Національні спільноти, ветерани, розвиток міста, освіта і толерантність: про що говорили на Re:Open Bukovyna. Частина 2

Друга панельна дискусія Re:Open Bukovyna була присвячена не стільки зовнішньому образу регіону, скільки його внутрішній логіці: як саме багатокультурність, прикордонність, історична пам’ять, університетське середовище, ветеранські ініціативи й міська політика перетворюються на ресурс розвитку. Йшлося про Буковину не як про красивий символ толерантності, а як про складний регіон, у якому різноманіття щодня потребує інституційної роботи, стратегічного мислення й чесної розмови про минуле.

Модераторка дискусії Лілія Шутяк окреслила головну рамку: Буковина часто сприймається через образ багатомовного й багатокультурного краю, але завданням панелі було подивитися глибше: що стоїть за цим образом, які практики вже працюють, які ризики залишаються невидимими і як регіональний досвід може бути корисним для України в ширшому контексті євроінтеграції, відновлення та суспільної стійкості.

Національні спільноти: громадяни, партнери, суб’єкти

Національні спільноти не можна розглядати як окрему «проблему» державної політики: «Румунська громада Чернівецької області, взагалі України, — це перш за все громадяни України. Вони є повноцінними громадянами цієї країни і, безумовно, мають бути суб’єктом. Коли ми говоримо про національні меншини, ми маємо взяти до уваги, що це передусім повноцінні громадяни нашої країни, які мають певні специфічні потреби — окрім тих прав, які мають усі громадяни», — каже Сергій Гакман — кандидат історичних наук, доцент, заступник директора Чернівецького регіонального центру підвищення кваліфікації, віцепрезидент БФ «Суспільні ресурси та ініціативи».

Ця думка важлива не лише для Чернівецької області. Вона напряму пов’язана з тим, як Україна вибудовує добросусідські відносини з країнами Центральної Європи, зокрема з Румунією. Якщо національні спільноти сприймаються як ресурс довіри, комунікації й народної дипломатії, вони можуть стати містком між державами. Якщо ж їх бачать лише як об’єкт регулювання, виникає простір для недовіри, політичних спекуляцій і зовнішніх маніпуляцій.

Особливу увагу Сергій Гакман невипадково приділив саме мові. За його словами, знання рідної мови, історії й культури для представників національних спільнот є питанням гідності та ідентичності. Водночас знання державної мови є умовою повноцінної участі в житті країни. Саме баланс цих двох речей перетворює багатомовність на перевагу.

«Знання мови національної меншини має перетворюватися на перевагу, а не на пересторогу. А це можливо тоді, коли людина добре знає і державну мову. Людина має знати свою мову, свою літературу, свою історію, але так само вона має добре знати мову держави, громадянином якої є. Тоді це не створює бар’єрів, а навпаки — відкриває додаткові можливості».

Читай також 👇
«Базу отримують залізобетонну!». Як учитель початкових класів у Берегові вже 36 років вчить угорських дітей української мови

Окремим блоком стала інформаційна політика. Пан Сергій наголосив, що Україна повинна говорити з національними спільнотами їхніми мовами — і всередині країни, і назовні. Ідеться не про другорядну гуманітарну деталь, а про елемент інформаційної безпеки, особливо в умовах війни.

«Вони, хочете чи ні, є народними дипломатами України в очах тієї спільноти, мовою якої вони говорять. Ми маємо самі передавати інформацію, яку хочемо, щоб про нас чули, а не сподіватися, що хтось скаже про нас так, як ми би хотіли. Якщо ми не будемо говорити румунською мовою до наших громадян і до аудиторій у Румунії чи Молдові, це поле заповнить хтось інший».

Саме в цьому контексті він критично оцінив ризик послаблення або фактичної втрати українського міжнародного мовлення румунською мовою. Для регіону, де румунська громада є органічною частиною суспільного життя, така втрата означає не лише культурне збіднення, а й стратегічну помилку.

«В умовах війни, яка є не тільки на фронті, а й гібридною інформаційною війною, це засіб, який дозволяє донести позицію України за кордон. Перемога в інформаційній війні — це рятування багатьох життів на фронті».

