувати кар’єру будь-де поза Україною, адже завжди відчувала сильну прихильність до своєї країни. Вона подорожує, навчається, пізнає світ, але можливість еміграції ніколи не розглядала. Це відчуття дому залишилося незмінним і після початку повномасштабного вторгнення, коли родичі та знайомі в Румунії пропонували їй переїхати.

«Жодного дня, жодної хвилини я не була в еміграції. Для мене відчуття дому надзвичайно важливе, і тут я себе почуваю найкраще», – додає експертка.

Лідерство як основа якісної освіти для національних спільнот

Юлія Грицку підкреслює, що її особистий досвід навчання у багатомовних школах та співпраця з освітніми закладами Буковини сформували чітке бачення: якість освіти для румуномовних громад – це насамперед питання лідерства та інтеграції. Вона наголошує, що ключовим фактором є вчитель та його підхід, проте саме сильне управління є рушійною силою розвитку. Експертка вважає, що освіта прямо впливає на розбудову демократичних інституцій та регіональну згуртованість. Вона зазначає, що успіх школи залежить від лідерства директорів та завучів, які «беруть на себе цю відповідальність і фактично тягнуть школу».

Юлія вважає, що освітні виклики стосуються як українськомовних, так і румуномовних закладів. Це підкреслює універсальність проблеми та зміщує акцент із «етнічних» суперечок на питання якості управління й демократизації.

Експертка наголошує на вирішальній ролі залученості батьків та дітей у життя школи. На її думку, завданням освіти, особливо для національних спільнот, є не лише надання знань, а й виховання впевненості та національної стійкості.

«Залученість батьків та дітей у життя школи дуже чітко впливає на все інше. Якщо дитині не сказати, що ти, наприклад, зможеш перемогти в олімпіаді, продовжити навчання в університеті або ще щось зробити, то нічого з цього не вийде», – міркує вона. 

Юлія додає, що школи, де працюють хороші вчителі та ефективні керівники, мають серйозні перспективи розвитку, адже формують інтегрованих і успішних громадян, зміцнюючи українську політичну націю.

Реальні виклики румуномовних шкіл: ресурси, довіра, демографія

На думку Юлії, реальними потребами батьків і вчителів румуномовних шкіл сьогодні є якісні дидактичні та методичні матеріали та можливість для педагогів стажування в Румунії. Останнє, своєю чергою, слугує поглибленню добросусідства та гармонізації освітніх стандартів з ЄС.

Експертка погоджується, що найбільшою загрозою є політичні спекуляції, а не міжетнічні відносини. Це пряме підтвердження наративу про інструменталізацію етнічного питання ворожими силами, включно з Росією.

«Справа зовсім не в якихось там національних питаннях, – говорить Юлія, – а саме в тому, що це варіант, яким можна маніпулювати, збурювати, знаходити якісь додаткові підтвердження, що щось не так в Україні».

Грицку зазначає, що проблеми часто виникають там, де їх ніколи не було, що чітко вказує на штучне походження конфліктів. Вона підсумовує, що Буковина традиційно не є джерелом проблем у міжетнічних відносинах, «якщо сюди не вплутуються політики».

Чернівецька область, навпаки, має унікальний досвід співіснування різних етнічних громад. Він дає цінні уроки для загальнонаціональної моделі інклюзивної освіти та місцевого самоврядування. Експертка бачить конкретні позитивні кейси. Наприклад, Волоківський ліцей шукає свій унікальний профіль розвитку, поєднуючи самобутність та економічну інтеграцію. Керівництво ліцею працює над тим, щоб розвивати місцеву крафтову економіку (а саме – виготовлення весільного вбрання), використовуючи румуномовний аспект та потенціал виходу на міжнародні ринки.

«Зараз директор школи працює над тим, щоби профіль навчального закладу став не тільки румуномовним, а й англомовним, щоб учні, які закінчують школу, мали принаймні В2 з англійської. І тоді в них буде майбутнє саме для їхнього місцевого крафтового бізнесу», – резюмує Грицку. 

Юлія підкреслює, що такий підхід є потужним, оскільки школа формує майбутніх лідерів і дає молодим громадянам бажання жити і залишатися тут. 

Реальна проблема часто не є політичною: демографічна ситуація в румунських громадах така ж, як і в решти українських – просто не вистачає дітей (вони або повиїжджали, або не народилися).

