Тетяна Станєва — про Болгарію, плани Росії, роль болгарської нацменшини, війну наративів і відповідальність Європи

Тетяна Станєва — режисерка, продюсерка, журналістка й культурна діячка, яка вже тривалий час є однією з ключових громадських амбасадорок України в Болгарії. Вона системно вибудовує довіру між українським і болгарським суспільствами, розвінчує російські наративи в болгарських медіа та очолює інформаційну боротьбу українських болгар проти пропаганди.

Засновниця та директорка ГО «ОКО» і Міжнародного етнографічного кінофестивалю «ОКО», Тетяна створила один із найпотужніших україно-болгарських культурних проєктів, який вже 5 років проходить і у Софії, і в Болграді на Одещині. Її документальні фільми та медійні ініціативи — від повнометражного про рідне село Криничне-Чушмелій «Місце сили» до авторського проєкту «Слова – зброї» — стали важливими інструментами культурної дипломатії та протидії дезінформації. Має 7-річний досвід дипломатичної роботи та практичний бекграунд у переговорах і культурній дипломатії. 

З перших днів повномасштабної війни Станєва стала голосом України на болгарському телебаченні, розповідаючи про події на фронті та справжнє життя українців. Вона активно працює і задля своєї малої батьківщини — Південної Бессарабії: підтримує місцеві громади, розвиває культурні проєкти, популяризує регіон як власне в Україні, так і в у Європі, створюючи простір для діалогу між Україною і Болгарією.

Коли у червні хакерська спільнота InformNapalm та група MILITANT INTELLIGENCE оприлюднили документи, що вказували на участь низки болгарських компаній у схемах співпраці з російським оборонним концерном «Вертольоти Росії», (ці фірми забезпечували логістику, ремонт і технічне обслуговування російських гелікоптерів через треті країни, попри санкції ЄС), Болгарія стала єдиною державою-членом ЄС, яку пов’язали з такими операціями, що спричинило гостру дискусію в Євросоюзі про ефективність санкцій і масштаби проросійського впливу.

В Україні ця інформація набула значного розголосу саме завдяки емоційній реакції української болгарки Тетяни Станєвої. Її різкий допис про «зраду Болгарії» став резонансним у двох країнах, а сама Станєва вже вкотре була запрошена до численних болгарських ЗМІ для пояснень. Вона закликала Болгарію провести повне розслідування й визнала, що проросійські мережі всередині державних структур роками підривали довіру та безпеку, створюючи для України реальні ризики. Її позиція стала важливим голосом діаспори, який привернув увагу до зв’язку між гібридним впливом, економічними схемами та безпекою регіону.

Саме тоді ми вперше зустрілися для розмови, але поспілкувавшись з Тетяною, стало зрозуміло, що цього замало і має обов’язково бути ще не одна розмова. Ба більше, маючи спільні інтереси й цінності щодо Півдня Одещини, ми в «Інституті Центральноєвропейської стратегії» з Тетяною стали партнерами і в рамках її фестивалю «ОКО» та нашого проєкту «Розбудова добросусідства в Центральній Європі для успішного вступу України в ЄС» у межах ініціативи «Вступаємо в ЄС разом», що реалізується за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного фонду «Відродження». Провели 2 дзеркальні дискусії «Спільний дім – ЄС: як (не) працює добросусідство в Бессарабії». Тетяна була спікеркою одразу в обидвох розмовах – у Києві, і в Болграді. І ось нарешті після тривалих закордонних поїздок Тетяни знову змогли ґрунтовно розпитати амбасадорку щодо її бачення і переживання проблем Південної Бессарабії.

Тож цей довгочит, що складається з 2 частин, є результатом одразу кількох зустрічей. Далі – пряма мова Тетяни Станєвої.

Про загрозу російського впливу в Болгарії

Я — українська болгарка, і завжди кажу: у мені два корені — український і болгарський.

