Принципи нової української політики щодо забезпечення прав національних меншин в Україні у контексті вступу до ЄС
09 Серпня, 2026
Протягом усього XX століття питання прав та статусу етнічних меншин було не лише однією з ключових характеристик європейської частини трансатлантичної спільноти, але й питанням, яке поставало як одна з головних причин конфліктів та воєн. Особливо в країнах Центрально-Східної Європи та на Балканах, де були відповідні історичні та етнічні контексти.
Це переважно артикулювалося як «розв’язати» те чи інше етнічне питання, як вирішальне з точки зору державотворення, відносин між державами та геополітики.
На початку XXI століття з багатьох причин (як-от демократична трансформація через використання практик ліберальної демократії, розбудова міжнародних інституцій та стандартів на цій основі, зокрема на рівні Ради Європи, ОБСЄ, економічне зростання, розширення ЄС і НАТО протягом 1999-2007 років, запуск цього процесу на Балканах) утвердилася впевненість, навіть певний гранднаратив, що «питання етнічних меншин» в Європі вирішене / розв’язане, або знаходиться на шляху до вирішення / розв’язання.
Вирішення / розв’язання в новітньому контексті означає, що ліберальна демократія в рамках трансатлантичного порядку денного перетворює етнічні питання зі слабкості на силу сучасних держав і політичних націй, коли нові стандарти прав людини, верховенства права, громадянської свідомості, практики ліберальної демократії, зокрема «плавильного котла», політики соціальної згуртованості, інклюзії та інтеграції дозволяють зберігати ідентичності, але водночас консолідувати спільноти як громадянські та політичні суб’єкти, поглиблювати демократичні практики та зміцнювати державні інститути під ідеєю єдності в різноманітності, яка виглядає універсальною.
Але за останні 10-12 років ця віра та впевненість, цей гранднаратив були повністю зруйновані.
Насамперед, це пов’язано з тим, що починаючи з 2004 року Росія почала агресивно інструменталізовувати «етнічне питання» в Центрально-Східній Європі, а в 2014 році вона мілітаризувала «етнічну тему», використавши її як привід для початку агресії проти України під гаслами «захисту етнічних росіян та російськомовних в Україні».
Цей самий контекст, щоправда, вже у відкрито геноцидальному підході, було використано Росією як привід для початку повномасштабного вторгнення в Україну 2022 року.
Таким чином, найбільший військовий конфлікт у Європі з часів Другої світової, яким є російська військова агресія проти України, було розпочато фактично двічі під етнічним приводом.
Поряд з цим, протягом останніх двох десятиліть Росія використовує «етнічні питання» також для підриву української державності гібридними методами (риторика та дезінформація про громадянську війну в Україні, провокації та терористичні акти на місцях тощо), а також для нагнітання напруженості між Україною та її західними сусідами, такими, як Угорщина та Румунія, Польща, Болгарія, з метою уповільнення інтеграції України до ЄС та НАТО, та в контексті цих процесів нарощення зв’язків, альтернативних до зв’язків з Росією.
Ще одним важливим контекстом, який сформувався паралельно всередині ЄС і НАТО, як території миру та порозуміння, є нова актуалізація та інструменталізація етнічних та історичних питань як частина процесу повернення традиційного націоналізму, формування нового популізму, неліберальної поведінки та недемократичних практик. А також, як наслідок чи складова цього, – безвідповідальності політичних еліт країн, які знову почали розігрувати етнічну карту, переслідуючи популістські цілі і часто (свідомо чи несвідомо) використовуючи й відтворюючи російські руйнівні наративи для досягнення цих цілей. Знову ж таки, найбільш яскраво це проявилося за останні 20 років у контексті європейської та євроатлантичної інтеграції.
Кейс Республіки Північної Македонії є трагічним прикладом того, як етнічні та історичні питання можуть бути використані для підриву вступу певної країни до ЄС. Північна Македонія отримала статус кандидата на вступ до ЄС ще у 2005 році, але лише в липні 2022 року (тобто через 17 років) рішення про відкриття офіційних переговорів між Скоп’є та ЄС щодо членства було ухвалено. 17 років було витрачено на дуже складні та виснажливі дебати з Грецією та Болгарією щодо етнічних питань та питань ідентичності, які зазвичай описуються як гарантування прав національних меншин. Республіці Північній Македонії довелося змінити офіційну назву держави, а також вирішувати широке коло дуже чутливих питань про «спільну історію», «спільне етнічне та мовне коріння» і «македонську меншину в Болгарії».
