«Не по-сусідськи, але по-угорськи»: чому Мадяр наслідує Орбана у закарпатському питанні і чим відрізняється
03 Вересня, 2026
Нова українська політика щодо забезпечення прав національних меншин (спільнот) поступово переходить від ситуативного реагування та переважно культурного підходу до системної політики рівності, участі, збереження ідентичності та суспільної згуртованості. Європейська інтеграція прискорює цей перехід, де метою є не лише виконання зовнішніх рекомендацій, але і формування демократичної держави.
Питання національних меншин та чому це важливо для переговорів про вступ
Розширення ЄС має історичний досвід міжетнічних конфліктів. Після завершення Холодної війни до ЄС почали приєднуватися держави Центральної та Східної Європи з етнічно різноманітним населенням, складною історичною спадщиною і невирішеними питаннями кордонів, мов та національних спільнот.
Європейський Союз був зацікавлений у перешкоджанні імпорту таких проблем всередину Союзу. Так, захист меншин став одночасно стандартом прав людини, інструментом запобігання конфліктам, умовою для розбудови добросусідських відносин, способом забезпечити політичну стабільність після розширення.
Оцінюється не лише економіка, антикорупційна політика чи незалежність судової системи. Перш за все країна-кандидат має довести демократичність її інституцій та спроможність до захисту прав людини, включно з правами осіб, які належать до національних меншин. Таким чином Європейський Союз розглядає ставлення держави до національних меншин як один з індикаторів якості її демократії.
Права національних меншин є частиною фундаментальних реформ
У сучасній методології розширення ЄС переговори об’єднані у тематичні кластери. Питання основоположних прав входять до кластера «Основи». Особливість кластера у тому, що його відкривають першим, закривають останнім, а прогрес у ньому визначає загальний темп переговорів. Так, держава не може компенсувати недостатній захист прав людини успішними реформами в економіці, транспорті чи цифровій сфері. Тож питання прав меншин у переговорах з ЄС є важливою частиною оцінювання того, наскільки в Україні реально діють демократія, верховенство права та права людини.
Варто підкреслити, що ЄС не вимагає від України впровадження єдиної європейської моделі. Держави ЄС мають різні системи захисту своїх національних меншин. Насамперед спільним є заборона дискримінації, можливість збереження власної ідентичності та культури, участь у рішеннях, які стосуються громади, рівність перед законом, ефективність прав і так далі.
Читай також 👇
Експлейнер: Права національних меншин та вступ України до ЄС — як це повʼязано і як ні
Для України це регіональний та безпековий вимір
Україна межує з кількома державами-членами ЄС, у той час як національні меншини України мають культурні та мовні зв’язки з сусідніми країнами. Таким чином, забезпечення прав національних меншин впливає не лише на внутрішню ситуацію, а й на добросусідські відносини. Особливо відчутним це є під час вступного періоду, коли рішення про переговори та загальну динаміку визначають держави-члени ЄС. Відповідно, двосторонні суперечності можуть політизувати питання меншин і впливати на переговорний процес.
Нова державна політика: зміст і реалізація
Оновлена державна політика України у сфері національних меншин вибудовується як системна відповідь на виклики євроінтеграції, а також на воєнні реалії та потреби повоєнного відновлення. Нормативним ядром став новий Закон «Про національні меншини (спільноти) України», ухвалений у грудні 2022 року на заміну акту 1992 року.
Протягом 2023–2024 років закон було доопрацьовано, спрямовано на узгодження з рекомендаціями Європейської комісії та висновками Венеційської комісії щодо нього.
Зміни зміцнили гарантії щодо культурної ідентичності, мовних прав, освіти та участі меншин у публічному житті.
Проте нормативна база виступає лише каркасом, тоді як зміст нової політики видно радше в тому, як вона реалізується інституційно й практично. У 2024 році при Державній службі з етнополітики та свободи совісті (ДЕСС) було створено Раду громадських об’єднань національних меншин (спільнот) України, а в травні 2025-го сектор сприяння міжетнічній гармонії (профілактика антисемітизму та антициганізму) і відділ європейської інтеграції та міжнародного співробітництва.