Але я і не просто пасивний спостерігач. Я багато працюю на користь обох держав. З 24 лютого 2022 року фактично стала обличчям війни на болгарському телебаченні — була у всіх провідних ЗМІ, багаторазово спростовувала російські наративи про утиски болгар в Україні, про те, що вони «чекають Путіна», що їм «не дають вивчати мову» — всю цю брехню.

Не просто говорила й аргументувала — я доводила: документами, відео, фактами. Ми навіть перетворили кінофестиваль на українсько-болгарський проєкт. Отримували фінансування від болгарської сторони, мали підтримку від журналістів, активістів, навіть від колишнього міністра оборони. Здавалося, що нам вдалося пробити стіну російської пропаганди.

Але зараз ситуація різко змінилася. Зі зміною політичного клімату — як тільки прийшов Трамп, усі рашисти та проросійські сили в Болгарії відчули впевненість. Вони стали гучнішими, агресивнішими. Почали говорити про референдум щодо неприймання євро, потім про референдуми виходу Болгарії з ЄС і НАТО, і я розумію, що в цьому сенсі Росія використовує Болгарію як троянського коня в Євросоюзі, як країну, яка може просовувати сепаратистичні настрої і розвалювати ЄС зсередини.

Коли з’явилася новина, що Болгарія, можливо, сприяє ремонту російської військової техніки через низку фірм, я не хотіла в це вірити. Запитала особисто в надійного джерела — і почула: так, усе можливо. Бо спецслужби наскрізь пронизані російськими агентами, які просувають потрібні рішення.

У цей момент я зрозуміла, наскільки була наївною. Думала, що щось змінюю, на щось впливаю, створюю важливе коло підтримки. А насправді — я крапля в океані. Відчула повну безпорадність. І водночас на тлі цієї новини — вибух за вікном, сирени. І в голові звучить думка: «Болгарія хоче мене вбити». Бо її допомога Росії — це зброя, яка летить просто сюди.

Так, я досить різко про це написала. Це обурило болгарське суспільство. Мене почали звинувачувати: мовляв, ти мусиш бути вдячна за допомогу. Але ж я не звинувачую людей, які допомагають, — я говорю про рішення держави. Як і у випадку зі США: є хороші друзі України, але політика — це дії держави.

Я написала: «Болгарія мене зрадила». І досі так думаю. Але багато болгарських журналістів дали мені слово, і я пояснила: я хочу, щоби держава Болгарія провела розслідування, щоб ми дізналися, хто саме стоїть за цими фірмами, хто це дозволяв і хто це покривав.

Моя головна мета — щоб ті болгари, які підтримують Україну, нарешті усвідомили: вони меншість. Є загроза. І треба діяти вже. Я дозволяю собі такі різкі слова, бо не хочу, щоб Болгарія пройшла той самий болісний шлях, що й Україна. Ми зараз кров’ю очищаємо свою землю від агентури й колаборантів. І я не бажаю цього Болгарії. Ось чому мені болить.

Бессарабія як інструмент зовнішньої політики

У Болгарії я неодноразово чула від проросійських партій різні сепаратистські наративи: про те, що бессарабські землі, де є болгарські села, мають відійти до Болгарії. І про те, що етнічні болгари чекають Путіна, і що не треба віддавати зброю Україні, тому що українські нацисти будуть вбивати наших болгар. Подібне неслося вже в 2022 році, і далі воно тільки посилювалося. Відповідно це впливає, і на державні рішення, тому що несеться з трибуни парламенту, а Болгарія — парламентська республіка. Це впливає і на рішення парламенту, які життєво необхідні нам, Україні й етнічним болгарам, як громадянам України, тому що це про дім і про захист їхніх власних домівок і життів. І ми знаємо, як багато етнічних болгар на фронті. 