Ветеранська реабілітація: Буковина як простір повернення до життя

Юлія Грицку  — депутатка Чернівецької обласної ради, радниця ВПМ з питань європейської та євроатлантичної інтеграції — перевела розмову з площини політики ідентичності до практичної роботи з відновлення. Вона говорила про ветеранські ініціативи на Буковині — не як про разові акції, а як про модель, яка поступово вибудовується в систему.

Одним із прикладів стала «мандротерапія» — поїздки ветеранів у гори та природні локації Буковини. Спочатку це були окремі виїзди, які залежали від донорської підтримки й можливостей конкретних партнерів. Але з часом проєкт почав набувати регулярності: 

«Були донори, які могли оплатити проїзд і харчування для 10–15 ветеранів, відбувався захід, він медійно поширювався. Але сказати, що це було системно, на жаль, тоді не можна було. Пізніше, коли з’явилася підтримка Ротарі-клубу і швейцарських донорів, ми поставили це на регулярну базу: щонайменше один виїзд на місяць. Об’їздили всю Буковину, знову піднімалися на Говерлу, навіть після великого обстрілу Чернівців у липні».

Символічним моментом стало сходження ветеранів на протезах на Говерлу 1 грудня 2024 року. У цій історії важлива не лише фізична складність маршруту, а й повернення суб’єктності: люди, які пережили важкі поранення, знову проходять шлях, який потребує сили, взаємної підтримки й довіри.

Читай також 👇
Як будують мости між Україною та Румунією через освіту: історія Юлії Грицку з Чернівців

Але найважливіше, що з цих поїздок виросли наступні інституційні рішення. Донори й партнери побачили реальні потреби реабілітаційних закладів у громадах. Так з’явилася ідея ергономічного простору — місця, де ветерани після поранень і протезування можуть вчитися знову користуватися побутом, адаптуватися до звичних дій і поступово повертатися до самостійності.

«Це простір, де ветерани після початку реабілітації можуть пристосовуватись, бачити, як усе працює, і повертатися до активного життя. Бо реабілітація — це не лише медична процедура. Це також можливість знову навчитися жити в побуті, користуватися простором, відчувати себе не пацієнтом, а людиною, яка повертається до нормального життя».

Наступним кроком став грант на 176 тисяч доларів для створення майстерні з обслуговування протезів. Цей приклад показує, як локальна ініціатива може поступово перерости у важливу інфраструктурну відповідь. 

«Чим довше людина залишається без протеза, тим більше вона від нього відвикає. І це велика проблема — відремонтувати, обслужити, доставити протез вчасно. Тому майстерня з обслуговування протезів — це не просто технічна річ. Це про якість життя, про швидкість повернення людини до активності, про її психологічний стан і про відчуття, що про неї не забули».

У цьому блоці дискусії Буковина постала як регіон, здатний не лише приймати допомогу, а й створювати моделі відновлення, які можна масштабувати. Ключовими умовами Юлія Грицку назвала довіру, прозорість і регулярне звітування. 

Чернівці: різноманіття як основа міської політики

Сергій Бостан — директор Департаменту соціально-економічного розвитку та стратегічного планування Чернівецької міської ради — говорив про Чернівці як місто, де різноманіття настільки вбудоване в повсякденність, що його часто перестають помічати. Він описав свій звичайний маршрут до роботи: Українська вулиця, вулиця Раймонда Фрідріха Кайндля, Вірменська, Український народний дім, Вірменська церква, Олександра Доброго, Ольги Кобилянської. У цьому маршруті — майже вся історична багатошаровість міста.

«Для нас різноманіття — це природно. Це нормально. Ми перестали дивуватися цьому і цінити це. Ми йдемо містом, бачимо різні назви, різні культурні сліди, різні конфесії, різні історичні пласти — і для нас це просто Чернівці. Але саме в цьому і є наша унікальність».

Пан Сергій запропонував важливе зміщення акценту: різноманіття не має залишатися лише елементом міської ідентичності або туристичної привабливості. Воно повинно бути вбудоване в міські політики, стратегії розвитку, економічні рішення й міжнародну співпрацю.

«У нашому місті й регіоні вже є те, що Європейський Союз досі намагається будувати в себе: толерантність суспільства, багатокультурність, багатомовність, багатоконфесійність. Але різноманіття — це те, навколо чого потрібно будувати місцеві політики. Це те, навколо чого потрібно працювати, щоб навчитися залучати інвестиції».

