Угорщина — Україна: від конфлікту до захисту меншин як мети
05 Червня, 2026
Виступаючи в Чернівцях на відкритті організованого Інститутом Центральноєвропейської Стратегії форуму «Re:Open Bukovyna», колишній очільник МЗС України Павло Клімкін висловив припущення, що в процесі майбутнього вступу нашої країни до ЄС Чернівецька область могла б відіграти роль чи то містка, чи балансира між Центральною Європою і Балканами. Навряд чи Клімкін читав написаний майже двадцять років тому і посмертно виданий мізерним накладом роман Василя Кожелянка «Діти застою», тож тим цікавіше, що своїм злегка стороннім поглядом він сам спостеріг, так би мовити, балканські мотиви в житті Буковини, які занурений у місцеву специфіку буковинський письменник пристрасно, але й не без іронії розпізнавав на кожному кроці.
До Василевого роману я ще обов’язково повернуся, а наразі – для розгону – дрібка географії для тих, хто не зовсім у темі. Передусім (тут перепрошую за нагадування якраз загальновідомого факту): попри усталений задля зручності слововжиток, Буковина і Чернівецька область – це поняття аж ніяк не тотожні. З одного боку, до складу Чернівецької області входить лише Північна Буковина, тоді як Південна належить Румунії. З другого, компонуючи Чернівецьку область, совєти доточили до неї невеличкий північний шматок Бессарабії, більша частина якої тягнеться нині через усю Молдову й закінчується на півдні Одеської області між гирлами Дунаю та Дністра і Чорним морем.
Погляньмо тепер на мапу Чернівців. Чотири основні – у кожному разі для мене – дороги на виїзд із міста утворюють майже правильний, хоч і трохи похилений хрест. Переїхавши новим мостом через Прут і звернувши ліворуч, тобто на північний захід, ми за кілька хвилин потрапимо в Мамаївці, а відтак у Лужани – села, як на буковинські мірки, надзвичайно українські в усіх сенсах цього слова. Що й не дивно, бо далі на нас чекають Снятин, Покуття, Галичина. Якщо ж ми переїдемо через Прут старим мостом і звернемо праворуч, тобто на південний схід, то на нашому шляху відразу постануть залишені у спадок від Молдовського князівства румунськомовні села Магала і Бояни. Що знову ж таки закономірно, бо від них до Румунії (як і до Молдови) – шапкою докинути.
Натомість, якщо за старим мостом ми нікуди не звернемо, а поїдемо прямо, тобто на північний схід, то ситуація – на перший погляд – видасться значно заплутанішою. Але тільки на перший і не мені, бо на цій дорозі, плюс-мінус посередині між Чернівцями і Хотином, розташоване село мого дитинства Грозинці. А перед Грозинцями – Колінківці. А перед Колінківцями – Топорівці.
Отож, на відміну від мене, непідготовлений принагідний мандрівник, відвідавши ці три села поспіль, може розгубитися від того, як виразно вони – всупереч сусідству – одне від одного відрізняються. Мало того: українськомовні Топорівці продемонструють очевидну культурну спорідненість із віддаленішими Мамаївцями, румунськомовні Колінківці – з Боянами, а засмічені (або збагачені, це вже як кому подобається) суржиком Грозинці – скажімо, з кайдашівськими Семигорами, тільки не з тими, що в Нечуя-Левицького, а з тими, що в телесеріалі.
Причина такої «центонної» строкатості криється в історичному минулому: до 1914 року між Топорівцями і Колінківцями пролягав кордон. Точніше, навіть три кордони: етнічний – між українцями та румунами (або молдаванами: я в це дискусійне питання не пхаюся, колінківчани мусять вирішити його самостійно); культурний – між Буковиною та Бессарабією; і державний – між Австро-Угорською та Російською імперіями. Відповідно, Топорівці справді жили й розвивалися у тій смузі сіл, яка в північно-західному напрямку пролягає аж до Галичини. Показово, що в 1940 році Олександр Довженко і Юлія Солнцева використали обряд саме топорівського весілля як доказ на користь назви своєї кіноагітки «Буковина – земля украинская». Колінківці ж – так принаймні вважається – постали внаслідок переселення з півдня на північ жителів Молдовського князівства, які втікали від турків. На мапі легко розгледіти, що разом зі згаданими Боянами та рештою румунськомовних сіл вони становлять протилежну неперервну смугу, яка має своє продовження на територіях Румунії і Молдови. Щодо Грозинців, то вони до Першої світової війни були центром волості, куди відряджалися на службу російські чиновники і військові. Декотрі з них заводили в селі сім’ї й осідали в ньому назавжди, щоб століття по тому викликати у принагідного мандрівника подив, звідки у нас стільки Антонових, Василових чи Мойсових і чому грозинчани досі (але незлобиво) називають топорівчан німцями.
