Вступ України до ЄС: як перетворити обережних сусідів-скептиків на адвокатів України — про що дискутували на Dialogues on Europe

Говоримо про пастку білатералізації, страхи сусідів, права меншин, інфраструктуру, довіру, темп євроінтеграції та те, чому Україна має переконувати не тільки Брюссель, а й Братиславу, Бухарест, Будапешт і Варшаву з: 

• Маріанною Присяжнюк, аналітикинею Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва, Україна; 

• Абелем Равасом, почесним президентом Інституту Матяша Бела, Словаччина; 

• Чіллою Фединець, старшою науковою співробітницею Центру соціальних наук HUN-REN, Угорщина; 

• д-р Штефаном Гофманом, керівником представництва Фонду Конрада Аденауера в Румунії; 

• Оаною Попеску-Замфір, директоркою GlobalFocus Center, Румунія.

Модерував дискусію Дмитро Тужанський, керівник патронатної служби Міністерства закордонних справ України. Коментували розмову Андраш Рац, старший науковий співробітник DGAP (Угорщина) та Балаш Ярабік, засновник Minority Report Consulting (Словаччина).

Дискусія почалася з чіткого формулювання проблеми: вступ України до ЄС — це не лише про реформи всередині країни. Це ще й про те, чи готові сусіди бачити Україну поруч із собою в одному політичному, економічному й безпековому просторі. 

Модератор одразу уточнив: розмова буде не про переговорні кластери, бенчмарки чи технічні процедури вступу. Йтиметься про складніший вимір — двосторонній рівень, на якому сусіди можуть бути як союзниками української інтеграції, так і джерелом блокувань.

«Є певна пастка білатералізації переговорів. Ми всі хотіли б її уникнути. І водночас, щоб уникнути білатералізації українського вступу в ЄС, ми не маємо ігнорувати білатеральні й регіональні відносини», — наголосив Дмитро Тужанський.

Україна не може дозволити, щоб її вступ до ЄС перетворився на серію окремих торгів із кожним сусідом. Але вона так само не може вдавати, що двосторонніх проблем не існує.

Дата вступу: між «якомога швидше» і «не створювати фальшивих очікувань»

Першим провокаційним запитанням модератора стало просте й водночас найважче: коли Україна може стати повноправним членом Європейського Союзу?

Абель Равас відповів із позиції словацького інтересу: для Словаччини важливо, щоб Україна якнайшвидше стала частиною європейського простору.

«Якщо подивитися на це зі словацької перспективи, то Україна — наш останній сусід, який не має Шенгену. І це означає, що її вступ буде в інтересах Словаччини», — сказав Равас.

Але навіть він розділив бажане й реалістичне. Бажане — якнайшвидше. Реалістичне — після завершення або замороження війни плюс певний період інституційної підготовки.

Маріанна Присяжнюк запропонувала дивитися на український вступ через досвід Румунії та Болгарії, які приєдналися до ЄС у 2007 році. Вона нагадала: тоді геополітичний чинник був одним із ключових, а ЄС уже виробляв механізми для країн, які вступали з незавершеними реформами. Цей аргумент важливий для української дискусії: війна не скасовує реформ, але вона змінює логіку вступу. Якщо Україна не зможе завершити частину реформ у стандартному режимі через воєнні обставини, це не має автоматично означати «ні». Це може означати потребу в спеціальних механізмах, перехідних форматах і досвіді країн, які вже проходили складний шлях інтеграції.

Штефан Гофман сформулював німецьку дилему майже афористично: одна половина мозку каже «завтра», інша — «давайте зачекаємо, доки все буде готове». З одного боку, Європі потрібні українські спроможності для власного захисту. З іншого — ЄС боїться підірвати власні механізми й принцип згуртованості.

«Нам потрібні потужності України для того, щоб захищати Європу. Отже, час впливає досить сильно», — сказав Гофман.

Найбільш обережну позицію зайняла Чілла Фединець. Вона прямо сказала: називати конкретну дату вступу — неправильний підхід. Не тому, що Україна не має бути в ЄС, а тому, що дата може створити фальшиві очікування й нове розчарування.