«Проблема в тому, – говорить Юлія, – що немає можливості зробити ліцей з румунською мовою викладання не через політичне рішення, а саме через те, що просто не вистачає дітей».

Юлія Грицку вважає, що вимоги, які ігнорують цю демографічну реальність, абсолютно недоцільні. Вона пропонує конструктивну альтернативу: замість того, щоб утримувати неефективні малі заклади, їх можна трансформувати в гімназії чи школи, створюючи більший заклад з нормальними умовами, що забезпечить кращий доступ до якісної освіти.

Як велика війна вплинула на школи в румуномовних громадах Буковини

Повномасштабне вторгнення посилило демографічні виклики, що вже існували в румуномовних громадах Буковини. Внаслідок історично високої трудової міграції, більшість чоловіків з тамтешніх громад уже працювали за кордоном. З початком великої війни це спричинило різку хвилю еміграції, яка безпосередньо вплинула на освітні заклади.

«І коли почалася повномасштабна війна, – додає Юлія, – матері з дітьми так само виїхали до татів, тому що були субсидії, підтримка держав для біженців і все інше. Через це в багатьох селах Чернівецької області різко зменшилась кількість дітей».

Цей процес продовжується і стосується старших підлітків: 

«У 16-17 років вивозять хлопчиків і, відповідно, ми бачимо, що цей потік не зменшується, а навпаки, мені здається, місцями навіть зростає», – каже Юлія. 

Експертка пояснює, що війна лише посилила довоєнну практику мігрантських сімей: 

«До початку повномасштабного вторгнення і взагалі до початку війни був інший аспект. Сім’ї одружувалися, виїжджали на заробітки, народжували дитину, привозили її до бабусі та дідуся, щоби дитина росла з ними до 6-7 років, а потім забирали. Через це румуномовні й усі інші школи, в яких це було поширено, залишалися без дітей. Вони розраховували на те, що у перший клас піде 25 осіб, а в результаті йшло 15 або 10».

Війна лише прискорила відтік молоді та учнів, поставивши школи румуномовних громад, де ця практика була поширеною (як-от у Мамалигівській громаді), перед серйозними викликами.

«Як бачимо, в румуномовних громадах є проблема з демографією – молодь виїжджає за кордон. Якщо ми продовжимо фокусуватися виключно на боротьбі за мови [національних меншин – авт.], то зрештою діти будуть говорити англійською, німецькою, португальською чи іспанською, а не своїми рідними мовами. Тому варто звернути увагу на спільний демографічний виклик як пріоритет».

На думку Юлії, головним чинником, що спонукає жителів румуномовних громад до повернення в Україну, є їхній дім, матеріальне забезпечення (будинок, город) та надзвичайна прив’язаність до традицій. Під час різдвяно-новорічних свят, зокрема на Маланку, багато трудових мігрантів, наприклад, із Красноїльська, масово повертаються додому, демонструючи глибокий зв’язок із громадою. Цей сентимент працює і серед військових. Юлія пригадує, як у Герцаївському районі двоє хлопців, які повернулися з фронту, наполягали на повноцінному проведенні традиційних «коників» (частина Маланки), хоча зараз цього і не відбувається. Відновлення та збереження цих традицій (храмових свят, колядок, Маланки), які пережили заборони радянського періоду, є потужним магнітом для повернення людей і навіть приваблює румунів з Румунії, які дивуються збереженості костюмів та обрядів.

Педагогічні мости між Чернівцями й Сучавою

Юлія Грицку наголошує на важливості двосторонніх проєктів між Україною та Румунією, які мають фокусуватися на взаємній інтеграції, а не лише на проханні про допомогу. Вона відзначає успішні приклади збереження традицій через залучення грантів (наприклад, відкриття музеїв у селах Бояни та Волока), що є важливим освітнім компонентом. Проте, на її думку, Україні не вистачає комплексних обмінних програм для вчителів і дітей. Вона навела приклад нещодавно розробленого спільного освітнього проєкту з директоркою Педагогічного фахового коледжу Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича Наталією Палій. Він спрямований на вирішення проблеми браку кадрів для викладання як румунською в Україні, так і українською в Румунії (особливо для українських біженців). Проєкт передбачає спільну розробку програм, оснащення коледжів та, що не менш важливо, отримання інклюзивного транспортного засобу, щоб їздити по громадам, розказувати про можливості навчання.

