«Ми напевно ніколи б не повінчалися, якби не війна»

«Приходьте до нас на весілля», – написала мені Таня, переселенка з Миколаївської області, яка тепер з сім’єю проживає під Чернівцями.

«Яке весілля?» – розгубилася я, знаючи, що у Тетяни є чоловік і четверо дітей.

«Ми вирішили з чоловіком повінчатися. Через двадцять років, уявляєте…» – продовжила писати жінка, а я відклала всі справи, щоб нічого не пропустити з її розповіді.

***

Під’їхала старенька «копійка», з неї вийшли жінка та чоловік, яких я ніколи раніше не бачила — ми познайомились в інтернеті і домовились, що я передам їм волонтерську допомогу. Я почала розпитувати звідки вони і де тепер живуть. Родина виявилася з героїчного Снігурівського району, (село Василівка), з якого вони всімох тікали на Захід України.

«Всімох цією машиною?» – не повірила я, бо «копійка» виглядала ну вже геть старенькою.

«Так, машина з 1978 року, але вона витягла всіх нас з окупації. А семеро ще не максимум, у перший день війни нам вдалося нею дев’ять студентів з Миколаєва вивезти, серед яких була й наша донька».

У сім’ї Авраменків четверо дітей, старшому сину дев’ятнадцять, найменшій донечці всього два рочки. В перші дні війни всі тікали з великих міст, згадаймо хоча б Київ, а все найстрашніше, зокрема й бої, відбувалися на периферіях. Тому вони спокійно видихнули, зібравши всю сім’ю вдома 24 лютого, але вже наприкінці березня вороги окупували Снігурівку з прилеглими селами. Цей населений пункт мав і має стратегічно важливе значення, бо з нього відкриваються шляхи на Херсон, Миколаїв, а далі — на Кривий Ріг.

В окупації все відбувалося за класичним жорстоким сценарієм: розшукували людей, які мали причетність до ЗСУ, з патріотичними татуюваннями, шукали українську символіку в будинках. Катували, викрадали, вбивали. Окупанти також ходили по хатах, відбирали їжу, гроші. Авраменки ховалися від обстрілів та ворогів у сирому підвалі, де зберігалися лише мішки з картоплею. Найважче було пояснити маленькій донечці Вікторії, що треба сидіти тихенько, коли приходили неждані гості, але дитина боялася, кричала, впадала в істерики.

Коли поряд з будинком їхнього сусіда впав снаряд і від уламків покрівля дому Тетяни та Олександра стала подібна на решето, вирішили, що треба рятувати дітей і тікати.

Мости через річку Інгулець були вже зруйновані, довелося їхати по бездоріжжю, а на кожних ста метрах стояли пункти пропуску з рашистами. Шукали сім’ї, в яких були причетні до ЗСУ, принижували запитаннями, роздягали, розглядали.  Тетяна каже, що вороги все про всіх знали,  на жаль, зрадниками виявлялися навіть ті, на кого б ніколи не могли подумати. На останньому пункті одному окупанту прийшла ідея залишити старшого сина воювати проти українців, Тетяна почала плакати, але росіяни не відпускали, тоді у маленької Вікторії почалася така сильна істерика, що навіть окупанти махнули рукою і дозволили «копійці» виїхати.

Коли з’явилася українська мобільна мережа, Тетяна дзвонила всім знайомим, щоб сповістити, що вони живі, що вдалося виїхати. У них не було і найменшої ідеї, куди ж їхати.

В одній такій розмові зі знайомими, які вибралися напередодні, почула, що на Буковині є релігійні громади, котрі допомагають переселенцям. Одним з таких сіл є село Грушівка поряд з Чернівцями. Авраменки подивилися по карті, що їхати їм близько 1300 км. Якби дороги не були зруйновані ворогами, то відстань була б меншою.  В село треба було заїхати до комендантської години, тому вони своєю  старенькою «копійкою» робили просто неможливе на трасах, а також годували малих дітей на ходу і намагалися не зупинятися зайвий раз. У Грушківку вони заїхали о 21:55. Незнайомі люди їх нагодували, дали можливість помитися, вклали спати в чисте.