Також одним із ключових наративів, який Росія активно просуває, є твердження, що Україна нібито утискає українських болгар: не дозволяє вивчати чи використовувати болгарську мову, «змушує воювати», «нацисти переслідують болгар» тощо. Ці тези поширюють проросійські політичні сили та медіа. Інформація повторюється настільки часто, що багато хто сприймає її як правду.

«Місце сили» — це Україна

Я неодноразово намагалася пояснити, що це повністю неправдиві твердження. Саме незалежна Україна дала можливість вивчати болгарську мову в школах — я сама є живим доказом цього, бо читаю й пишу болгарською завдяки українській освіті. Декілька представників болгарської громади Бессарабії публічно намагалися донести це болгарському суспільству: ми писали листи, виступали, навіть проголошували заяви в парламенті. Однак в інформаційній боротьбі той, хто говорить другим, завжди програє. Наші пояснення здебільшого чують тільки ті, хто й так вже має проукраїнську позицію, тоді як ті, хто сумнівається, швидше вірять першому джерелу, а перше слово, на жаль, зазвичай залишається за проросійськими наративами.

У Болгарії існує програма репатріації. Держава намагається частково виправити демографічну ситуацію за рахунок бессарабських болгар. До 2022 року вступники з української Бессарабії в болгарські університети були поодинокими випадками: з трьох випускних класів іноді вступала лише одна-дві особи. Зараз це стало масовим явищем: майже всі абітурієнти обирають болгарські виші, і так триває вже понад чотири роки поспіль.

Коли я у 2018–2019 роках показувала в Болгарії свій фільм «Місце сили» про бессарабських болгар, болгарські медіа багато питали про «місце сили» діаспори. Часто вважалося, що ним має бути Болгарія, і журналісти раділи, коли чули, що ми нібито «живемо з думкою про повернення». Але це не відповідає дійсності. Я делікатно пояснювала: наше місце сили — це пам’ять і земля, на якій жили наші предки. Для нас це південь України. Ми не тимчасові мігранти і не друге-третє покоління, яке можна «повернути». Ми — восьме покоління, глибоко вкорінене в Україні.

Коли Болгарія розробляла програму репатріації дорослого населення, пропонуючи переселення в занедбані будинки в селах, які вимирають через трудову міграцію самих болгар, мене запитували мою думку. Я відповідала: якщо б ви побачили, у яких гарних домівках живуть бессарабські болгари і який рай вони створили у степу, то зрозуміли б, що ніхто не покине свій дім заради занедбаних чужих стін. Навіть якщо хтось і погодиться, то це, швидше за все, будуть соціально незахищені люди, які навряд чи стануть підтримкою для Болгарії. Вони радше потребуватимуть підтримки самі. Після початку війни ця програма так і не була реалізована, хоча студентська програма продовжує активно діяти.

Політична нестабільність і проросійський реванш

Болгарія вже кілька років перебуває в стані політичної турбулентності, що посилилася на тлі російсько-української війни. За останні чотири роки в країні відбулося сім парламентських і президентські вибори, а у 2026 році заплановані чергові — вже восьмі парламентські. Політичну нестабільність додатково підсилюють регулярні масові протести. Тому, якщо говорити про вплив війни на двосторонні відносини, то можна впевнено сказати: проросійські політичні сили Болгарії живляться з того самого джерела, що й російська пропаганда в Україні, і воно знаходиться в Москві. Це процес, який працює в обидва боки. 

На початку повномасштабного вторгнення проросійська партія «Відродження» отримала певний політичний капітал на хвилі проросійських настроїв. Її лідера, Костадина Костадинова, у Болгарії давно прозвали «Копейкіним», адже він відверто працює в інтересах Москви. Раніше там був ще один політик із подібною репутацією, якого називали «Рубльов», а цей настільки дріб’язковий, що він тільки «Копєйкін», і це звучить символічно. Він їздить до Москви. Попри те, що Росія офіційно визнала Болгарію недружньою державою, він їздив туди за новими вказівками та, ймовірно, підписував певні домовленості. Ця політична сила є третьою за впливовістю у парламенті, а Болгарія — парламентська республіка, де ключові рішення ухвалює саме парламент. Тому їхній вплив на державну політику зараз є значним.