З вибухом Першої світової кордон перетворився на лінію фронту, яка пересувалася то на захід до Чернівців, коли росіяни йшли у Брусиловський прорив, то на схід до Хотина, коли австрійці організовували контрнаступ. Так тривало до 1918 року, а тоді виснажена Росія на два десятиліття забралася додому, Австро-Угорщина розвалилася – і Топорівці, Колінківці та Грозинці, як і Чернівці з Хотином, опинилися в Румунії. Далі, як відомо, нас безперестанку звільняли: у 1940-му – совєти від румунів, у 1941-му – німці й румуни від совєтів, у 1944-му – знову совєти від німців і румунів… Сьогодні ж ці три села незалежної України, зберігаючи свої історично й етнічно зумовлені розбіжності, є частинами спільної для них територіальної громади, яка слугує промовистою мініатюрною моделлю Чернівецької області загалом.
Нарешті, четверта з моїх улюблених доріг – суто буковинська – веде в південно-західному керунку, тобто до районного містечка Сторожинець, до Красноїльська з його славнозвісною Маланкою і в перспективі (як і південно-східна) до Румунії. Але ще перед тим на цій дорозі лежить село Кам’яна, де народився, жив, писав, помер і похований Василь Кожелянко.
Не знаю, чи ще хтось із українських письменників Буковини так переймався проблемою буковинської ідентичності, як Василь. Що це взагалі таке – Буковина? Чим вона відрізняється від інших регіонів України? В чому її родзинка? Системну, хоч і, як було сказано, не позбавлену іронії відповідь Кожелянко дає у своєму останньому романі «Діти застою»: ми – Балкани. Дуже-дуже північні, але все-таки Балкани.
Сам цей топонім і похідні від нього прикметники з’являються в «Дітях застою» 29 разів. Місце дії – узагальнений буковинський Джерелів – означений як «типове північнобалканське місто», і ця «типова балканськість» послідовно виявляє себе на всіх рівнях: герої тут живуть в оточенні балканської природи, споживають балканські страви, носять одяг у балканські візерунки, танцюють під «дрібненьку» балканську музику у виконанні оркестру для весіль і похоронів, сплять на балканському ліжку і вірять у притаманні кожному балканцю забобони. При цьому, пишучи свій роман невдовзі після серії воєн у колишній Югославії і усвідомлюючи, що слово «Балкани» може викликати у читача негативні асоціації, Кожелянко постійно наголошує на нечуваній толерантності балканської Буковини: мало того, що в Джерелеві під час Другої світової не загинув жоден єврей, тут навіть бандерівці з мельниківцями не поборювали одні одних, а тісно співпрацювали. У підсумку – мовби на замовлення Павла Клімкіна – в романі (щоправда, не від імені автора) лунає твердження, буцімто закорінені в Балкани буковинці – це і є істинні центральноєвропейці.
Читай також 👇
Павло Клімкін: Між двома Європами: чому Буковина важлива для європейської інтеграції України
Втім, зрозуміло, що у фразі про співпрацю між бандерівцями і мельниківцями вже бринить обіцяна іронія, яка сягає піку у зв’язку з персонажем на ім’я Григорій Маузер. Саме на нього Кожелянко покладає сюжетне завдання довести чудову в минулому «ідею буковинізму» до новітнього політичного абсурду і спробувати відокремити від України Північну Буковину, а від Румунії – Південну, щоб у такий спосіб утворити нову державу, заселену «двомовною, але монокультурною буковинською нацією». Чи не мріяв раптом про щось подібне сам автор? Відповідь очевидна: Григорій Маузер виголошує свій революційний задум, перебуваючи у психіатричній лікарні.
Водночас про балканський характер Буковини та її тяжіння не лише до Заходу, а й до Півдня, Василь Кожелянко говорив цілком серйозно. Його союзником у цьому питанні – знову ж, на перший погляд, несподівано – виступав і досі виступає російськомовний письменник Ігор Померанцев. Ігор народився в Саратові, раннє дитинство провів у Читі, а наприкінці 70-х емігрував і ось уже пів століття є громадянином Великої Британії. Але двадцяти років, проведених у Чернівцях і довкола, йому вистачило, щоб стати – за самовизначенням – «єдиним у світі австро-угорським письменником, який пише російською». Буковину ж Померанцев називає Далеким Середземномор’ям. Якщо згадати, що в архітектурному комплексі, який після Другої світової війни зайняв Чернівецький університет, раніше містилася резиденція митрополитів Буковини і Далмації, а балканська Далмація лежить на узбережжі Адріатичного моря, а Адріатичне море є частиною моря Середземного, то виявиться, що Ігор Померанцев і Василь Кожелянко говорять більш-менш про одне й те саме.
Мало не забув. У моїх буковинсько-бессарабських Грозинцях бере початок невеличечка річечка Кип’яча: схочу – перескочу. Але за лічені кілометри вона впадає в трохи більший Рингач. А Рингач впадає в Прут. А Прут впадає в Дунай. А що ж може бути більш балканським і заразом більш центральноєвропейським, ніж Дунай? Як не крути, а Павло Клімкін таки має рацію.
Олександр Бойченко для Infopost.media
Фото: Василь Салига
* Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного фонду «Відродження» в рамках спільної ініціативи «Вступаємо в ЄС разом». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу чи Міжнародного фонду «Відродження».
