Памʼять: згадати, щоб не повторити долю знищених до нас

– Мені все ще ніяково у великих торгових центрах чи взагалі у великих будівлях. Розумом усвідомлюю, що це — просто страх, але поки нічого не можу з собою вдіяти, — вона ніяково посміхається, ніби вибачаючись за власні відчуття, і вмощується на лавочці біля великого заскленого торгівельного центру у середмісті Одеси. 

Жінка у футболці з квітками, яку вона придбала колись, коли в неї ще була затишна квартира з «калачиками» на підвіконнях, котрі час від часу потерпали від чорно-білого кота Мурзика, що необережно скидав їх на підлогу одним порухом лапки. У неї більше немає підвіконня з квітами, Мурзика, квартири й всього, чим вона жила впродовж останніх десятиліть. В її будинок, як і в інші, влучила російська ракета чи снаряд — вона точно не знає, бо тоді вже не була поруч, на щастя, а ховалася зі старенькою мамою, чоловіком і онучкою у підвалі своїх родичів на іншому кінці Маріуполя.

Згодом вона повернулася додому, щоб забрати якісь речі. Дому майже не було, але щось їй таки вдалося витягти з-під завалів того, що колись було її затишним світом. Вона не хоче про це розказувати. Лиш зауважує, що зараз її будинок разом з сусідськими зруйнували екскаваторами, зарівняли із землею і, мабуть, скоро побудують там нові будинки. Або вже, може, й побудували, хтозна. 

– Там, кажуть, будують прямо на кістках, бо багато людей загинули в підвалах, в своїх квартирах. Їх ніхто не шукав. Просто зверху будують, вирівнюють і будують. Мені страшно подумати: це якщо мине там років, не знаю, двадцять і ми не зможемо повернути собі Марік, то там уже ті жителі стануть наче як місцеві? А про нас ніхто й не згадає, так? – каже вона. 

Можливо, їй ця думка болить навіть більше, ніж фізична втрата дому. 

– Зарівняють – і не згадають, – повторює вона ще раз.

Я згадую слова Марії з Маріуполя щоразу, коли подорожую Буджаком — строкатим українським Півднем, або коли їду на північ Одещини, чи коли гуляю вулицями рідного міста або коли читаю сповіщення про ймовірну загрозу ракетної атаки з Єйська чи Моздока. Що обʼєднує степи поблизу Болграда, одеські вулиці вздовж порту, містечко Балту на межі між причорноморським степом і Поділлям, кургани біля лиманів і на Запорожжі, а ще — російські Єйськ чи Моздок? Можливо, відповідь на це питання видасться неочевидною. І, може, навіть, саме питання — дивним. Бо де наш Буджак — і де Північний Кавказ? І до чого тут зруйнований Маріуполь та сотні інших наших зруйнованих, обпечених, спаплюжених вулиць, будинків, які, смертельно поранені осколками й ракетами, глухо обвалюються під пазурами залізних екскаваторів, що втоптують їх у землю, монотонно виють, прокочуючись уперед-взад, трощачи кістяки будинків, людей, тварин, горщиків із квітами й розламаних чашок з чиїхось нерозпакованих сервізів?..

Читай також 👇
Кримський лютий: боротьба не скінчилася. Колонка Євгенії Генової

Улітку 2024 року я пильно вдивляюся у знімки вчених-археологів, які ведуть свої дослідження навіть під час війни на українському Півдні. Поблизу Болграда, у довколишніх селах, вони вивчають загадкові місцини, котрі болгари — жителі цих населених пунктів — називають «пєпельники», або «пєпєліщніки». Це великі золисті плями, про які місцеві мало що знають, але не сумніваються, що їх лишили по собі «татари», «буджацькі татари», котрі жили тут колись, до болгарських колоністів. 

Дослідники вже знайшли у товщі цих плям рештки глиняних люльок для паління тютюну, залишки посуду, уламки точильних каменів, фрагменти зернотерок, а ще — кістки домашніх тварин, переважно овечі й кінські. Поза сумнівами, археологи мають справу зі слідами населених пунктів — тих, в яких жили люди задовго до переїзду сюди на запрошення російських, імперських агітаторів і можновладців з кінця XVII – початку XIX століть колоністів з Європи. У деяких із цих поселень учені знайшли ще дещо: рештки гарматних ядер і ґудзики з російських мундирів. Подекуди, йдучи за цими викопними слідами, науковці буквально зіштовхуються з трагедіями, які колись розігралися просто тут, де нині росте пшениця й наливається соком виноградна лоза. Ймовірно, деякі давні села російські війська буквально впритул розстрілювали з гармат — і це було трохи понад двісті років тому, тобто зовсім недавно за мірками історії. 