Практична реалізація дала вимірювані результати: у 2024/2025 навчальному році 189 шкіл вели навчання мовами корінних народів і національних меншин, де здобували освіту 31 613 учнів (угорською, румунською, польською, словацькою, німецькою, болгарською мовами); тестові завдання НМТ щороку перекладаються цими мовами (у 2025-му — 1944 завдання). Водночас відновлюється робота двосторонніх міжурядових комісій із захисту прав меншин, насамперед із Німеччиною, Румунією, Словаччиною.
Варта окремої уваги через свою чутливість сфера відносин з Угорщиною щодо угорської громади Закарпаття. Станом на червень 2026 угорська сторона передала Україні пропозицію з 11 пунктів, після чого Будапешт зняв 17-місячне вето на відкриття першого переговорного кластера про вступ України до ЄС.
Проте ця угода радше ілюструє тезу про те, що права меншин лишаються вразливими до політизації доти, доки їхня реалізація залежить від стану двосторонніх відносин, а не лише від внутрішньої послідовності політики, адже вже за кілька тижнів угорська сторона знову вдавалася до блокування переговорного процесу.
Окремим пріоритетом залишається захист корінних народів України, насамперед кримських татар, чий статус закріплено Законом «Про корінні народи України» (2021).
В умовах тимчасової окупації Криму, яка супроводжується обмеженням мовних прав і тиском на Меджліс, захист цих прав розглядається як складова майбутньої реінтеграції півострова та перехідного правосуддя. Формування цієї політики вимагає й балансу між правами меншин і вимогами безпеки в умовах воєнного стану. Будь-які обмеження мають залишатися пропорційними, тимчасовими й законними. При цьому варто розуміти права меншин не як поступки чи привілеї, а як інструмент зміцнення суспільної довіри та стійкості демократичних інститутів.
На яких принципах Україна будує нову політику щодо національних меншин
Викладені вище закон, інституційні механізми та програмні документи поступово формують нову рамку державної політики. Її мета полягає не лише у збереженні культури, але й у забезпеченні рівності, участі та повноцінної належності представників національних меншин до українського політичного суспільства.
Права людини замість суто культурного підходу
Тривалий час політика щодо національних меншин в Україні значною мірою зосереджувалася на підтримці культурних товариств, фестивалів, традицій та мистецьких заходів. Такий напрям залишається важливим, однак сам по собі він не забезпечує всього комплексу прав людини.
Нова політика має виходити з того, що представник національної меншини є не лише носієм певної культури, а перш за все громадянином України, який повинен мати рівний доступ до освіти, державних послуг, суспільної участі та механізмів захисту від дискримінації.
Рівність без примусової однаковості
Другим принципом є розуміння того, що рівність не завжди означає однакове ставлення до всіх. Формально однакові правила можуть мати різні наслідки для великої мовної більшості та невеликої громади, ресурси якої для підтримки власної мови й культури є обмеженими. Тому держава може застосовувати спеціальні заходи, спрямовані на збереження мовної, культурної, релігійної та історичної самобутності меншин, що включає у себе освітні програми, підтримку культурних установ, медіа, переклади, видання або громадські ініціативи.
Інтеграція без асиміляції
Одним із центральних принципів нової політики має стати поєднання суспільної інтеграції зі збереженням відмінностей.
Представники національних меншин повинні мати можливість повноцінно брати участь у політичному та суспільному житті України, володіти державною мовою і користуватися спільними державними інституціями. Водночас інтеграція не повинна вимагати від них відмови від власної мови, культури, релігії чи історичної пам’яті.
Участь громад у формуванні політики
Люди, яких безпосередньо стосуються рішення у сфері освіти, використання мов, культури, медіа або збереження спадщини, повинні мати можливість висловити свої потреби ще на етапі підготовки відповідної політики. Тому консультації з громадськими об’єднаннями меншин стають окремим інструментом реалізації державної політики, зокрема через уже згадану Раду громадських об’єднань національних меншин при ДЕСС. Важливо також враховувати, що жодна національна меншина не є цілком однорідною, адже усередині однієї спільноти можуть відрізнятися погляди громадських організацій, молоді, старшого покоління, жителів різних регіонів, внутрішньо переміщених осіб або представників різних релігійних груп. Так, держава має прагнути якомога ширшого і більш репрезентативного залучення.