«Ми не можемо зазначити конкретну дату вступу України в ЄС. Копенгагенські критерії стосуються не лише досягнень країни в реформах, а й спроможності самого ЄС прийняти країну», — пояснила Фединець.

Вона наголосила: Україна є найбільшим викликом для політики розширення, бо жодна країна ще не подавала заявку на вступ за таких умов — у стані великої війни, з величезними безпековими, економічними й інституційними викликами.

«Це спільний виклик — на концептуальному рівні, на політичному рівні, на рівні наших інтересів», — сказала Фединець.

Її застереження звучало як заклик до чесності: Україна й ЄС мають говорити не датами, а змістом і спільною відповідальністю.

«Надто швидко — погано. Але надто повільно — теж погано»

Попри обережність, кілька учасників наголошували: політичний момент не можна втратити. Абель Равас сформулював це через метафору потяга.

«Ми маємо бути терплячими, обережними й дбайливими. Але водночас я розумію, наскільки важливий політичний момент: якщо ми упустимо цей потяг, він на цю станцію може більше ніколи не прибути», — прозвучало під час дискусії.

Прискорення без підготовки може зруйнувати довіру. Але надто повільний процес може деморалізувати українське суспільство, посилити скептиків у країнах ЄС і створити враження, що обіцянка членства була радше політичним жестом, ніж реальним курсом. «Надто швидко — це поганий підхід. Але надто повільно — це також поганий підхід», — підсумував пан Абель.

Натомість пан Гофман додав ще один принциповий аргумент: Європейський Союз тримається на довірі. Якщо політики обіцяють те, що базується лише на бажаному, а не на реальності, вони руйнують більше, ніж будують. Його рецепт — прозорість процесу: чесно сказати, що Україну хочуть бачити в ЄС, але для цього потрібні конкретні кроки, проміжні рішення й тимчасові механізми.

Суспільна підтримка є, але її не можна вважати автоматичною

Окремий блок дискусії стосувався громадської думки в країнах-сусідах. Модератор навів дані опитування жовтня 2025 року щодо ставлення до вступу України в ЄС. За цими даними, навіть в Угорщині — попри кампанію, в якій Україну часто подавали як загрозу, — сумарна підтримка українського вступу сягала 61%: з них 43% підтримували стандартну процедуру, ще 18% — пришвидшену.

Цей результат важливий не лише для Угорщини. Він показує, що антиукраїнська риторика не завжди конвертується в суспільну більшість. Водночас підтримка не є однаковою в регіоні: в Угорщині вона нижча, близька до словацької картини, тоді як у Польщі й Румунії — вища. І саме тут постає практичне питання: як працювати з цими суспільствами? Як перетворити мовчазну або обережну підтримку на активне адвокатування України?

Двосторонній рівень: проблеми треба вирішувати до того, як вони стануть блокуваннями

Коли учасникам запропонували уявити себе переговорниками з українського боку, Абель Равас одразу повернувся до двостороннього рівня. За його словами, саме там треба проговорювати проблемні питання, щоб вони не виникали на вищих етапах переговорів.

«Я б зосереджувався саме на двосторонніх переговорах, тому що варто всі питання проговорювати на такому рівні, щоб потім менше проблемних моментів проговорювати на вищому рівні», — сказав Равас.

Щодо Словаччини, то він назвав декілька напрямів: інфраструктура, фізичний доступ, залізниця, дороги, хаби, які буквально з’єднували б Україну й Словаччину. І, звісно ж, питання меншин.

«Треба працювати з меншинами. Ми вже побачили, що меншини можуть ставати предметом ветування», — застеріг пан Равас.

Його аргумент був простим: якщо не проговорити питання меншин у двосторонніх форматах до офіційної фази переговорів, вони можуть стати підставою для блокування загального процесу.

Це одна з центральних практичних рекомендацій панелі: не чекати, поки сусідські претензії стануть ультиматумами. Працювати з ними раніше, спокійніше й технічніше.

Україна має продавати сусідам не прохання, а вигоду

За логікою дискусії, Україна має змінити власну комунікацію. У вступі до ЄС вона не повинна мати вигляд країни, яка потребує допомоги, грошей і поступок. Вона має показати, що її членство створює додану вартість для сусідів і для всього Європейського Союзу.

