Одеса україномовна: поступово і з гумором

У 2022-ому в Одесі змінилося багато. І одну зі змін нині можна чути всюди: на вулицях, в кав’ярнях, у громадському транспорті чи біля кас супермаркетів. Ця поки що не надто яскрава, але добре помітна, відчутна зміна — українська мова.

Нею говорять чимало тих, хто знайшов у нашому місті безпечний прихисток, рятуючись від російської навали. На неї переходять ті, хто живе тут давно або й усе життя. До неї повертаються ті, хто колись перейшов на російську, переїхавши до великого міста.

***

– З новим роком, пані! З новим здоров’ям! Чи правильно панянки? – напівжартома вітає двох жінок біля під’їзду сусіднього зі мною будинку сивочолий чоловік.

Жінки сміються. Одна, неквапом спершись на палицю, яку тримає міцно зморшкуватими пальцями, так само з напівусміхом відповідає:

– Та які ми вже панянки, ми вже пані. І вас, пане, з новим роком!

Усі троє добирають слова з повагою, наче пригадуючи щось давно забуте.

– Що там у новинах? Бо Ви ж вічно радіо слухаєте, може, там щось хороше кажуть? – питає друга жінка в теплій в’язаній шапочці.

– Ну таке. Кажуть всяке. Але поки що точно кажуть, що ще тиждень буде отако тепло. Так що Ви, пані, даремно оце в такій теплій шапці.

– Ой, я вже стара, мене кістки не гріють. Але добре, що тепло. Може, таки зиму переживемо, а там уже й літо. Буде легше, – відповідає вона.

Чоловік сідає на лавку навпроти і починає проводити жінкам подальшу «політінформацію» на їхнє запрошення. Останнє, що я чую від статечної пані з паличкою — це побажання нагальної смерті всім, хто обстрілює Україну ракетами. Причому побажання настільки народно-аутентичне, над яким вона навіть не думала, добираючи слів — воно народилося саме, зсередини. Можливо, так колись кляла поганих людей її бабця. А, може, мені так здалося.

***

– Давайте підіймайтеся вже швидше, що ви там копаєтеся з тою сумкою? Мужчіни, поможіть жінці сумку запхати у вагон, бо зараз всі спізнимося, — водійка трамваю нервує і стежить за часом.

Українську мову від водія трамваю я чую вперше. Можливо, це бувало й раніше, але якось не натрапляла. Вона говорить якимось неймовірним суржиком, більшість слів — українські, але при цьому з неповторним одеським гумором. Бо оці фрази на кшталт «Что вы там висите на подножке, как ленин на Куликовом поле» – це їхнє, особливе, неповторне, те, до чого я звикла з дитинства. І це було щось дуже схоже, але українською і від душі.

– Жіночко добра, ви що, спецом по 10 копійок збираєте, щоб потім в трамваях давати? Чи це щоб мене вітром не здуло? – водійка тим часом перераховує чималу жменю залізних монеток.

– Ну да, ви оно худенька яка, а так груз буде, – віджартовується пасажирка.

Вагон сміється.

***

– Дівчатка, ви вже куштували оцю бринзу? Це суміш з коров’ячого і козячого молока. Фантастика. Дивіться, в чому смисл: вона твердіша за коров’ячу і більш виражений смак, але при цьому не смердить козою. От беріть. А оце, дивіться, це сир, який ми з братом робимо, він практично пармезан, але я ж не можу його так називати, тому це просто наш витриманий сир. Давайте я вам покладу ось горішок на нього зверху і трішки меду. Горіхи моя бабуся збирає, до речі. Всі один в один. Ну як? Ще б могла вам предложити нашого домашнього вина, якщо любите.

Дівчина на “Привозі” з таким натхненням розповідає про кожен сорт свого домашнього сиру, що послухати її імпровізовану лекцію збирається чимало потенційних покупців. Часті відвідувачі добре знають Аліну з Татарбунар (містечко в українській Бессарабії). У неї — невеличкий родинний бізнес, а сири й справді прекрасні.

