Маніфест Маї Санду
17 Січня, 2026
За півтора року до повномасштабного вторгнення в нас народилася донечка і ми з дружиною замислилися про переїзд у більше житло. Почали розглядати варіант приватного будинку під Ужгородом і дуже швидко з’ясували, що найкращі за якістю і найдешевші за ціною опції можна знайти в селах з угорською меншиною.
Саме там можна було знайти добротні цегляні будівлі з просторими подвір’ями і доглянутими клумбами та городами за ціною, що значно поступалася ринковій. Такі ж або гірші будинки з іншого боку Ужгорода коштували на порядок дорожче.
Спочатку я не розумів цей парадокс і думав, що десь мусить бути підвох – погана якість питної води, ускладнений доїзд, криміногенна ситуація тощо.
Але виявилося, що причина банальніша й сумніша – з населених угорцями сіл між Ужгородом і Чопом протягом останніх десятиліть масово виїжджали люди.
Молодь їхала на навчання і не поверталася, економічно активні люди середнього віку виїжджали на заробітки і згодом забирали за собою свої сім’ї, літні пенсіонери поволі відходили – і села порожніли. Ясна річ, ринок нерухомості реагував на цю ситуацію відповідно.
Саме в цьому достоту біблійному ексодусі, а не в освіті чи вигаданих порушеннях прав з боку Української держави, полягає найбільша екзистенційна загроза угорської меншини в Україні.
Якщо перепис населення 2001 року фіксував цифру в 150 тисяч громадян України угорської національності, то нині за різними оцінками їх залишилося якщо не половина, то точно менш як 100 тисяч. А коли після війни кордони відкриються – майже напевно буде ще одна значна хвиля еміграції.
Пригадую слова Вахтанга Кіпіані, який під час свого виступу на першому форумі Re:Open Zakarpattia говорив про те, що за існуючої динаміки через кілька десятиліть питання національних спільнот може зникнути з порядку денного, бо не залишиться самих національних спільнот.
Хтось виїде, хтось обере шлях самоідентифікації з українською політичною нацією – і вже в осяжній історичній перспективі Україна збідніє, бо втратить свою культурну багатобарвність і етнічне різноманіття.
Тому впродовж останніх років я маю стійке апокаліптичне відчуття, що наші геополітичні суперечки з Будапештом про буцімто освітні права – це насправді ремонт у каюті на кораблі, що йде на дно. Ремонт можна зробити навіть дизайнерський, але каюта все одно опиниться під водою.
Дозволю собі пояснити вживання слова «буцімто» в контексті освіти. Річ у тому, що вся геополітична катавасія, яка вже вісім років гримить між Будапештом та Києвом, так ніколи й не отримала реального підґрунтя у вигляді запровадження змін в процес едукації.
Багатостраждальна 7-ма стаття українського Закону «Про освіту» була проголосована в 2017 році, але її імплементацію відклали до 2021 року, згодом запровадження змін відклали ще на два роки, аж поки в грудні 2023 року всі ці норми взагалі не скасували.
Поясню на пальцях: вісім років вирує гарячий політичний конфлікт з Угорщиною, через який у нас заблокована євроінтеграція, розширення співпраці з НАТО та частина каналів європейського фінансування. І конфлікт цей базується на міфі про агресивну українську освітню політику, яка ніколи на жоден міліметр і на жодну кому не була втілена в реальне життя!
Не треба бути великим аналітиком, щоб поставити собі логічне запитання: якщо ситуація виглядає саме так, то, можливо, суттю конфлікту є не освіта і права угорців на Закарпатті, а сам процес української євроінтеграції та співпраці з НАТО? Результат говорить сам за себе.
На превеликий жаль, заручником цих брудних політичних ігор стали українські угорці. Роздмухуючи конфлікт і системно блокуючи поступ України до ЄС нібито через захист угорської меншини, Віктор Орбан зробив цій меншині ведмежу послугу. Змусив її ще більше капсулізуватися та ізолюватися від України, тим самим обрізавши шляхи до соціальних, управлінських та бізнесових ліфтів.
Бо ж очевидно, що якщо ми хочемо, аби угорська спільнота залишилася жити в Україні, вона має мати перспективи для розвитку та самореалізації не тільки на городах і райцентрівських базарах. Люди мріють про кар’єру, успіх, гучні мистецькі проєкти, посаду міністра чи президента – а як усього цього досягти в країні, мовою якої не володієш? Природно, що задля здійснення цих абсолютно звичайних людських мрій та амбіцій люди виїжджають.
Єдиний спосіб зберегти цих прекрасних людей на нашій землі – дати їм можливості для самореалізації, повноцінної участі в українському суспільному, економічному та політичному житті. Саме тому Україна в 2017 році запропонувала новий підхід до освітнього процесу, в якому представники національних спільнот зберігають материнську мову та основи своєї ідентичності, але водночас опановують державну мову на повноцінному рівні.
Вивчення української мови і всестороння інкорпорація в життя країни дає можливість угорцям та представникам інших національних спільнот бачити своє майбутнє в Україні, будувати плани і розвиватися.
Натомість конфлікт та політична ізоляція, підсилена почуттям провини за ганебну антиукраїнську політику своєї історичної батьківщини, ведуть до бажання втекти з цієї безкінечної атмосфери осуду та конфронтації. Це ж два плюс два, правда?
Нашій державі варто системно працювати над тим, щоб громадяни України різних національностей залишилися в Україні і спільно з українцями розбудовували нашу країну після війни. Слід пропонувати допомогу та інструменти для підвищення рівня освіти, конкурентності на ринку праці і просто для продуктивнішої соціалізації — в тому числі не тільки для дітей та учнів, а й старших поколінь, які вже не підуть до школи.
Іншого варіанту зберегти угорців в Україні просто не існує. І за ідеальних умов саме такий підхід мав би бути головним аспектом побудови добросусідства між нашими країнами, де з’являється не конфлікт, а синергія трьох — України, угорської меншини на Закарпатті, та Угорщини. Блокувати цей варіант – означає підштовхувати угорців до еміграції з України.
Ось і вся дилема, без розв’язання якої в угорських селах на Закарпатті вечорами буде світитися з року в рік усе менше вікон…
Андрій Любка для Infopost.Media
Титульне фото: Сергій Денисенко
Рекомендуємо прочитати авторські колонки Андрія Любки для нашого видання
* Текст є авторською колонкою, відтак у ньому представлені, перш за все, думки автора матеріалу, які можуть не збігатися з позицією редакції InfoPost. Ми публікуємо авторські колонки насамперед заради дискусії на важливі теми, бо віримо в силу публічного діалогу. Якщо ви маєте бажання написати для нас авторську колонку, напишіть нам на editor.infopost@gmail.com
** Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного фонду «Відродження» в рамках спільної ініціативи «Вступаємо в ЄС разом». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу чи Міжнародного фонду «Відродження».