Таким чином, етнічне питання та питання національних меншин знову вийшло далеко за межі виключно прав людини та соціальної / національної згуртованості. Воно зараз є частиною націє- та державотворчих, безпекових та геополітичних процесів та контексті.
І це та реальність, в якій не просто перебуває сучасна Україна починаючи з 2014 року, а де ці контексти помітні та відчуваються особливо чітко та гостро.
Продовжуючи стикатися з безпрецедентними як з внутрішніми, так і з зовнішніми викликами, зокрема щоб зберегти державність та суверенітет, Україна повинна одночасно
1) протистояти повномасштабному військовому вторгненню Росії,
2) зберегти єдність політичної нації в багатонаціональній державі,
3) забезпечити успішну інтеграцію в ЄС і НАТО.
Ці три виклики і, водночас, завдання є взаємопов’язаними та взаємообумовленими. І одним з питань, які їх об’єднує, є саме національні меншини.
Росія інструменталізувала етнічні питання для розв’язання найбільшої війни в Європі з часів Другої світової війни проти України, спровокувавши всередині України суспільні страхи й травми щодо національних меншин як «джерела і причини нестабільності, слабкості», «приводу для агресії з боку сусідів».
Для збереження єдності багатонаціональної держави в процесі державотворення та націєтворення Україні неможливо і небезпечно ігнорувати питання національних меншин, що більше, життєво необхідно інтегрувати його в новий націє- і державотворчий порядок денний в Україні, розглядаючи національні меншини як державо- і націєтворчу силу, частину української політичної нації, а також інтегрувати питання національних меншин у загальний дискурс деколонізації, очистивши його від пострадянського, російського імперського та інструменталістського дискурсу.
Щоб стати членом ЄС і НАТО, Україна має працювати з питанням національних меншин у площині прав людини, соціальної згуртованості та інклюзії, верховенства права та регіонального розвитку за західними моделями, а також як інструментом для дипломатії та порозуміння з сусідами, таким чином розглядаючи це питання як кроссекторальне.
Коли ми говоримо про забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин, то зазвичай говоримо або про найкращі практики, і тут згадуються Південний Тіроль, Німеччина та Данія і відповідно Бонсько-Копенгагенські декларації. Водночас, коли з’являється усвідомлення того факту, що кожен випадок є унікальним і просто скопіювати інший успішний досвід неможливо, тобто такого ідеалу найкращих практик не досягнути, то зазвичай говорять про той умовний мінімум, який повинні забезпечувати всі країни, які входять до певної спільноти як-от ЄС, НАТО, Рада Європи, ОБСЄ.
Регіон Центральної Європи має особливий історичний контекст забезпечення прав національних меншин. Він пов’язаний насамперед з державотворчими та геополітичними процесами у регіоні, який охоплює сучасні Литву, Польщу, Словаччину, Чехію, Німеччину, Австрію, Угорщину, Румунію, Болгарію, Молдову та, звичайно ж, Україну.
Ключовою особливістю цього регіону є те, що національні меншини в країнах Центрально-Східної Європи є не класичними діаспорами, а історичними етнічними громадами, які проживають на одній і тій самій території століттями, а державні кордони за цей час неодноразово змінювалися, не співпадаючи з етнічними кордонами народів та націй, тим паче, що це навіть теоретично неможливо через велику кількість поліетнічних та мультикультурних регіонів, що існують у межах різних держав.
У цьому звіті проаналізовано центральноєвропейські практики забезпечення прав нацменшин та порозуміння на прикладі таких країн, як Словаччина, Угорщина та Румунія, і відповідно їхніх відносин з сусідами в контексті європейської та євроатлантичної інтеграції.
Ці практики та досвід є одними з найбільш релевантних для України з точки зору спільності історичного, етнографічного та суспільно-політичного контексту. Крім того – з урахуванням політичного та геополітичного моменту, а саме розбудови модерної української політичної нації в умовах військового опору російській агресії, деколонізації, пострадянської трансформації та одночасної інтеграції до ЄС і НАТО.
У цьому звіті викладено аналіз найкращих практик на основі дослідження національних законодавств щодо забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин, та окремих аспектів імплементації цього законодавства. У всіх фокусних країнах це законодавство було сформовано якраз у період, суміжний з українськими реаліями, а саме пострадянської трансформації, деколонізації та одночасної розбудови держави й політичних націй та інтеграції до ЄС і НАТО.
