Помітні, але неінтегровані: як живуть роми Закарпаття сьогодні?

Ромська громада Закарпаття є однією з найчисельніших в Україні. Вона істотно відрізняється як за історичним контекстом, так і за способом соціальної взаємодії. За останніми опублікованими даними, тут проживає від 70 до 100 тисяч людей. Визначити точну кількість складно, оскільки останній офіційний перепис населення проводили ще в 2001 році. Крім цього, є родини, які набули статусу ВПО. Однак, попри чисельність, осілість і культурну активність, закарпатські роми залишаються досить вразливою групою в регіоні та в обласному центрі зокрема.

«Бахтало»  в Ужгороді

«Ужгородські роми суттєво відрізняються від інших ромських спільнот України. Це окрема група з власними традиціями, історією, рівнем суспільної адаптації та особливими моделями взаємодії всередині громади. Здебільшого тут проживають ловари, ужанці, словацькі роми», – ділиться дослідниця, письменниця і журналістка Єва Райська, яка працює в жанрі художнього репортажу та есеїстики.

У своїх текстах, опублікованих у провідних українських медіа – «Збручі», «The Ukrainians», «Локальній історії», «Українській правді» – журналістка пише про національні меншини. Особливу увагу приділяє історіям ромів. Восени цього року з’явилася у продажі її книжка, збірка художніх репортажів – «Бахтало. Історії українських ромів». До речі, слово «бахтало» у перекладі з ромської означає щасливий чи вдалий, і часто використовується як привітання – побажання щастя.

Єва зауважує, що тривале співжиття з ромською громадою сформувало в ужгородців певну звичність до її присутності. Особливим місцем є мікрорайон Радванка – історична околиця, яка водночас є символом видимості й маргіналізації. З одного боку, це звичайна частина міста, а з іншого – територія з хронічними проблемами інфраструктури та обмеженим доступом до базових умов життя.

Від маргіналізації – до дії

Роми Закарпаття акцентують, що вони насамперед є громадянами України, а вже потім – представниками ромської культури. Така позиція відображає бажання поєднувати громадянську відповідальність із збереженням етнічної ідентичності. Прикладом є їхня участь у захисті країни ще з 2014 року: багато хто служить у ЗСУ, хтось стає капеланом, хтось підтримує матеріально. Це демонструє готовність брати участь у всіх процесах країни.

Читай також 👇
Позивний «Бетон»: історія рома-танкіста з Президентського полку

Важливу роль у взаємодії громади з містом, безперечно, відіграє політичне представництво та розвиток молодіжних ініціатив. В Ужгороді таке є: досить активні ромські спільноти, як благодійний фонд «Благо», ГО «Об’єднання ромів Ужгорода», ГО «Об’єднання ромських жінок «Голос Ромні», а в міській раді є ромський депутат, громадський діяч, що займається місцевим лобіюванням.

Також наприкінці березня в мікрорайоні Радванка в Ужгороді відкрився перший корпус комплексного соціального хабу «Благо» – багатофункціонального простору, покликаного підтримувати розвиток і соціальну інтеграцію дітей, молоді, ромської громади та внутрішньо переміщених осіб.

У хабі вже проводять заняття для дітей від двох років, освітні програми для дошкільнят, а також тренінги й заходи в комп’ютерному класі та конференц-залі. Паралельно триває будівництво другого корпусу. Проєкт реалізовано завдяки фонду «Благо» та його директорці Елеонорі Кулчар.

Читай також 👇
Шелтер, освіта і збереження ідентичності: як в Ужгороді працює ромський благодійний фонд

Школа «для звітності»

Однією з найбільших проблем залишається освіта, зізнається Єва Райська. Приміром, в Ужгороді функціонують ромські школи №13 та 14. Формально доступ до освіти є, проте, дослідниця вважає, що система часто працює для відмітки.

На її думку, відсутність реального контролю за відвідуваністю, низька мотивація з боку батьків і часом пасивна позиція навчальних закладів створюють замкнене коло. Війна лише ускладнила цю ситуацію, хоча Закарпаття залишається одним із регіонів, де можливе безпечне офлайн-навчання.

Попри це, всередині громади виникають альтернативні ініціативи. Йдеться про суботні і недільні школи чи навчання при пасторській церкві, які намагаються підготувати та мотивувати дітей до освіти. Але без системної участі міських служб і освітньої спільноти ці зусилля залишаються фрагментарними.

Додатково ситуацію з ромською освітою коментує голова управління національностей та релігій Закарпатської ОВА Олександр Лях. Він наголошує, що ключова проблема не так у відвідуваності дітей, які, за його словами, «відкритості до навчання і знань», як у роботі з батьками. Саме батьківська позиція, на його думку, часто визначає рівень підготовки дітей до школи та їхні освітні амбіції.