Читай також 👇
Реальне партнерство: як Чернівці системно будують співпрацю з Румунією та Молдовою

У цьому сенсі Чернівці можуть бути не периферією, а точкою входу в Україну для європейських партнерів. Місто має показувати свою європейськість не декларативно, а через досвід співжиття, інституційної пам’яті, культурних практик і сучасних економічних інструментів.

«Буковина і Чернівці мають ставати тим першим регіоном, з яким наші західні партнери знайомляться в Україні. Бо тут є досвід, який не треба вигадувати штучно. Він уже є — у міському просторі, в історії, у громадах, у тому, як люди звикли жити поруч. У нас набагато більше спільного, ніж ми навіть думаємо».

Окремо він говорив про культуру, туризм, креативну економіку, спадщину, IT-сектор і формування інноваційної екосистеми. Саме поєднання університету, історичного середовища, людського капіталу й міжнародної відкритості може дати Чернівцям нову роль. 

«Культура має бути магнітом не лише локального рівня. У нас є потенціал значно більший. Ми можемо працювати з фестивалями, культурними ініціативами, креативними індустріями, IT-сектором, університетом і спадщиною не як з окремими речами, а як з елементами однієї екосистеми розвитку».

Університет і людський капітал: як втримати молодь

Руслан Білоскурський — ректор Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича — висвітлив тему розвитку Буковини через роль університету, який сьогодні є одним із ключових механізмів утримання молоді в місті, регіоні й країні.

Він навів показову статистику: у 2021 році на бакалаврські програми ЧНУ вступило близько 2700 студентів, а університет був 15-м в Україні за кількістю поданих заяв. У 2025 році вступників стало вже близько 3700, а університет піднявся на шосту позицію. 

«За ці роки ми обійшли не тільки окремі університети зі Сходу і Центру країни, а й певні університети на заході України. Це говорить про те, що Чернівці почали сприйматися інакше. До нас їдуть не лише з Чернівців чи області. До нас їдуть зі Сходу, з Півдня, з Києва, з різних регіонів України, які раніше значно рідше обирали Чернівці».

Змінилася і структура студентства. Тепер приблизно третина студентів походить із Чернівців, третина — з Чернівецької області, ще третина — з інших регіонів України. Це створює нову соціальну тканину міста, у якій університет стає майданчиком інтеграції. 

«Ми створюємо рівну площадку для всіх студентів — зі Сходу, Заходу, Чернівців чи будь-якого іншого міста. Для нас не має значення, звідки людина приїхала. Важливо, щоб вона почувалася частиною університетського середовища і могла тут розвиватися».

Також пан ректор наголосив, що сучасна інтеграція студентів не працює через старі вертикальні моделі. Радянська логіка кураторства, формальних виховних годин і адміністративного впливу більше неефективна. Натомість працюють горизонтальні зв’язки: академічна група, гуртожиток, студентські середовища, спільні події. 

«Оця радянська політінформація і спроба через куратора чи університетську ієрархію щось нав’язати студенту вже абсолютно не працює. Працює інтеграція через академічну групу, гуртожиток, горизонтальні зв’язки. Молоді люди інтегруються тоді, коли вони живуть, навчаються, спілкуються, роблять спільні проєкти і відчувають, що це середовище їх приймає».

Читай також 👇
Павло Клімкін. Між двома Європами: чому Буковина важлива для європейської інтеграції України

Ключовою місією університету ректор назвав збереження молодої людини в Чернівцях і в Україні. 

«Для нас дуже важливо зберегти молоду людину в Чернівцях і зберегти молоду людину в Україні. Ми конкуруємо не так з університетами Львова чи Івано-Франківська, як із університетами Сучави, Кракова, Відня та інших міст. Тому ми не можемо просто сказати: приїжджайте до нас за дипломом. Ми маємо створити середовище, у якому молодій людині комфортно розвиватися».

Саме тому університет робить ставку на цифрову трансформацію, міжнародні програми, подвійні дипломи, мобільність, літні школи, бізнес-інкубатори, стартапи, культурні простори й події. Йдеться про університет як міський центр тяжіння, а не лише як навчальний заклад.