«Це спільна робота двох педагогічних коледжів, один – в Україні, в Чернівцях, інший – в Сучаві, над тим, щоб покращити умови навчання мовами національних спільнот у Румунії та Україні», – каже Юлія. 

Про роль особистих контактів і допомогу Україні

Юлія Грицку підкреслює, що її знання румунської мови та особисті контакти стали важливими для зміцнення співпраці в гуманітарній, освітній та адміністративній площинах між країнами.

На початку повномасштабного вторгнення саме особисті контакти дозволили швидко організувати великий гуманітарний склад у Сіреті (Румунія). Цей хаб, який активно підтримували румунські волонтери, перші чотири місяці забезпечував гуманітарною допомогою практично всю Україну, поки іноземні партнери не почали масово їздити до нас. Знання мови та контексту на цьому етапі виявилося критично важливим, адже Юлія знала мера Сірету, тож завдяки цьому і вдалося все організувати. 

Ще один приклад – співпраця з етнічним українцем з Клуж-Напоки Васілє-Серьожою Ришкованом. З ним Юлія познайомилася під час перевезення гуманітарки. Він не лише допомагав біженцям (надав будинок, створив благодійний фонд), а й активно сприяє налагодженню партнерства між Чернівцями та Клуж-Напокою. Ришкован постійно привозить до Чернівців підприємців, шукаючи варіанти залучення інвестицій, перетворюючи гуманітарну співпрацю на стратегічне економічне партнерство.

Як права румунської та інших національних спільнот пов’язані з євроінтеграцією України

Сьогодні Росія цинічно використовує тему національних меншин для спекуляцій і блокування євроінтеграції України. На думку Юлії, механізми нейтралізації цього впливу лежать у сфері логіки, європейських цінностей та забезпечення рівності прав. Вона адресує закордонним критикам, які роздмухують цю проблему, пряме запитання:

«Невже ви не хочете, щоб румуни, які народилися і живуть тут, жили в таких самих умовах, як ви там, у себе?».

Грицку наголошує, що перешкоджання євроінтеграції (наприклад, блокування переговорних кластерів, як це робить Угорщина) насправді шкодить їхньому ж власному населенню в Україні. Її основний меседж простий:

«Якщо ви бажаєте добра для румунів, угорців, поляків і всіх інших, які живуть на території України, то допоможіть Україні вступити до ЄС».

Уроки мультикультурної Буковини

За останні 10 років, особливо після повномасштабного вторгнення, ставлення румунської громади до України та євроінтеграції зазнало значних змін, що підтверджує наратив про національну стійкість та побудову мостів. Юлія Грицку відзначає, що головна зміна відбулася в усвідомленні спільності з Європою.

«Ставлення до євроінтеграції України, – говорить Юлія, – насправді дуже змінилося, тому що з початком великої війни румуни побачили, що в нас набагато більше спільного (в українців з румунами, ніж в українців із росіянами чи в румунів із росіянами). Всі традиції, музика, пісні. Ми набагато ближче до Європи, ніж це могло здаватися раніше».

Буковина історично служила лабораторією мультикультурності ще з часів Габсбургів, що створило прецедент для мирного співіснування та міжетнічного порозуміння. Цей досвід, за словами Грицку, є цінним ресурсом, яким Україна може ділитися з Європою.

«Тут ніколи не було серйозних непорозумінь, не спровокованих владою. Між людьми все завжди вирішувалося мирно й спокійно», – підкреслює Юлія.

Ставлення до мови також змінилося. Грицку підкреслює, що знання мов нацменшин (румунської) є перевагою, яку слід розвивати для конкурентоспроможності.

«Я за те, щоби класи румунської мови за бажанням були і в професійно-технічних закладах освіти, – резюмує Грицку. – Це зовсім не про румунізацію, а про євроінтеграцію. Маючи базу з дому, її можна розвинути краще і бути конкурентним та готовим для європейського ринку. А підтримка зв’язків, налагодження співпраці допоможе швидше прийти до спільних європейських цінностей не тільки на словах, а й на ділі».

Лілія Шутяк,
регіональна координаторка ініціативи Re:Open Ukraine
Фото: Василь Салига

* Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного фонду «Відродження» в рамках спільної ініціативи «Вступаємо в ЄС разом». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу чи Міжнародного фонду «Відродження».