Це стосується і безпеки, й оборонної промисловості, й енергетики, й аграрної політики, і логістики, і Чорноморського регіону, інфраструктури, нових ринків і людського капіталу.

Головний ризик — не скепсис, а недовіра

Дискусія показала: сусіди України не є монолітним табором скептиків. Частина підтримує вступ України з міркувань безпеки. Частина — з економічного інтересу. Частина — з розуміння, що без України нова Європа не складеться. Але майже в усіх є свої страхи: щодо аграрної конкуренції, коштів ЄС, меншин, інституційної готовності України, кордонів, логістики, внутрішньої політики. Саме тому перетворення сусідів зі скептиків на адвокатів — це не PR-кампанія. Це довга робота з довірою.

Україна має одночасно робити декілька речей: чесно говорити про власні реформи й обмеження; не дозволяти двостороннім проблемам ставати інструментом шантажу; пропонувати сусідам спільні інфраструктурні й економічні проєкти; системно працювати з громадами, меншинами й прикордонними регіонами; пояснювати, що її вступ до ЄС — це не лише український інтерес, а інтерес самої Європи.

Бо ключове питання вже не в тому, чи Україна хоче бути в ЄС. Це очевидно. Питання в тому, чи зможе Україна переконати сусідів, що поруч із нею вони стануть не слабшими, а сильнішими.

Україна має йти до сусідів не з проханням, а з пропозицією

У другій частині дискусії модератор Дмитро Тужанський перевів розмову в практичну площину: якщо уявити, що учасники є переговорниками з українського боку, як саме вони будували б діалог із сусідами? Що Україна має сказати Румунії, Словаччині чи Угорщині, щоб вони не просто не блокували її вступ до ЄС, а бачили в цьому власний інтерес?

Маріанна Присяжнюк сформулювала одну з ключових тез: Україні недостатньо бути «слухняною дитиною», яка лише виконує вимоги, закриває розділи й очікує на оцінку Брюсселя. У випадку України стандартна логіка розширення не спрацює автоматично, бо сам ЄС не був спроєктований для прийняття країни такого масштабу, в такій безпековій ситуації і з таким геополітичним значенням. 

Її аргумент був не в тому, що Україна має уникати критеріїв. Навпаки — реформи залишаються необхідними. Але паралельно Київ має говорити з ЄС і сусідами мовою взаємної вигоди. Не «візьміть нас, бо інакше буде катастрофа», а «ось наша пропозиція, ось як це покращить ситуацію і для України, і для вас». «ЄС і НАТО не зосереджуються на тому, що покращиться у вас. Вони хочуть чути, як життя покращиться для них. Не треба перетворювати цю гру на маніпуляції або шантаж», — прозвучало під час дискусії.

Румунський шлях: безпека, Чорне море і Молдова

Окремо учасники говорили про те, як український вступ до ЄС може бути пов’язаний із Молдовою і як це впливає на переговори з Бухарестом. До повномасштабної війни, як прозвучало в дискусії, у трикутнику Україна — Молдова — Румунія існувала певна пастка: частина питань у відносинах Румунії з Україною залежала від контексту Молдови, і навпаки. Але після 2022 року військова дипломатія і безпекова логіка вийшли на перший план, відсунувши старі нюанси.

Румунський антиукраїнський скептицизм, як наголошували учасники, не завжди спричинений самою Україною. Часто його живлять внутрішні проблеми Румунії: соціальна нестабільність, популізм, конкуренція політичних сил, страхи частини суспільства. Саме тому українська комунікація має бути обережною. Те, що добре працює всередині українського суспільства, може зовні звучати як популізм або моральний тиск. 

Цей аргумент підсилила Оана Попеску-Замфір. Вона наголосила, що стратегічний інтерес Румунії у вступі України до ЄС безпосередньо пов’язаний із Чорноморським регіоном. За останні десятиліття там відбулося або почалося багато воєн, і саме це має бути одним із ключових аргументів для Європейського Союзу: Україна є не лише кандидатом на вступ, а важливим елементом безпеки Чорного моря і всієї Європи.