– Вчуся на технолога, бо в кооперативі має бути така посада. Надіюся, війна дасть довчиться і у нас все буде добре. Людям важко, я бачу по тому, як хто і що купує. Економлять. А ще більше, ніж економлять через брак грошей — це економлять через страх. Бояться, що прийде геть чорний день. Хоча куди вже там чорніше, падли… А оцей сир маринований, з козячого молока. Класно йде з журавлиновим соусом, ще можна розмарин покласти. Буде, як у найкращих ресторанах вам. Або гостей на новий рік вгостите. Будуть питати, що за сир, то кажіть, що з наших Татарбунар, бо він не гірший за французькі чи італійські. Технології ті самі, а молоко — наше, домашнє…

Її українська — органічна й тепла. Люди посміхаються, куштують, просять загорнути шматочок делікатесу у цупкий папір. Один чоловік обережно перепитує:

– А вы реально с Бессарабии? Там вроде по-русски или по-молдавски.. ну там по-болгарски еще?

– Та чого це? У нас по-всякому. Українські ж села в Бессарабії теж є. В Татарбунарах багато хто українською говорить. Хто як хоче, той так і говорить, які проблеми? – стенає плечима дівчина, не припиняючи відрізати тоненькі шматочки сирів для куштування.

***

– Слухайте, ви не проти, якщо я візьму ще одну пасажирку? Бо щось важко так із заробітком… А хочу батькам дати, — таксист на автівці з літерами «ВТ» питально дивиться через дзеркало заднього огляду.

– Не проти, беріть. Херсон? – обережно питаю.

– Каховка. Ледь ноги уніс, бо знайомого забрали на підвал і більше його не бачили, — похмуро каже водій.

Дорогою ми забираємо ще одну пасажирку. Вона несе невеликий електрообігрівач. Пояснює, що на роботі холодно, але є світло, а вдома тепло, але часто нема світла. Тому й носить з собою обігрівач в кабінет. Поки стоїмо в заторі, що утворився через фури-зерновози, жінка неочікувано починає розмову «про політику»:

– Торгуют нашим зерном. Пока наши мальчики гибнут. Доведут скоро людей до голода. Все вывезут. Все — по указке правителей мира.

Напружуюся, намагаючись дібрати слова, аби уточнити, хто саме «указує» і паралельно спостерігаю за неповторною мімікою водія.

– Да что Вы, какой голод. Наоборот, если не продадут, то точно голод будет, это же наш заработок, — намагається ввічливо вмовити пасажирку. Але вона не здається.

– Да-да, конечно! Знаете, из-за чего россия это все начала? Потому что нужно менять мировой порядок, не допустить уничтожения человечества, — жінці явно не вистачає трибуни для промов.

– Росіяни почали «всьо ето» заради унітазів, — промовисто кажу я із заднього сидіння.

– Так і є. Ублюдки вони кончені. І за все дадуть відповідь, за всі свої злочини, — з полегшенням видає водій вочевидь заздалегідь продуману фразу. Українською мовою.

Зваживши всі «за» і «проти», жінка більше не промовляє ані слова. На прощання про всяк випадок вичавлює з себе сухе українське слово: «Дякую».

– Ахаха, злякалася, — сміється водій. – Українська мова — маркер, от їй-Богу. Деяких так тіпає від неї, що зразу все ясно. Взагалі я україномовний, але чогось от по-російськи часто говорю, особливо в Одесі. Типу російськомовне ж місто. Не хочеться виділятися. Але з іншого боку — як інакше знайти своїх? – каже він.

А й справді. Як інакше?

Євгенія Генова, Одеса

спеціально для Infopost.Media

Рекомендуємо прочитати авторські колонки інших авторів для нашого видання

* Текст є авторською колонкою, відтак у ньому представлені, перш за все, думки автора матеріалу, які можуть не збігатися з позицією редакції InfoPost. Ми публікуємо авторські колонки насамперед заради дискусії на важливі теми, бо віримо в силу публічного діалогу. Якщо ви маєте бажання написати для нас авторську колонку, напишіть нам на editor.infopost@gmail.com

** Матеріал підготовлений у рамках ініціативи Re:Open Ukraine, яка реалізується Інститутом Центральноєвропейської Стратегії

Re:Open Ukraine – це проєкт Інституту Центральноєвропейської Стратегії, метою якого є перевідкрити та пояснити нову Україну як для неї самої, так і для її безпосередніх західних сусідів. Проєкт має 3 фокусні регіони України, а саме Закарпаття, Буковина та Одещина, та 5 фокусних країн ЄС і НАТО, а саме Польщу, Румунію, Угорщину, Словаччину та Чехію.

Що таке Infopost.Media?

Це суспільно-політичне видання, яке розповідає українській аудиторії про національні меншини, а їм – про сучасну Україну. Ціль Infopost.Media – посилити національний діалог та згуртованість, протидіяти дезінформації та маніпуляціям, а також повернути Україну в її рідний дім – вільну спільну мультикультурну Європу.