Напад Росії на Україну змінив Європу. Для багатьох, хто недооцінював небезпеку, стала очевидною цінність демократії та суверенітету. Виявилося, що спокійне мирне життя у власній країні — зовсім не константа, що це спокійне мирне життя може бути підірване будь-якої миті, якщо тільки громадяни тієї чи іншої держави виберуть шлях розвитку, який не влаштовуватиме могутнього сусіда.

Власне, такий висновок можна було зробити ще 2008 року, коли Росія напала на Грузію, але тоді війна була швидкоплинною і до того ж багато хто пояснював ескалацію застарілим конфліктом.

У 2014 році воліли пояснювати те, що відбулося, «сакральністю» Криму та готовністю Кремля використати настрої «російськомовного населення» східних областей України.

Проте напад 24 лютого 2022 року змусив визнати помилковість спроб побачити у російській агресії «неоднозначність» й урівняти агресора й жертву.

Однак навіть на війну політики реагують по-різному. Так, більшість демонструє відданість цінностям та готовність допомагати Україні. Однак посилилися й позиції тих, хто наполягає, що головне завдання будь-якої влади – зберегти мир у власній країні. Україна в цій інтерпретації виглядає радше негативним прикладом того, що може статися, якщо керівництво країни недооцінює небезпеку та «провокує» Росію.

Класичним прикладом такого «лідера миру» став Віктор Орбан.

Образ «прем’єра миру» багато в чому визначив перемогу партії ФІДЕС на парламентських виборах в Угорщині. І це при тому, що насправді Угорщині – члену НАТО та ЄС – нічого не загрожує. Але Орбан майстерно використав риторику українських лідерів та їхніх прихильників на Заході. Якщо у Києві стверджують, що захищають Європу від Путіна і саме цим мотивують необхідність ще більшої допомоги Україні, то чи не означає це, що у разі поразки України наступною жертвою Путіна стане держава, яка вклалася у військову допомогу Україні? Тож угорський «нейтралітет» гарантує мир у будь-якому разі – переможе Україна чи ні.

Політика уряду Грузії — продовження орбанівського підходу.

Протягом практично всієї війни Росії проти України у Тбілісі заявляють, що Київ хоче втягнути Грузію у війну, відкрити другий фронт. Хоча насправді все навпаки: поки російська армія втягнута у кровопролитну і виснажливу війну проти України, Грузії практично нічого не загрожує — буде вона допомагати Україні чи ні. А ось крах української оборони автоматично ставить під сумнів збереження миру в Грузії, незалежно від поведінки грузинського керівництва під час війни.

Проте модель «урядів миру» – це ще й можливість виправдати авторитарні тенденції та законсервувати свою владу. Історія із законом про «іноагентів» стала непоганим доказом цієї тези. Адже навіщо контролювати суспільство? Для того, щоб «чуже» фінансування не впливало на урядовий порядок денний і, звичайно ж, не дозволило б «втягнути Грузію у війну».

Тому насправді «уряди миру» – це уряди відмови від захисту власних національних інтересів та зневаги до демократії.

Але не забуватимемо, що існує ще одна небезпека. Що як привід для відмови від елементів демократії може бути використана сама війна. І це ми неодноразово спостерігали на українському прикладі.

Якщо суспільство в країні, що воює, відмовиться розуміти цю просту істину, після закінчення військових дій, всі ми опинимося біля розбитого корита. У розбомбленій зубожілій країні без перспектив реальної європейської інтеграції, без стабільного населення, без інвестицій та з тисячами соціальних проблем, які не так просто буде вирішити без західної допомоги. А Захід в обмін на допомогу вимагатиме реформ, які неможливі в умовах відмови від демократії. І цієї небезпеки ми просто зобов’язані уникнути — тим більш, що її уникнути легше, ніж було уникнути самої війни.

Інакше після війни ми десятиліттями житимемо на руїнах, а «уряди миру» стануть глузливо показувати на нас пальцями.

Рекомендуємо прочитати авторські колонки Віталія Портникова для нашого видання