Німецькі колоністи в Одесі

Одеса декларувала та декларує свою мультикультурність і толерантність. Одесити люблять повторювати про десятки національностей, які мирно співіснували в місті. Люблять згадувати міських очільників і намісників – французів, італійців, греків. Не забувають і про звичайних містян – албанців (арнаутів), німців, євреїв і болгар. 

Проте часто поборники толерантності додають «в Одессе всегда говорили по-русски»» і не можуть назвати жодного одесита – діяча української культури. Така вона – одеська толерантність… 

Та й про справжню історію міста, яке зароджувалося посеред випаленого степу на березі Чорного моря, воліють не знати. А наш одеський Вавилон, хоч і штучно створений московськими царями наприкінці ХVІІІ століття, заслуговує на те, щоб почути його голоси і побачити тих, кого вабило море, степ і свобода. Точніше, як виявилося пізніше, ілюзія свободи. 

Люстдорф, Гросс-Лібенталь, Кляйн-Лібенталь. Ріхтер, Санцебахер, Фальц-Фейни.

В Одесі лишилось небагато згадок про німецьких переселенців: відреставрована кірха радує поціновувачів архітектури, «будинок з Атлантами» нагадує про відомих німецьких підприємців і меценатів, повернення історичних назв районам міста сприймається як належне. І звучить на одеських вулицях мова Фауста, як колись лунала на Ніжинській, Дегтярній, Коблівській, у Лютеранському провулку. А центральна вулиця Верхньої німецької колонії називалася, звісно, Німецька (тепер Новосельського). Проте не обійшлося без цієї сили, «що робить лиш добро, бажаючи лиш злого». І ця сила, на жаль, до потойбіччя відношення не має, а є власне витвором людини – імперія.

Політика російської імперії не змінюється упродовж століть: захоплені території, политі кров’ю корінних мешканців та «звільнені» від тих, хто жив і працював на цій землі, швидко і вправно заселяються чужинцями. Московські царі знищували або переселяли корінне населення, штучно формуючи етнічний склад кожного регіону. Звісно, зручно уявляти, як у дикий причорноморський степ прийшли цивілізовані російські військові з високими культурними традиціями. Ми зараз бачимо ці традиції в українських містах і селах…

Приклала до цього руку і німкеня за походженням Катерина ІІ, яка маніфестом 1863 року відкрила шлях до колонізації південних земель. Проте масштабності цей процес набув уже на початку ХІХ століття за царювання Олександра І. Прагнення позбутися тих корінних мешканців південних територій, які ще вірили в мирне співіснування з «колонізаторами», привело до дозволів іноземцям селитися і працювати у Причорномор’ї, Криму, Бессарабії. Європейці ж не якісь там кочові племена чи кримські татари, вони вмить налагодять виробництво і побудують сучасне місто на залишках допотопних поселень і хуторів. 

Особливо прихильним уряд російської імперії був саме до німців, розраховуючи з їхньою допомогою вирішити не лише економічні, а й політичні проблеми регіону. Голий і порожній степ направду виявився зовсім не порожнім, а це становило проблему для тодішніх окупантів. І в наступні десятиліття численні німецькі переселенці вирішили скористатися нечуваними до того пільгами: виділенням землі на кожну родину в розмірі 65 десятин, грошовою допомогою, наданням свободи віросповідання та первинним звільненням від податків. 

Радянські та російські історики малювали картини важкого патріархального побуту цивілізованих європейців на диких землях. Навіть у буклеті одеської виставки «Причорноморські німці: життя і діяльність в Одесі та регіоні», присвяченої 200-річчю Одеси (буклет надрукований російською та німецькою мовами) можна прочитати про пустельні степи з дикими звірями, тугу колоністів за батьківщиною, відсутність пошти та медичної допомоги, необхідність самотужки виготовляти тканини і шкіру. 

Що ж спонукало працьовитих та успішних німців обирати начебто важке і голодне життя серед степу, повного небезпеки?