На початку повномасштабної війни, у березні 2022 року, Костадин Костадинов приїжджав до Бессарабії, зокрема в Болград. Там його зустрічали локальні активісти з виразними проросійськими поглядами — саме ті, хто «знизу» передавав йому перекручену інформацію про ситуацію в Україні.

Причина проста: якщо говорити, що в Україні все добре, — жодної фінансової допомоги вони не отримають. Тому місцеві діячі вигадували скарги про нібито відсутність підтримки чи утиски, сподіваючись на кошти з Болгарії. Приїхавши «перевірити ситуацію», політик був затриманий СБУ й видворений з країни із забороною на в’їзд в Україну терміном на десять років, тож повернувся до Болгарії з відповідною відміткою в паспорті. Уже в парламенті він використав цю ситуацію, заявивши, що в Україні «утискають болгар», «забороняють вивчати мову» та інші стандартні пропагандистські штампи.

Тоді як болгарська мова в українських школах вивчається офіційно — за підтримки Міністерства освіти України. Це друга іноземна мова або мова нацменшини, двічі на тиждень. Наприклад, моя донька зараз навчається болгарської саме так.

Окрім цього, діють недільні школи, які фінансуються Міністерством освіти Болгарії. Вони створені для підтримки та розвитку болгарської мови. Однак, щодо цього існує багато зловживань: деякі школи мають «мертві душі», тобто дітей, яких записують лише на папері, щоб отримувати фінансування. Іноді для «звіту» організатори просто приходили на уроки болгарської мови у звичайні школи, знімали відео дітей і надсилали ці матеріали як нібито діяльність недільних шкіл. Через такі порушення деякі школи за результатами перевірок від посольства Болгарії навіть закривали, але проблема залишається системною.

До 2022 року недільні школи не мали великої популярності: якщо дитина не планувала вступати до болгарського вишу, особливого сенсу ходити туди не було, адже болгарську мову вона й так вчила в будні дні. Відвідуваність була низькою або майже нульовою.

Роль болгарської громади України та особисту межу довіри

Болгарська громада дуже розрізнена — усе залежить від регіону, де люди живуть і виросли, від професій. На жаль, є багато тих, кому байдуже, вони часто живуть у російських наративах, сформованих десятиліттями. Не хочу узагальнювати, але найлегше підпадають під вплив російської пропаганди ті, у кого відсутнє критичне мислення, нема базової освіти, хто не цікавиться подіями, не залучений у суспільне життя. Це дуже пасивна частина суспільства. І саме серед них найвищий відсоток фальсифікацій на виборах — тобто явка у 80% у деяких районах часто не відповідає дійсності.

Особливо в селах, зокрема в Бессарабії, є відчуття, що «влада завжди змінювалася» — і це сприяє апатії, відсутності глибшого зв’язку з державою. Люди часто не відчувають себе частиною культурного простору України. Тому я завжди наголошую: важливо створювати український культурний контент, щоб наша громада відчула — Україна і є їхнім домом.

Показовий приклад: жінка з Бессарабії з україноцентричним проєктом приїхала до Києва, виступає перед великою аудиторією і прямо в мікрофон каже: «До нас приїжджають і з Болгарії, і з України». Це типовий випадок, коли людина не ідентифікує себе з державою, в якій живе. Причини — історичні, ментальні, іноді особисті.

Звісно, активісти, які залучені до процесу, мають чітку позицію і підтримують Україну. І мене радує, що ті, кого суспільство умовно називає «рашистами» чи «ждунами», — соціально неактивні. Вони часто не впливають навіть на власне життя.