Практичні механізми використання та впровадження
Надважливим є принцип переходу до конкретних механізмів, якими можна скористатися. Самого закріплення права в законі недостатньо, тому необхідно визначити, хто відповідає за його реалізацію, куди можна звернутися у разі порушення, як фінансуються відповідні програми та за якими показниками оцінюється їх виконання. Наприклад, право на використання мови національної меншини має бути підкріплене зрозумілими процедурами її застосування у населених пунктах, де представники відповідної спільноти традиційно проживають або становлять значну частину населення. Для цього у 2024 році уряд затвердив спеціальну методологію використання мов національних меншин у таких населених пунктах.
Тому досі випробуванням для України ще залишається не стільки ухвалення нових норм, скільки їх послідовне виконання.
Поєднання загальнодержавних стандартів із місцевими потребами
Права національних меншин значною мірою реалізуються на місцевому рівні, адже саме органи місцевого самоврядування взаємодіють зі школами, бібліотеками, музеями, культурними центрами, місцевими медіа та громадськими організаціями.
При цьому потреби різних регіонів істотно відрізняються. Політика, ефективна для угорської або румунської громади у прикордонному регіоні, не завжди відповідатиме потребам розпорошеної вірменської, німецької або єврейської спільноти. Окремих підходів можуть потребувати роми, а також громади, місця традиційного проживання яких були окуповані або зруйновані внаслідок війни.
На цьому етапі нова модель має поєднувати єдині державні гарантії з можливістю адаптувати інструменти до місцевої ситуації. Разом із тим, реалізація прав не може залежати виключно від політичної волі чи фінансових можливостей конкретної громади. Центральна влада повинна встановлювати стандарти, здійснювати моніторинг і допомагати місцевим органам влади у їх виконанні.
Захист прав як складова суспільної єдності
Нова політика має також відійти від уявлення про національні меншини як про відокремлені групи. Її загальна мета — це формування суспільства, у якому різні ідентичності не ставлять під сумнів спільну належність.
Особливо важливим це питання є під час повномасштабного вторгнення. Представники національних меншин служать у Силах оборони України, займаються волонтерством, допомагають переміщеним особам і підтримують Україну на міжнародному рівні. Тому політика держави має визнавати їх не лише як окремі культурні спільноти, а як співтворців української держави та її незалежності.
Водночас безпекові загрози, зовнішнє втручання або колабораціонізм мають оцінюватися на підставі конкретних дій, а не етнічного походження чи мови. Автоматичне ототожнення культурної відмінності з політичною нелояльністю зумовлює лише поглиблення недовіри і підсилення простору для зовнішніх маніпуляцій.
Права громадян, а не інструмент міждержавних переговорів
Окремим принципом має бути розмежування захисту прав національних меншин і політичних відносин із сусідніми державами.
Частина українських меншин має культурні, мовні або родинні зв’язки з державами-членами ЄС. Такі держави можуть підтримувати освітні, культурні чи гуманітарні проєкти. Однак це ніяким чином не повинно перетворювати самі меншини на інструмент політичного впливу або предмет міждержавного торгу. Саме цю межу Україні ще належить остаточно встановити у відносинах з Угорщиною.
Україна забезпечує права національних меншин не як поступку іншим державам, а як власне конституційне та міжнародне зобов’язання перед громадянами. Так, стан двосторонніх відносин не повинен визначати обсяг прав конкретної спільноти.
Водночас послідовна внутрішня політика посилює позицію самої України: що прозорішими є законодавство, процедури консультацій та механізми захисту, то менше можливостей залишається для зовнішньої політизації цієї теми.
Таким чином, нова політика України щодо національних меншин будується навколо кількох взаємопов’язаних ідей, насамперед рівності без примусової однаковості, інтеграції без асиміляції, участі громад, практичної реалізації прав, урахування регіональних потреб і спільної громадянської належності до України.
Її успіх залежатиме не лише від відповідності українського законодавства європейським нормам. Головним показником стане здатність поєднати рівноправність із повагою до унікальності кожної спільноти, адже саме так будується інклюзивна політична нація, де кожен відчуває свою належність до країни, свідомо обираючи її та при цьому зберігаючи власну ідентичність.
Глорія-Анастасія Чмельова
аналітикиня Інституту Центральноєвропейської стратегії
Титульне фото: Razvan Socol, CC BY-SA 4.0
* Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного фонду «Відродження» в рамках спільної ініціативи «Вступаємо в ЄС разом». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу чи Міжнародного фонду «Відродження».