Це питання радянські історики оминали у своїх мальовничих нарисах, присвячених побуту німецьких переселенців. Але зараз ми дуже добре розуміємо, що стало причиною їхнього переселення. Німці прибували до наших земель по Дунаю, і саме зручністю цього шляху можна було б пояснити, чого саме південнонімецькі та західнонімецькі назви з’явилися на мапі Російської імперії – Страсбург, Баден, Ельзас, Мюнхен. Проте не лише привабливі пропозиції російського уряду спонукали німців кидати рідні домівки, а й те, що пізніше історики назвуть німецькою мадіатизацією (нім. deutsche Mediatisierung), тобто процес трансформації  і реструктуризації німецьких земель у ХІХ столітті.

Об’єднання та зникнення німецьких князівств, утворення Рейнського союзу та анексія частини німецьких територій Францією, – все це відбувалося під зовнішнім тиском. З одного боку, революційна Франція та ультиматум Наполеона, з іншого боку – прагнення німецьких князів поглинути слабших сусідів у час анархії. Тікаючи від війни і нового світоустрою, пересічні німці шукали осередок спокою і стабільності, прагнули зберегти свій звичний світ навіть в іншій державі. Нічого не нагадує?

Чисельність німецьких колоністів стрімко збільшувалась на початку ХІХ століття. Завдяки тому, що переселенцями були ремісники, фахівці та підприємці, їм вдалося за короткий час значно розвинути ці галузі виробництва, які раніше гальмували в Одесі. Одесити охоче зверталися до німецьких спеціалістів – ковалів, столярів, каретних майстрів. Було налагоджено виробництво сільськогосподарської техніки і будівельних матеріалів, мила і свічок, чавуну та міді, ювелірних прикрас. Німецьке стає ознакою якості. Трохи дивним видається такий стрімкий перехід від майже натурального господарства в дикому степу до передових технологій виробництва високоякісної продукції.

На початок ХХ століття було побудовано лютеранську церкву Святого Павла (ту саму «кірху»), при ній створили церковно-приходську школу, що з часом «виросла» до училища. Було засновано Євангелічну лікарню (пізніше Одеський протитуберкульозний диспансер), де отримували допомогу не лише німецькі колоністи, а й всі мешканці Одеси. Газети німецькою мовою почали видавати з 1863 року («Odessaer Zeitung», «Deutscher Rundschu»,  «Volkskalender» тощо). Відкривалися торгові будинки, кредитні спілки, банки, торгові центри. Було налагоджено виробництво пива, консервів, м’ясних виробів. Навіть появою в Одесі стаціонарного цирку ми зобов’язані німцям – відомому пивовару Вільгельму Санцебахеру.

І ці сторінки історії Одеси як одні з найяскравіших для так званих «одеських» німців знайшли відображення в багатьох публіцистичних, художніх і наукових творах, зокрема варто згадати праці багаторічної дослідниці історії та культури німців Причорномор’я Ельвіри Плесської.

А потім сталася Перша світова війна.

І ставлення до німецьких переселенців, які давно вже були одеситами в n-поколінні, почало змінюватися. Запроваджена новим режимом політика «воєнного комунізму» передбачала перерозподіл власності, тобто насильницьке віднімання усього заробленого за життя у «багатіїв» на користь «бідняків». Німецькі колоністи важко і результативно працювали, тому і рівень життя в них був значно вищим, ніж у багатьох сусідніх містах і селах. Коли ж в Україні взимку 1921–1922 років стався голод,  більшовики значно підвищили податки з огляду саме на високий економічний розвиток німецьких поселень. Це спричинило голодні смерті тисяч німецьких колоністів, і тоді на допомогу прийшли закордонні німецькі організації, що дещо покращило ситуацію. Одещиною прокотилася хвиля повстань у німецьких колоніях, а згодом почалася масштабна еміграція. Радянська влада вирішила цю проблему кардинально, заборонивши видавати німцям паспорти і приймати від них заявки на виїзд.