Але загалом громада розпорошена. Є багато болгарських організацій і, на жаль, між ними чимало конфліктів. Ми пробуємо створити об’єднання — Союз болгар України, щось на зразок Меджлісу, який би представляв інтереси громади на державному рівні. І завжди кажу: ми можемо не погоджуватися між собою, але коли йдеться про спільні оборонні інтереси, ми зобов’язані бути єдиними.

Поки що ця ініціатива не набула юридичного оформлення. Можливо й добре, бо навіть у ставленні до війни всередині громади немає повної єдності. Частина людей — особливо чоловіків — швидко згадали про болгарське коріння саме в лютому 2022 року, взяли паспорти й поїхали до Болгарії. Але є й ті, хто воює, хто загинув за Україну. І їх також немало.

Над єдністю треба працювати. У Болгарії гасло навіть гербі «Сила — в єдності». Я постійно це повторюю. Ми маємо об’єднуватися, бо лише тоді ми сильні. Найпотужніші болгарські організації зараз — саме з Одещини. Вони активні, юридично грамотні, отримують фінансування.

Мені часто закидають, що я — «запекла проукраїнська», мовляв, заїдаюся з усіма щодо мови. Але я просто публічно пояснюю і в Україні, і в Болгарії, яка ситуація з мовами. В Україні діє закон, який треба виконувати. Російська мова — не болгарська. А болгари, які працюють у публічному просторі, мають знати українську або болгарську.

Часто можна почути завчене багатьма, що закон про нацменшини нібито «не імплементовано». А я брала участь у розробці цього закону. Він діє. Він навіть розширив права нацменшин. Але реалізація не означає, що тобі все принесуть на тарілочці. Має бути ініціатива з боку самої громади.

Зараз треба бути активними і працювати по-новому: писати проєкти, звітувати, бути новаторами. Є програми, є гранти — і в Мінкульті, і в УКФ, і в європейських фондах. Треба просто вміти ними користуватися.

Сам закон — фактично європейська калька. Ми швидко приймали його для ратифікації, тому більшість положень узяті з європейського досвіду. Справжні дискусії були тільки щодо термінології: кого вважати корінними народами, як класифікувати громади — як етнічну чи національну спільноту.

Після подібних розмов вкотре переконуюся, що така бурхлива реакція – це не просто емоція, це справжній біль. Це ілюстрація того, наскільки такі ситуації б’ють по довірі до ЄС у нашій країні, яка потерпає від російської агресії. Відчуття «другої зради» боляче ранить громади, які історично пов’язують себе з країнами ЄС — такими, як болгари Україні.

Це ще одне нагадування: російський гібридний вплив не зникає, а все ще набирає нові форми — зокрема і через економічні й бізнес-зв’язки.

Для України у процесі євроінтеграції такі факти надзвичайно важливі. Вони підважують, що питання прав національних меншин, міжетнічного діалогу, добросусідства — це не тільки історія культури, мови чи освіти, а перш за все питання безпеки і спроможності разом із сусідами будувати Європу, де цінності важать більше за «бізнес-інтереси».

Тому сьогодні надзвичайно важливо продовжувати діалог із громадами, де проживають українські болгари, румуни, угорці, і підтримувати їх у ситуації, коли довіра до окремих європейських партнерів зазнає ударів. Україна — це спільна справа для всіх її громадян, незалежно від етнічного походження. І солідарність у таких ситуаціях дає шанс на перемогу не лише у війні, а й у боротьбі за цінності демократії та прав людини.

Національні меншини як стратегічні агенти впливу України

Національні меншини стають агентами впливу для України. І це Україна дуже недооцінює. Чомусь у дипломатичних установах не використовують потенціал цих людей. Наприклад, у посольстві України в Болгарії немає жодного українського болгарина. Чому? Це ж був би величезний плюс — хоча б почесних консулів. Це був би комплімент країні перебування, якщо там працювали б люди з її етнічним корінням. Це зміцнило б дипломатичні зв’язки.