Словацька Республіка
Законодавство і практики забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин у Словаччині, обумовлені такими факторами, як:
- особливості формування словацької національної ідентичності та утворення сучасної держави як результат процесу емансипації від чеського та деколонізації від угорського контекстів із сильним впливом слов’янофільських ідей;
- формування сучасної Словаччини як поліетнічної держави з відчутним відсотком національних меншин (10-12%) у співвідношенні до загального населення держави. Причому, тільки угорська нацменшина складає близько 9% від усього населення;
- швидкий перехід від утвердження незалежної держави, пострадянської трансформації та інтеграції до вступу до ЄС і НАТО. Мова йде про період 1990–2004 років та стрімку трансформацію суспільства й держави;
- особливості політичної системи Словаччини, і зокрема виборчої моделі, яка з самого початку передбачала функціонування етнічних партій та пропорційну систему виборів до парламенту;
- важливість етнічного фактора та міжетнічних відносин у внутрішній політиці (внутрішньополітичній боротьбі) з особливою увагою до угорського фактора.
Законодавство
У Словаччині немає окремого рамкового чи основного закону про забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин. Разом з тим насамперед у процесі вступу до ЄС і НАТО в країні було створено доволі якісну нормативну базу для забезпечення прав національних меншин. Причому, як щодо індивідуальних, так і зрештою колективних прав.
Словаччина взяла на себе усі ключові міжнародні зобов’язання щодо захисту прав національних меншин, як-то Рамкова конвенція про захист національних меншин (1998) та Європейська Хартія Регіональних Мов та Мов Меншин (2001), і це відбулося саме в контексті “прискореної” інтеграції до ЄС.
Ключові положення у сфері захисту прав нацменшин у Словаччині відображені безпосередньо у Конституції країни, а також у окремих законах по сферах (освіта, судочинство, медіа тощо). Мабуть, найбільш рамковим законом щодо захисту прав нацменшин можна вважати Закон про використання мов національних меншин від 1999 року.
Читай також 👇
Експлейнер: Права національних меншин та вступ України до ЄС — як це повʼязано і як ні
Ключовою статтею Конституції Словацької Республіки щодо забезпечення прав національних меншин є преамбула, статті 34 і 104, які встановлюють ключову рамку в цій сфері:
Так у преамбулі йдеться: “ми, народ словацький”… “спільно з представниками національних меншин і етнічних груп, які проживають на території Словацької Республіки”… “тобто ми, громадяни Словацької Республіки”… “згодні на цю Конституцію”. Таким чином, у Конституції Словацької Республіки національні меншини та етнічні групи визначаються не тільки як частина словацької політичної нації, а й як державотворча частина разом зі словацьким народом. Це має сильне політичне значення в контексті визнання прав, ролі та статусу національних меншин у Словаччині.
Як і в Угорщині, у Словацькій Республіці також є поняття офіційного статусу національної меншини. Наразі такий мають 15 національних спільнот-нацменшин, а саме болгарська, чеська, хорватська, угорська, моравська, німецька, польська, ромська, русинська, російська, українська, єврейська, сербська та в’єтнамська. 29 січня 2025 року уряд Словаччини ухвалив рішення про визнання 15-ю офіційною національною меншиною горалів, які населяють в основному північну Словаччину. Попри це, в одному з ключових законів щодо захисту прав національних меншин у Словаччині – Закон про використання мов національних меншин – мовами меншин значиться лише 9 мов, а саме болгарська, чеська, хорватська, угорська, німецька, польська, ромська, русинська та українська мови.
Частка та географія розміщення національних спільнот у Словаччині станом на 2021 рік. Джерело: Lazar Ilic / Reddit
Закон про використання мов національних меншин було ухвалено в 1999 році якраз на шляху Словаччини до ЄС, а також і до НАТО. Важливо розуміти, що на момент ухвалення – це був один з так званих “євроінтеграційних законів” Словаччини, і ним фактично запроваджується інститут регіональних мов.
У цьому законі також чітко окреслюється, що національні меншини можуть використовувати рідну мову в усному та письмовому офіційному спілкуванні. У письмовому офіційному спілкуванні можуть вживатися угорська, русинська, ромська, українська та німецька мови.
Зокрема на основі критерію 15%, мова нацменшини може використовуватися поряд з державною (саме поряд, а не замість).
Важливими також є закони у сфері освіти, зокрема Закон № 596/2003 про державне управління освітою та шкільне самоврядування, Закон № 245/2008 про освіту та навчання, Закон № 131/2002 про університети.