Суттєво погіршилася ситуація після приходу до влади в Німеччині соціал-націоналістів. У 20-х роках минулого століття в Інституті народної освіти ще готували кадри для німецьких шкіл, а згодом навіть відкрили Німецький педагогічний інститут (пізніше на його підставі утворено Інститут іноземних мов, який згодом приєднали до Одеського державного університету імені І. І. Мечникова як факультет романо-германської філології). 

Утім, з 1933 почалися переслідування спочатку німецької інтелігенції, а потім й етнічних німців загалом. Радянський Союз вдало поєднав новітні репресивні підходи з наслідуванням методів Російської імперії, стравлюючи між собою народи. У 1938 році вийшло розпорядження про перехід усіх німецьких навчальних закладів, зокрема і Німецького педагогічного інституту на викладання українською мовою. Гірка іронія… 

На той час майже знищена передова українська інтелігенція: від будинку «Слово» у 1933 році до Сандармоху в 1937 році. Примус у переході на викладання українською мовою зараз сприймається як знущання, але формально це стало підставою і для переслідування одеських німців. І першими під молох репресій потрапили саме викладачі, одна частина з яких отримала тюремні терміни, а інша частина була розстріляна за приналежність до німецько-фашистської націоналістичної організації. Вже перед початком Другої світової війни переслідування німців набули масового характеру. Нащадків німецьких колоністів витісняли з обжитих земель, депортували углиб території Радянського Союзу (Казахстан, Сибір), засуджували і вбивали за брехливими звинуваченнями. Також масово знищували церкви і закривали школи: в Одесі будівлю лютеранської церкви віддали під спортивну залу, а пастора розстріляли. Німецькі назви поступово зникали з топоніміки міста та області, поступаючись місцем Чорноморці, Великодолинському і Малодолинському, Мирному, Надлиманському, Красносілці та іншим.

До початку Першої світової війни в Україні налічувалося близько 880 тисяч етнічних німців, з яких влітку 1941 року понад 500 тисяч було депортовано

Саме тоді, а не на початку ХІХ століття у Причорномор’ї, вони опинилися посеред безлюдних степів чи сибірських лісів. Чимало депортованих німців загинуло, а ті, хто вижив, намагалися приховати своє походження. І коли в 1991 році Леонід Кравчук запровадив програму повернення до України етнічних німців, більшість з них не погодилися і вирішили їхати на історичну батьківщину – до Німеччини. За переписом 2001 року в Україні залишилося близько 33 тисяч німців, але навряд чи ці цифри відображають реальну ситуацію.

Поступово справжня історія проступає крізь штучні нашарування, як лютеранська церква Святого Павла, оновлена і прекрасна, радує містян і гостей Одеси. Знову на мапі з’явився Люстдорф, проте ідея перейменування міста Южного на Порт-Анненталь викликала обурення мешканців. 

Нового звучання тема одеських німців набула з початку повномасштабного вторгнення рф в Україну. Як колись, тікаючи від війни, німці переїхали на Одещину з мрією про краще життя, так зараз українці знайшли притулок у Німеччині, отримавши допомогу і підтримку. Ми не почуємо зараз в колишніх німецьких колоніях Бадені чи Ельзасі німецьку мову, але зможемо почути українську в Ульмі, від якого починали свій довгий шлях Дунаєм родини німецьких переселенців. 

Не всі одесити зараз гуляють рідними вулицями і вдихають насичене морем солоне повітря, але можуть пройтися Одеською площею в Берліні. Переселенці з Одеси розповідають німцям про своє місто, не забуваючи і про сторінки історії, які вписали до неї німецькі колоністи. І зазвучить на одеських вулицях німецька мова тих, хто захоче більше дізнатися про долю своїх предків. І тих, хто мріє побачити наше прекрасне місто, відкрите для всіх, хто має дружні наміри. І тих, хто вражений силою духу українців, приїде до нашого міста після Перемоги. 

Наталя Кондратенко,
докторка філологічних наук, професорка кафедри прикладної лінгвістики
Одеського національного університету імені І. І. Мечникова
для Infopost.media

* Матеріал підготовлено в рамках проєкту Re:Open Ukraine, що реалізується за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».