Сім’я не знала точно, ні де вони знаходяться, ні які люди їх оточують, але  вперше після окупації спокійно заснула. А на ранок переселенців чекала справжня несподіванка. Виявилося, що це румунськомовне село і всі селяни розмовляють румунською. Тетяна зізнається, що уявлення не мала, що на території України є такі села і що їхнє життя складеться так, що саме ця місцина стане їхнім новим домом.

Грушківка прийняла близько 600 переселенців з різних регіонів України. Людей розміщували в будинках з господарями, в окремих будинках та в шелтерах на багато сімей. Оскільки сім’я Тетяни та Олександра багатодітна, їм виділили окремий будинок, де не було всіх зручностей.

«Але найважливіше, що є мир та спокій», — завжди повторює жінка.

Переселенці Грушівки всі товаришують між собою, допомагають одне одному, підтримують, знають страшні історії родин, які тікали від окупантів і ще страшніші історії про тих, кому не вдалося вижити. У селі також є сімнадцятирічна дівчина, яка народила в січні хлопчика. Старші жінки вчили її дбати за немовлям і напередодні пологів організували для юної мами святкування «baby shower».

Тетяна й Олександр діляться враженнями про Чернівці та села Буковини. Кажуть, що тут значно більше зелені, дерев, люди дбають, щоб біля будинків були грядки й трава, а на Миколаївщині скрізь лише бетонні стежки. Вражені добротою людей та духовністю, кажуть, що значно більше людей ходять в церкву, моляться. Зізнаються, що якби мали кошти, то не роздумуючи купили б житло на Буковині. Єдине, що дисонує в очах переселенців – якість наших доріг.

«Бруківка – це дуже гарно, але за нею ніхто не дивиться. Як так, що місто на кордоні з Румунією, а тут такі погані дороги?» – сумно запитує Тетяна.

***

«Так, ми вирішили повінчатися», – подовжила розповідати жінка. – «Ми були молоді, коли одружилися, студенти перших курсів, якось зовсім не йшлося про вінчання, у нашому регіоні це не обов’язково. Так ми от і прожили двадцять років, маємо четверо дітей. Іноді думали про це, бо також віруємо, але завжди щось нам заважало, чогось не вистачало,  то хотіли, щоб всіх родичів зібрати, а в нас рідні є й в росії, і в Донецьку. А тут війна. Ми опинилися на протилежній частині України, де нема ні рідних, ні друзів, ні односельчан, але є велика вдячність за життя. Ми хотіли повінчатися саме в церкві святих Петра і Павла у нашому селі Грушівка, але в ній служби правлять також румунською мовою. Ми з сім’єю часто приходимо на служби, тому вже розуміємо, де яка частина, де яка молитва. Але уявляєте, священики зробили нам виняток і пообіцяли, що повінчають нас українською.

До вінчання ми готувалися дуже старанно — купили ікони, вишиті сорочки, хустку. Напередодні готували різні страви, крутили вареники, щоб всіх могли пригостити, також частували гостей і після вінчання у церкві. Нашими вінчальними батьками стали Віктор та Ольга Лазорович — саме вони дали нам тут прихисток. Якби не війна, ми б напевно ніколи не повінчалися. Отак змінилося наше життя, в одну мить нам довелося проїхати 1300 кілометрів, щоб вивезти наших дітей в безпеку, познайомитись із Заходом України, вивчити основні побутові слова румунською і повінчатися в румунській православній церкві».

На вінчанні були діти Тетяни та Олександра, селяни, переселенці.

У листопаді Снігурівка та прилеглі села були деокуповані нашими героїчними збройними силами, але Авраменки не поспішають повертатися, бо їхня хата фактично без покрівлі. Та й вагаються чи вже безпечно повертатися, бо поряд Херсон, який безупинно обстрілюють, та Миколаїв, якому вороги також не дають спокою. Сім’я постійно збирає допомогу і передає на деокуповані села Миколаївщини, облаштовує новий будинок, який їм передали в користування, допомагає сортувати овочі. Тетяна підробляє в кафе, коли запрошують.

Живуть, не плануючи, що буде завтра, але, звісно, дуже чекають на перемогу.

«Ракети не літають, діти не бояться спати — це те, що зараз має найбільше значення. За це і дякуємо», — каже Тетяна, легенько усміхаючись. – «Ми вже повінчані, чого ж нам ще боятися?!».

Рекомендуємо прочитати авторські колонки інших авторів для нашого видання