Цим законодавством, а також з огляду на ратифікацію Рамкової конвенції та Хартії, у Словаччині гарантується освіта рідною мовою на всіх рівнях, включно з університетом. Навчання нацменшини може відбуватися як мовою нацменшини, так і через вивчення мов нацменшин. У законодавстві вказуються наступні мови (їх є 7) для вивчення в дитячих садках та школах – болгарська, угорська, німецька, ромська, русинська, російська та українська.
Важливою частиною забезпечення прав національних меншин у Словаччині є робота урядової вертикалі, а саме Урядової ради Словаччини з прав людини, національних меншин і гендерної рівності, Комітету у справах національних меншин та етнічних груп та Уповноваженого у справах національних меншин.
Читай також 👇
Balazs Jarabik. Словаччина й Україна: як війна змінила добросусідство в Центральній Європі
Урядова рада Словаччини з прав людини, національних меншин і гендерної рівності є ключовим постійно діючим дорадчим органом уряду країни в питаннях національних меншин. Головою ради є міністр юстиції Словацької Республіки. Віце-президентами ради є міністр праці, соціальних питань та сім’ї, міністр освіти, науки, досліджень і спорту, міністр культури, державний секретар міністерства юстиції та представник громадянського суспільства.
Комітет у справах національних меншин та етнічних груп є ключовим партисипативним органом для національних меншин, який діє при Урядовій раді. Цей комітет очолює Уповноважений у справах національних меншин, його призначає і звільняє уряд. Окрім голови, до комітету входять по кілька представників кожної з національних меншин з правом і без права голосу. Комітет діє на підставі власного статуту.
Важливим інструментом підтримки національних меншин з боку держави у Словаччині є Фонд підтримки культури національних меншин (Fond na podporu kultúry národnostných menšín). Його було створено через ухвалення окремого закону про фонд у 2017 році. Тобто йдеться про пост-євроінтеграційний період, що є цікавим прикладом розбудови законодавства щодо забезпечення прав нацменшин “без примусу” та “зовнішньої мотивації”.
Фонд перерозподіляє фінансові ресурси між професійними радами всіх офіційно зареєстрованих національних меншин та професійною радою міжкультурного діалогу та порозуміння. Кожна нацменшина має визначену законом суму, яка була заздалегідь обговорена й узгоджена представниками національних меншин. Наприклад, угорська національна меншина перерозподіляє 53%, ромська – 22,5%, русинська – 6,4% і чеська – 3,7% загальної суми, призначеної на допоміжну діяльність.
Станом на 2022 рік загальна гарантована сума на роботу Фонду (виділяється з державного бюджету Словаччини через міністерство культури) склала 8 мільйонів євро на рік.
Практики
Ключовими викликами для Словаччини з точки зору забезпечення прав осіб, що належать до нацменшин, є інтеграція угорців (близько 456 тисяч) та ромів (від 67 до кількасот тисяч), що є двома найбільшими національними меншинами в Словаччині.
Питання забезпечення прав угорської нацменшини завжди було і залишається однією з найбільш політизованих та маніпулятивних тем двосторонніх відносин між Словаччиною та Угорщиною незалежно від того, хто перебуває при владі у цих країнах. Це має як історичне, так і етнічне та політичне підґрунтя.
Словаччина наразі не ухвалила окремий закон про національні меншини, хоча законодавчі напрацювання та політичні дебати про це тривають з 2019 року. Наразі без конкретних результатів. Відсутність окремого закону про національні меншини, який би був рамковим та інтеграційним для решти законодавства у сфері забезпечення прав нацменшин у Словаччині, озвучується зокрема представниками нацменшин країни як ключова прогалина в законодавстві Словаччини.
Словаччина гарантує права національних меншин як на індивідуальному, так і на колективному рівнях, тобто як індивідуальні, так і колективні права, а також визнає на рівні Конституції нацменшини як державотворчий суб’єкт.
Одним з найбільш неврегульованих питань щодо захисту прав нацменшин у Словаччині залишається питання використання національних та державних символів. Зокрема прапорів, гімну тощо. Найчастіше це є політичним тригером для словацько-угорських відносин як всередині країни, так і поза межами.
Дослідження підготували у 2024 році:
Дмитро Тужанський, співзасновник Інституту Центральноєвропейської Стратегії,
Віталій Дячук, аналітик Інституту Центральноєвропейської Стратегії,
Олександр Радчук, аналітик Інституту Центральноєвропейської Стратегії
Адаптація дослідження для публікації: Росана Тужанська, головна редакторка проєкту Re:Open Ukraine
Титульне фото: TASR
* Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного фонду «Відродження» в рамках спільної ініціативи «Вступаємо в ЄС разом». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу чи Міжнародного фонду «Відродження».