«Я б підкреслила ключову роль України у захисті Європи, у захисті Чорноморського регіону, оскільки це в прямих інтересах моєї країни», — сказала Попеску-Замфір.

Також вона запропонувала ідею поступового входження України в окремі сектори ЄС: щойно певний сектор готовий, Україна має отримувати доступ до фінансування, участі в процесах і практичної інтеграції, навіть якщо формально ще не має права голосу в інституціях. «Давайте використовуємо поступовий вступ: щойно один сектор готовий, країна вже може розраховувати на фінансування ЄС і брати участь у процесі прийняття рішень», — пояснила вона.

Довіра — не «м’яке» слово, а тверда умова переговорів

Штефан Гофман, відповідаючи на запитання про роль ЄС як фасилітатора в складних двосторонніх питаннях між Україною та сусідами, вивів розмову з технічної площини в загальнолюдську. За його словами, найпростіший рецепт іноді полягає не в меморандумах, а в тому, щоб «запросити людей додому» або дозволити їм запросити вас до себе.

І це не побутова метафора, це дуже конкретна політична логіка: доки люди не зустрічаються, упередження живуть довше за факти. І якщо переговори будуються лише на тиску, вони породжують зустрічний тиск.

«Якщо ви починаєте тиснути, тиснути починають і на вас. Це замкнене коло», — сказав Гофман. — «Якщо ми хочемо вирішити певні питання, нам необхідно забезпечити довіру і почуття надійності».

Особливо важливо, за його словами, працювати не лише з фактами, а й з емоціями. Страхи сусідів не можна просто відкидати як «неправильні». Їх треба картографувати: які з них економічні, які історичні, які безпекові, які спровоковані дезінформацією.

«Необхідно зробити ментальну мапу занепокоєнь, які люди мають, і подумати, які з них є серйозними, які виникають через економічні причини. І лише тоді давайте про них говорити», — зазначив Гофман.

Позитивна білатералізація: як перетворити двосторонні проблеми на спільні проєкти

У якийсь момент Дмитро Тужанський запропонував учасникам інший ракурс: якщо двосторонні питання неминучі, чи можна зробити білатералізацію не пасткою, а ресурсом? Не блокуванням, а «позитивною білатералізацією»: коли країни не висувають претензії, а просувають спільні інтереси.

Абель Равас повернувся до теми довіри. За його словами, це не ефемерне поняття, а реальна передумова переговорів.

«Коли люди говорять про довіру, то здається, що ми говоримо про щось ефемерне. Ні, це не ефемерне, це щось дуже важливе, пріоритетне», — наголосив він.

Для України й сусідів це означає потребу в рівному партнерстві. Не шантажувати одне одного, не говорити мовою «якби не ми, вас би не існувало», не перетворювати власну позицію сили на інструмент тиску.

«Не треба казати: якщо ви не зробите це… Не треба говорити з позиції сили. Це найгірший варіант проведення переговорів. Це взагалі не переговори», — зазначив Равас.

Він окремо наголосив на міграційному питанні, яке неминуче буде важливим між Україною та сусідніми країнами. Ідеться про українців, які тимчасово перебувають у ЄС, про тих, хто захоче повернутися, і тих, хто залишиться. Це не лише соціальна чи гуманітарна тема, а й питання безпеки, ринку праці, демографії та післявоєнного відновлення.

«Це питання також необхідно обговорювати, і воно вимагає вирішення безпекових питань», — зазначив Равас.

Росія як третій гравець, який штовхає до «розлучення»

Одна з найяскравіших метафор другої панелі прозвучала в румунському блоці. Оана Попеску-Замфір порівняла відносини України і ЄС із «проблемним шлюбом», який сторони намагаються втримати. Але поруч стоїть третій гравець — Росія, яка використовує будь-яку слабкість, щоб штовхнути сторони до розриву.

«Уявіть, що Росія — це потенційний коханець або коханка, який стоїть збоку і намагається втрутитися в шлюб, що руйнується, а його учасники намагаються все-таки його втримати», — сказала вона.  

