Моє австрійське життя

Дипломат, немов кицька, має декілька життів. У мене, наприклад, крім українського життя, було німецьке, американське і австрійське. Коли надовго приїжджаєш працювати за кордон, то ніби народжуєшся у новій реальності. Інша домівка, інші люди, інша мова, інші звичаї навколо. Спочатку вивчаєш, потім звикаєш, потім закохуєшся. А коли нарешті залишаєш країну, до якої приріс, то ніби трошки вмираєш.

Моє австрійське життя було непростим, але щасливим і незабутнім. Дипломат іде до посади посла, як скелелаз до вершини. Проходить крізь десятиліття, коли він просто коліщатко у механізмі, аж поки не стає послом – і раптом потрапляє в ситуацію, коли від нього залежить якщо не все, то дуже багато.

По суті, посол отримує під свою повну відповідальність маленьку частину України за кордоном – і нагоду зробити цю маленьку частину такою, про яку завжди мріяв. Без абсурду, корупції, самодурства. І тут вже від посла залежить, скористається він цією можливістю чи ні. Щастя моїх років, проведених на посаді посла в Австрії, полягає в тому, що я спробував. Вийшло чи ні – судити не мені. Але після десятиріч, проведених в якості «коліщатка» – це був шалений, незрівнянний драйв. І щастя від можливості сказати багатьом людям: «Окей, спробуємо щось зробити».

А тепер декілька слів про Австрію. Це була не просто картинка і не просто ідеальний, красивий фон для роботи посла. І не тільки чергова країна, в яку ми з дружиною Ярославою глибоко, до нестями закохалися. Австрія допомогла мені зрозуміти багато речей – про Україну, про Європу, про себе. 

В Австрії я зрозумів, що Європа – це простір любові. Коли йдеш по центру Відня, дивишся на цю неймовірну архітектуру, вдихаєш цю неймовірну атмосферу, то відчуваєш присутність чогось великого і світлого, що обʼєднує всі ці речі в одне ціле. Ці будинки будувалися з любовʼю. Цю плитку клали з любовʼю. Ці тістечка пекли з любовʼю. Любовʼю до місця, де живеш. До своєї роботи. До самого себе. 

Звідси і відчуття якщо не єдності, то логічної послідовності епох, результатом яких стало, наприклад, це неймовірне чудо під назвою «Відень». У цьому місті таке враження, що архітектори сімнадцятого сторіччя узгоджували свої дії з архітекторами вісімнадцятого, а імператори девʼятнадцятого думали, як людям житиметься у двадцять першому. Одна епоха гармонійно переливається в іншу. Нема присмаку взаємного відторгнення часів.

Коли дивишся хроніку початку двадцятого сторіччя, то бачиш, практично, той самий Віденський Рінґ, який існує і зараз. Після того, як тільки протягом останніх сорока років стиль мого рідного Києва змінювався принаймні тричі, мені було затишно раптом опинитися і навіть пожити у місті, дух і базовий стиль якого не змінюється і, мабуть, не зміниться ніколи.

Австрійці пишаються своєю «гемютліхкайт» – суто австрійським явищем, яке приблизно можна перекласти, як «звичка до затишку». І воно є набагато ширшим, ніж просто любов до домівок з камінами і віконець з геранями. Їм вдалося побудувати країну, де затишно всім – австрійцям і неавстрійцям, багатим і бідним, консерваторам і лібералам. 

Австрія – втілення успіху європейської цивілізації. Хоча ми памʼятаємо і ті часи, коли австрійський успіх мав свою темну сторону. З нього народилася гординя, почуття зверхності стосовно інших, з якого, у свою чергу, виріс нацизм. Згодом, вже при нашому житті, з австрійського успіху виросло оманливе переконання, що байдужість під маскою нейтралітету може зробити світ кращим. Але часи змінюються. Те, як небайдуже Австрія поставилася до України в момент війни, дає надію, що вона нарешті збагнула оманливість цієї зручної ілюзії під назвою «моя хата скраю». 

Війна змінила все – і нас, і їх. Зібратися разом, переглянути свою політику і не допустити геноциду одної з європейських націй – те, що зробила Європа після 2022 року, було чи не найбільш благородним вчинком в її історії. А те, що зробила Україна – чи не найбільш героїчним. Це був момент, коли між нами і ними виник емоційний звʼязок, якого раніше так бракувало і який дасть нам, українцям, багато в історичній перспективі. 

Можна довго і справедливо критикувати Європу, але це не змінить головного: європейська інтеграція – це інтеграція в простір любові, справедливості, гуманізму, верховенства людини. А для України це ще й шанс вирватися із простору тьми, несправедливості, жорстокості, фанатизму під назвою «русскій мір».

В Австрії є федеральна земля під назвою «Нижня Австрія». В неї той самий прапор, що і в Україні: синє і жовте. І, здебільшого ті самі ландшафти: поля, пагорби, соняшники, ріпак… А ще – достаток, благополуччя, щастя. Під синьо-жовтим прапором все це виглядає, як українська мрія. Згадуючи своє австрійське життя, я вдячний Богу за те, що дав мені цю можливість побачити її – українську мрію. І за те, що вона може стати реальністю. Тільки б вистачило сил українським солдатам. А також – мудрості нашим західним партнерам. А також – віри українському народу.

Олександр Щерба,
Надзвичайний і повноважний Посол України в Австрії (2014-2021)
спеціально для Infopost.Media
Фото з особистого архіву автора

Рекомендуємо прочитати інші авторські колонки для нашого видання