І ще один важливий сюжет: українські болгари, представники інших етнічних меншин воюють на фронті, борються за свою свободу і свій дім. Україна для них — дім, вони її люблять. Це найвище свідчення. Якщо людина йде воювати за свою країну — це говорить більше, ніж будь-які слова. І це показує Україну як сильну країну, до якої хочеться приїхати, жити й допомагати.

Тому я завжди кажу: національні меншини — це місток, інструмент впливу. Його треба використовувати. Використовуйте нас. Ми є.

Вигорання активістів та брак інституційної підтримки

Але є й інший бік медалі. Дуже багато роботи нами робиться безкоштовно. І це призводить до вигорання, ти просто «здуваєшся». Неможливо роками працювати на голому ентузіазмі. Неможливо замістити собою всю державу. Має бути велика підтримка держави щодо проєктів, пов’язаних із культурною дипломатією. Мені пощастило отримати підтримку House of Europe, але хочеться інституційної підтримки, особливо для мого кінофестивалю.

Моя журналістська діяльність зараз повністю на волонтерських засадах. Це забирає дуже багато часу, а потім виснажує. Ти не можеш бути продуктивною, коли це триває роками, а підтримки немає. На добровільних засадах це не може тривати довго.

Ну, і звісно ж дуже важливо, хто саме і що говорить. Слава Богу, мікрофон опинився в моїх руках. А якби він опинився, наприклад, у прихильників «руського міра» то там могли б звучати зовсім інші болгари. Такі теж є. І тоді у медіа могли би лунати зовсім інші наративи — свідомо. Тому що Росія своїх агентів і зрадників підтримує, а ми своїх — чомусь ні.

Зростання скепсису щодо європейського шляху на тлі війни

Останнім часом, на жаль, ’явилося й скептичне ставлення власне до Європейського Союзу. Люди виїжджали, особливо під час війни, бачили, як там живуть, і деякі розчаровувалися. Хтось повертається з низькокваліфікованої роботи, хтось залишається й розповідає про гарні зарплати, але при цьому не може знайти свого місця. Дуже багато працюють нелегально. Чимало людей із наших сіл працюють за підставними болгарськими документами десь у Німеччині чи інших країнах. Живуть із ризиками, без права хворіти, бо медична система для нелегалів жахлива. Багато хто лікується антибіотиками сам, сам собі робить уколи й молиться, щоб усе минуло без ускладнення.

Через цей досвід часто немає ілюзій і щодо Європи. Навпаки — з’являється скепсис. І зараз побільшало тих, хто вважає, що «всі однакові»: що Європа, що Путін. І так говорять навіть проросійські та навіть проукраїнські активісти. Я не можу повністю з цим погодитися — у Європі є багато хорошого. Але є і те, що суперечить нашому культурному та історичному контексту. Після війни наш контекст буде зовсім іншим. Ми будемо ментально дуже різні, травмовані, із посттравматичним синдромом. І нам багато чого в Європі буде здаватися неприйнятним або дивним, тому що ми пройшли надто складний період, а вони досі граються в «проблеми», які на тлі нашого досвіду виглядають дитячими.

Попри все, я завжди вірю в краще. Вірю, що все можливо. Наш час робити висновки. Україна рухається в правильному напрямку, принаймні щодо цінностей, які ми поділяємо разом із ЄС. Ми ухвалили закон про нацменшини — фактично європейський. Тут ми рухаємося правильно. Треба просто трохи більше уваги і все буде.

Тож вкотре зауважую: представники нацменшин — найкращі дипломати. Їх потрібно враховувати й використовувати як інструмент впливу на країни походження. Має бути більше культурної присутності нацменшин як у Києві, так інших регіонах, і більше українських культурних продуктів у місцях щільного проживання нацменшин. Для Бессарабії це критично важливо.

Світлана Бондар,
регіональна координаторка ініціативи Re:Open Ukraine

* Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного фонду «Відродження» в рамках спільної ініціативи «Вступаємо в ЄС разом». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу чи Міжнародного фонду «Відродження».