Показовою стала фінальна думка Руслана Білоскурського про символічний образ Чернівців. Він висловив сподівання, що місто дедалі більше асоціюватиметься з університетом, знаннями й наукою. 

«Я дуже сподіваюся, що Чернівці будуть більше асоціюватися з університетом, ніж із Калинівським ринком. З великою повагою до Калинівського ринку, який є важливим економічним феноменом для міста, але майбутній баланс має зміщуватися в бік знань, науки, університетського середовища і людського капіталу».

Складна пам’ять: проговорювати без політизації

Коментаторка Наталія Нечаєва-Юрійчук — доцентка кафедри політології та державного управління факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, регіональна координаторка Національної платформи стійкості та згуртованості — у своєму виступі зосередилася на темі історичної пам’яті. Для Буковини, де різні державні, культурні й національні досвіди накладалися один на одного, це питання особливо чутливе. Складна історія може бути джерелом порозуміння, але може також ставати інструментом політичних маніпуляцій.

Її головна теза: Україна вже вчиться працювати з такими темами, але цей процес не може бути швидким.

«Ми вже це робимо і робимо не один день. Але нам ще іти, іти, іти. Щоб працювати над якоюсь проблемою чи темою, треба обопільне бажання. Треба бажання усіх сторін і учасників процесу».

Вона нагадала про чернівецьке гасло Viribus Unitis — «спільними зусиллями». Це не лише історична формула, а й принцип, без якого неможлива робота зі складними темами.

«Ми можемо працювати тільки разом і досягати успіху тільки разом. Якщо одна сторона хоче говорити, а інша не готова слухати, діалогу не буде. Якщо ми хочемо використовувати історію лише для доведення власної правоти, ми не рухаємося вперед».

Пані Наталія наголосила, що історія повинна залишатися полем професійної розмови. Її не можна віддавати політичним маніпуляціям або переносити конфлікти минулого напряму в сучасність.

«Історія повинна бути насамперед прерогативою професійних істориків, які готові вести фахову дискусію. Не потрібно згадувати, що було сто років тому, перекладати це на 2026 рік і говорити, що так повинно бути сьогодні. Ми живемо в зовсім іншу добу».

При цьому вона не закликала уникати складних тем. Навпаки: пам’ять, культура, освіта, національна ідентичність і роль держави мають обговорюватися відкрито. Але така розмова потребує професійності, взаємної поваги й відмови від політичного спрощення.

Читай також 👇
Сергій Гакман. Національні меншини — народні дипломати України. Чому це питання визначає майбутнє України

Окремо акцентувала і на матеріальних умовах стійкості. Щоб молодь залишалася в Чернівцях, недостатньо говорити про цінності, культуру й унікальність міста. Потрібні робочі місця, інфраструктура, транспортна доступність і базова якість життя.

«Я дуже тішуся, що можу поїхати в Сучаву за дві години, але квиток у Київ я не можу купити».

Ця фраза точно окреслює парадокс прикордонного регіону: іноді він виявляється логістично ближчим до ЄС, ніж до власної столиці. А отже, питання розвитку Буковини — це не лише питання ідентичності, а й питання доріг, залізниці, економіки, робочих місць і здатності держави бачити регіон не як периферію, а як стратегічну точку.

Толерантність: не міф, а щоденна робота

Найгострішу оптику запропонував Михайло Крайс  — представник єврейської релігійної громади «Ружин Садгора», підприємець, громадський діяч. Він поставив під сумнів комфортний міф про автоматичну чернівецьку толерантність. За його словами, у розмовах про Буковину часто з’являється надто ідеалізована картинка: багатомовність, добросусідство, мирне співжиття, культурна гармонія. Але така оптика небезпечна, якщо вона заступає реальну історію.

«У мене склалося враження, що в нас занадто все добре: масло масляне, економіка економна, а толерантність така толерантна, що вже не знаю, куди її прикласти».

Михайло Крайс наголосив: толерантність не виникає сама собою. Вона не є природною властивістю міста, навіть якщо місто має багатокультурну історію. Її треба виховувати, підтримувати, вивчати й практикувати.