Історично школи №13 і 14 в Ужгороді відвідують переважно ромські діти, оскільки вони розташовані поблизу або на території ромських поселень. Водночас, підкреслює чиновник, формальної сегрегації немає –  це радше наслідок історичного та територіального розвитку міста.

Окремо він звертає увагу на соціальні чинники, які впливають на відвідування школи, зокрема на ранні шлюби, через які частина дівчат припиняє навчання вже в підлітковому віці. Це, за його словами, суттєво зменшує рівень здобутої освіти в громаді, де більшість дітей зазвичай завершує навчання на рівні середньої школи.

Точних статистичних даних щодо кількості учнів у цих школах немає або вони не систематизовані. В університетах ромських студентів дуже мало, що свідчить про розрив у продовженні освіти після школи.

Серед додаткових проблем – мовний бар’єр. Навчання відбувається українською, однак у регіоні є мовна різноманітність. Крім того, не всі вчителі готові працювати в ромських школах через упередження або складні умови. Незважаючи на наявні програми, це питання, за оцінкою Олександра Ляха, потребує більш комплексного вирішення.

Культура як форма саморепрезентації

Культурна діяльність, на відміну від освіти, стала позитивною репрезентацією громади. Саме на Закарпатті виник перший в Україні ромський музичний колектив «Пап-джаз-квартет», який сприяє розвитку джазової ромської музики.

Важливою є й література. Скажімо, діяльність ромського письменника Миколи Бурмека-Дюрі, який створює різножанрові твори про життя закарпатських ромів, зокрема й про власний досвід. Саме культура стає тим середовищем, де роми можуть говорити про себе не як про «соціальну проблему», а як про людей, які творять і мають власний голос.

Роми чи цигани?

«Питання термінології залишається чутливим і неоднозначним. У публічному просторі коректним є вживання слова «ром», проте всередині спільноти ставлення до слова «циган» не завжди є негативним. Дехто вважає його автентичним і таким, що несе культурний, а не образливий зміст – особливо в мистецькому контексті, як-от «циганський джаз», «циганські казки…», – уточнює Єва Райська.

Журналістка Сімона Горняк теж наголошує, що у медіа краще використовувати слово «роми», адже «цигани» звучить стереотипно та й з певним упередженням. А от вживання «ромська національність» є поширеною помилкою, бо йдеться не про національність, яка визначається країною проживання, а – про етнічне походження.

Сімона працює редакторкою і ведучою програми «Романо Джівіпен» департаменту розмаїття, інклюзії та рівних можливостей Суспільного Мовлення, яка також своєю діяльністю допомагає інтегрувати ромську громаду в міський наратив. Її проєкт «Двері» об’єднує близько двадцяти документальних історій, що сприяють руйнуванню суспільних упереджень. Це історії людей з різних міст і країн, які у різних спосіб підтримують Україну під час війни. Вони плетуть маскувальні сітки, виготовляють окопні свічки, евакуюють родини з небезпечних територій, навчають дітей, допомагають внутрішньо переміщеним особам адаптуватися та створюють прихистки у власних домівках і майстернях.

Медіа і відповідальність

«Роми є однією з груп, щодо яких порушення журналістських стандартів стає особливо помітним. У випадках будь-яких злочинів медіа часто акцентують на етнічності, тоді як для інших груп це не є такою частою практикою. Така селективність лише підсилює стигматизацію», – каже Сімона.

В Україні поступово з’являються відповідальні медіа, які створюють матеріали про життя, культуру і проблеми громади без екзотизації. Або редакції, де працюють як роми, так і українці, наприклад, ромське медіа «Жянес», започатковане частиною команди агенції з адвокації ромської культури «Арка»; ромське радіо «Chiriklo» (Чірікло) чи програми на «Суспільне мовлення».

Загалом тривала присутність етнічної громади у регіоні не гарантує повноцінної інтеграції. Досвід Закарпаття, зокрема Ужгорода, показує, що без постійної участі місцевої влади та відповідальних інституцій проблеми стигматизації складно вирішити лише зусиллями людей, які там проживають. Водночас приклади політичного представництва, культурних ініціатив і появи відповідальних медіа свідчать про можливість змін. Інтеграція людей – це тривалий процес, який потребує сталих рішень у сфері освіти, соціальної політики та журналістської етики. Саме від цього залежить, чи залишатимуться роми «непомітними», чи стануть повноцінною частиною суспільного життя.

Юлія Дмитришин,
студентка відділення журналістики
Ужгородського національного університету
для Infopost.media

Фото авторки та з архівів Єви Райської, Сімони Горняк