Ця метафора важлива не своєю образністю, а політичним змістом. У переговорах між Україною та ЄС, у суперечках із сусідами, у питаннях меншин, аграрної конкуренції, грошей, міграції чи реформ завжди є ще один гравець, який не зацікавлений у компромісі. Росія шукатиме кожну тріщину, щоб довести: «вас не цінують», «вас використовують», «ваше місце не там».

«Росія буде користуватися кожною можливістю для внесення розбрату і підштовхуватиме нас до розлучення», — наголосила Попеску-Замфір.

Її висновок був принциповим: Україна і ЄС можуть мати складні переговори, але вони не мають перетворювати їх на боротьбу між собою.

«Переконаймося, що ми проводимо переговори, а не боремося. Щоб і Європейський Союз, і Україна були на одній стороні проти Росії», — сказала вона.

Процес розширення занадто повільний для України

У фіналі коментатори повернули дискусію до того, від чого модератор спочатку пропонував відійти: до кластерів, розділів і процедур. Андраш Рац наполіг: говорити про них усе ж доведеться, бо саме там заховані реальні ризики блокування.

Він нагадав, що вступ до ЄС потребує великої кількості одноголосних рішень. Від початку переговорів, відкриття шести кластерів і 33 розділів до їхнього закриття та фінального завершення процесу — загалом ідеться про десятки етапів, на кожному з яких може виникнути вето.

«У сумі це 75 одноголосних рішень. Це означає, що існує 75 можливостей вето для тих, хто захоче цей процес зірвати», — сказав Рац.

За його словами, Україна поки що домоглася лише двох із цих рішень. Якщо рухатися такими темпами, процес буде надто затяжним.

«Треба змінити правила гри, а якщо не змінити, то дещо модифікувати їх на користь України», — наголосив він.

Водночас Рац навів приклад гнучкості, яка вже спрацювала. Коли Угорщина блокувала офіційне відкриття переговорного процесу за розділами, ЄС у координації з Україною фактично запустив його неформально.

«Процес розпочався фактично, але не розпочався офіційно. Це вдалося зробити, тому що була гнучкість з боку Євросоюзу і з боку України», — зазначив Рац.

Балаш Ярабік, натомість, наголосив, що попри всі формальні перепони інтеграція України в європейський простір уже реально відбувається. Мільйони українців живуть у країнах Центральної Європи, українські товари з’являються на сусідніх ринках, прикордонні регіони дедалі більше пов’язані між собою.

«Цей процес інтеграції вже відбувається. І такий міжкордонний варіант інтеграції — це те, що допоможе пришвидшити саму процедуру», — сказав пан Балаш.

Особливо він виділив Закарпаття — регіон зі спільною історією зі Словаччиною, Угорщиною та Румунією. Там є точки тертя, але саме там можна будувати регіональну співпрацю, інфраструктурні зв’язки й нову практику добросусідства.

Висновок: Україні потрібні не лише адвокати, а й співвласники її європейського майбутнього

Вступ України до ЄС неможливо звести до переговорної таблиці, де одна сторона виконує вимоги, а інша виставляє оцінки. Це політичний процес, у якому Україна має навчитися працювати з сусідами як із майбутніми співвласниками спільного європейського простору.

Сусіди не стануть адвокатами України лише тому, що українська справа морально справедлива. Вони стануть ними тоді, коли побачать власний інтерес: безпеку Чорного моря, нові транспортні коридори, спільні ринки, керовану міграцію, можливості для прикордонних регіонів, захист меншин, стабільність на східному фланзі Європи, сильніший ЄС і менше поле для російського втручання.

І саме тут проходить межа між скепсисом і адвокатуванням. Скептик питає: «Що ми втратимо, якщо Україна вступить до ЄС?». Адвокат має відповідь: «Що ми всі виграємо, якщо це станеться». Українська дипломатія має допомогти сусідам цю відповідь сформулювати.

Світлана Бондар,
регіональна координаторка ініціативи Re:Open Ukraine

* Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного фонду «Відродження» в рамках спільної ініціативи «Вступаємо в ЄС разом». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу чи Міжнародного фонду «Відродження».