У цих селах і містечках жили ногайці — народ, який всотав кров місцевих степовиків і кочовиків з Північного Кавказу, заселивши всю величезну територію від Дунаю до Дагестану, до тих самих Єйська й Моздока і далі. Саме їм належать численні питомі тюркські назви, що подекуди збереглися на українських теренах, особливо на Одещині й Херсонщині, розчищені й впорядковані джерельця питної води — напрочуд цінні в посушливих причорноморських рівнинах, рештки камʼяних мостів і фундаменти зруйнованих невеликих фортець та укріплень, від більшості з яких практично нічого не лишилося. Час від часу буквально у дворах жителів півдня Одещини знаходять людські кістяки — добре збережені у сухому ґрунті, з акуратно повернутими в один бік черепами. «Що воно таке, чому голови повернуті кудись? Що за містика?» – дивуються місцеві. Вони повернуті не кудись — їхні порожні очниці дивляться у бік кибли, в напрямку Мекки, священного міста для всіх мусульман, якими були й ногайці. 

– Я ніколи не чула про ногайців. І не думала, чому деякі неофіційні назви кварталів чи балок біля нашого села називаються якось по-татарськи. Думала, може, це у болгар від турків лишилося. У нас заведено вважати, що саме болгари були тут першими колоністами. Або німці, швейцарці, албанці й так далі. Для мене шок, що тут до нас ще хтось жив. Куди ж вони поділися? – питає мене знайома, яка походить з Буджаку. 

Ми повертаємося з лекції про історію Одеси й Одещини до появи тут російської імперії. Здається, шокована не вона одна: більшість жителів Буджаку або не знає, або ніколи не замислювалася над тим, що їхні пращури переселялися на ці землі після етнічних чисток і руйнування усіх ногайських і турецьких будівель. 

Після штурму Ходжабея (який пізніше імперія перейменує на Одесу) 14 вересня 1789 року Григорій Потьомкін наказав «замок, как нам не нужный, Гаджибейский разорить до основания, пушки же отвести в Очаков». І таки зруйнували — зарівняли, як і все, що могло нагадувати колоністам про те, що до них тут жили люди. 

– Ось і все, що лишилося від нашої фортеці. Вона, напевно, була не дуже велика, але важлива. Щось напевно зруйнували військові, але більшість розтягли ті, хто приїхав сюди на постійне місце проживання. Використовували для власних будинків. Хтозна, може, десь у когось в старих хатах і досі фундаменти стоять на камінні з фортеці, бо воно уже міцне, не кришиться, це вам не вапняк, це — скеля, яка виступає з-під землі, — разом із завідувачкою музею в містечку Татарбунари на Одещині ми вдивляємося у рештки укріплення, про існування якого, якби не знати, ні за що б не здогадався. – Я читала, що коли ногайців вигнали, вони попросилися пройти повз Татарбунари зі своїми отарами овець, щоб востаннє напоїти їх тутешньою водою, бо вона дуже чиста і смачна. І зараз така сама. Я тепер про це думаю і плачу. Вони ж її тут востаннє, може, пили. А що, як і нам колись так доведеться? – каже вона тихо.

Ми живемо на землі, де колись було вчинено справжній геноцид. За національною й релігійною ознаками. Знищено культуру й будь-які фізичні памʼятки. Зруйновано, зрівняно із землею і заселено натомість сотнями тисяч інших людей. Про них якось не заведено згадувати. Спочатку заборонялося, а потім — і забулося. А тепер чомусь досі «не прийнято». Чому цього не роблять росіяни — очевидно. Вони знищили тут кількасотрічний пласт культури, заявили, що створюють новий світ і нову цивілізацію. І щось-таки та й створили. Встановили зверху свої памʼятники. І навіть не стали переносити кудись мусульманські цвинтарі — просто загорнули, вирівняли й збудували нове. 

Читай також 👇
Дунайська Україна: півострів Буджак. Колонка Володимира Півторака

Що можна зробити, якщо ти не чинив геноцид, але живеш там, де його вчинили? Що можна зробити, коли дивишся, як екскаватори згрібають твої зруйновані будинки разом з людськими кістками, щоб потім побудувати зверху нові будинки й заселити в них нові російські родини? 

Чи схочеться тобі сходити після цього до памʼятника поету, який щиро писав у своїх записках про черкесів — один з десятків знищуваних росіянами народів Північного Кавказу: «Почти нет никакого способа их усмирить, пока их не обезоружат, как обезоружили крымских татар. Кинжал и шашка суть члены их тела, и младенец начинает владеть ими прежде, нежели лепетать?».

Сподіваюся, не схочеться. Бо іноді, ступаючи вулицями степового села чи міста, можна почути — фізично чи уявно — хрускіт людських кісток під ногою. Можливо, якщо ми хочемо, аби наші будинки ніколи не зрівнювали із землею імперські окупанти, а ще — повернути собі те, що їм вдалося загарбати, і ніколи не повторити долю ногайського народу, — нам треба мати гарну памʼять. І не повторювати навʼязані кимось брехливі слова. Бо завтра так само можуть збрехати про нас.

Євгенія Генова, Одеса
авторка книги “Кримськотатарські родини”
для Infopost.media

Рекомендуємо прочитати інші авторські колонки Євгенії Генової для нашого видання

* Цей текст є авторською колонкою, відтак у ньому представлені, перш за все, думки автора матеріалу, які можуть не збігатися з позицією редакції InfoPost. Ми публікуємо авторські колонки, насамперед, заради дискусії на важливі теми, бо віримо в силу публічного діалогу. Якщо ви маєте бажання написати для нас авторську колонку, напишіть нам на editor.infopost@gmail.com