«Історія про чернівецьку толерантність — це міф. Сама собою толерантність не проростає і не стається ніколи в житті. Я не хочу вас налякати, що завтра ваш сусід прийде вас катувати. Але хочу сказати: толерантність потрібно виховувати. Над толерантністю потрібно працювати».

Він нагадав про трагічні сторінки історії Буковини — єврейські погроми під час Першої світової війни, масове знищення євреїв у роки Другої світової, участь у насильстві не лише зовнішніх сил, а й місцевих людей. Цей акцент не був звинуваченням сучасників. Він був застереженням від самозаспокоєння.

Читай також 👇
Лехаїм і слава Україні: як і чому син єврея та українки пішов добровольцем на фронт

Особливу увагу Крайс звернув на мову ворожнечі в соціальних мережах. У сучасному світі ксенофобські, антисемітські або расистські висловлювання не можна вважати дрібними випадковостями, адже цифрове середовище швидко нормалізує агресивні моделі мислення.

«Світ змінився. Соціальні мережі мають такий шалений вплив на наше життя, що його важко переоцінити. Те, що раніше могло залишитися десь у приватній розмові, сьогодні миттєво стає публічним, множиться, поширюється і впливає на те, як люди думають про інших».

Одна з найсильніших його тез стосувалася побутового антисемітизму, який часто ховається не у відкритій ненависті, а в самому способі дивитися на іншу групу як на «окремих» і «порахованих».

«Коли людина каже: “У мене в класі було 27 євреїв”, я кажу: ти антисеміт. Чому? Бо ти рахуєш євреїв. А це перший крок. Бо коли ти починаєш рахувати людей за походженням, ти вже дивишся на них не просто як на однокласників, сусідів чи громадян, а як на окрему категорію».

Також Михайло Крайс звернув увагу на те, що різні спільноти в Чернівцях часто жили поруч, але не обов’язково знали одна одну. Фізичне сусідство далеко не завжди означає глибокого взаємного розуміння.

«Сусіди жили поруч, ходили разом на демонстрації, але нічого не знали одне про одного. І це теж важливо усвідомити. Бо толерантність — це не просто відсутність конфлікту. Це знання про іншого, інтерес до іншого, здатність бачити в ньому не функцію, не стереотип, не представника групи, а людину».

Він запропонував ширше подивитися і на саму категорію національних меншин. Через історичний досвід імперій, русифікації та окупацій українці у власному домі також тривалий час могли почуватися як меншина.

«Я би в цю категорію записав і українців, бо у себе вдома українці дуже довго почувалися як національна меншина. І тому нинішній час, хоч він страшний і трагічний, водночас народжує щось нове. Це буде розвиток і українськості, і української мови, і національних спільнот».

Цей виступ повернув дискусію від красивого образу Буковини до складної правди: багатокультурність сама по собі не гарантує стійкості. Вона може стати ресурсом лише тоді, коли суспільство готове працювати з травмами, стереотипами, мовою ворожнечі, історичною пам’яттю і реальними нерівностями.

Друга панельна дискусія показала Буковину як регіон, у якому різноманіття є не лише спадщиною, а й викликом. Воно не працює автоматично. Його треба перетворювати на політики, освітні практики, інформаційні інструменти, економічні стратегії, інфраструктурні рішення й щоденну культуру взаємоповаги.

Буковина має що запропонувати Україні не як ідеалізований образ «мультикультурного краю», а як складний досвід співжиття, відновлення, прикордонності, пам’яті й розвитку. Її сила — не в безконфліктності, а в здатності проговорювати складне, будувати довіру і перетворювати різноманіття на інституційну, людську й стратегічну перевагу.

Першу частину підсумків першого форуму Re:Open Bukovyna можна прочитати у матеріалі: Буковина — це прообраз об’єднаної Європи: про що говорили на першому Re:Open Bukovyna.

Третя частина дискусій доступна у матеріалі: Буковинська толерантність: міф чи історичний досвід? Про що говорили на Re:Open Bukovyna. Частина 3.

Світлана Бондар,
регіональна координаторка ініціативи Re:Open Ukraine

* Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного фонду «Відродження» в рамках спільної ініціативи «Вступаємо в ЄС разом». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу чи Міжнародного фонду «Відродження».